Як треба проводити дебати

Передвиборчі теледебати з'явилися невдовзі потому, як телебачення ввійшло до переважної більшості осель. У знаменитій президентській кампанії 1960 року в США саме впевнена поведінка й блискуча реакція перед телекамерами стала суттєвим чинником перемоги Джона Кеннеді над Річардом Ніксоном.

Відтоді американці, вже, схоже, й не мислять своїх виборів без привселюдної дискусії кандидатів перед багатомільйонною телеаудиторією, - адже саме це дозволяє виявити не лише спритність і передбачливість іміджмейкерів чи спічрайтерів, але й особистий інтелект, кмітливість, чи просто людську привабливість політика.

Народившись в Америці, теледебати розпочали переможну ходу планетою. Сьогодні вони стали невід'ємною ознакою будь-якого демократичного суспільства. Виборці рішуче віддають перевагу дебатам перед зрежисованими і записаними в студії промовами, вважаючи їх своєрідним "моментом істини" і часто - головною мотивацією свого особистого вибору.

Згадаємо бодай Польщу – де саме приязна й підкреслено толерантна поведінка під час дебатів дозволила колишньому комуністові Кваснєвському перемогти легендарного лідера "Солідарності" Валенсу.

В СРСР, як відомо, "не було сексу". Не було й теледебатів – за браком альтернативних виборів. Але хвиля перебудови виплеснула цей "буржуазний винахід" і на береги Дніпра. Приголомшливе враження на Україну справили перші в її історії публічні теледискусії з приводу організації РУХу навесні 1989-го. Вони негайно зробили маловідомих до того загалові письменників, літературознавців і філософів героями дня й володарями дум.

Та й апаратник ЦК КПУ Кравчук, який наважився вийти на публічну розмову з "неформалами" (з сумнівними наслідками для репрезентованої ним партії), так само невдовзі став з рядового завідувача відділом однією з перших осіб у тодішній київській ієрархії.

А після проголошення Незалежності, коли суспільство буквально п'яніло від повітря свободи й надій, теледебати в переддень перших президентських виборів сприймалися вже як щось саме собою зрозуміле. В них перед телекамерами за одним столом сиділи всі шестеро тодішніх кандидатів – від голови Верховної Ради Кравчука до його найнепримиреннішого опонента Чорновола. І спокійна, впевнена поведінка тодішнього спікера, його безсумнівний особистий шарм немалою мірою сприяли його перемозі вже в першому турі (особливо на тлі надмірного, на думку багатьох пересічних виборців, радикалізму його опонентів).

Але й показник вчорашнього дисидента Чорновола – досі рекордні для українського опозиційного політика такого рівня 27% - теж зумовлений тим, що виборці мали змогу побачити живу і яскраву людину, а не постраховище, яким іще вчора їх лякали зі шпальт компартійних газет.

Можна по-різному оцінювати результати короткого президентства Кравчука. Але не можна забувати того, що, ідучи на дострокові вибори, він і 1994 року погодився вийти на відкриті теледебати зі своїм опонентом. Хоча хто знає, чи погодився він би це зробити, аби наперед знав про результат. А він виявився протилежний до очікуваного.

Як завжди впевнений, логічний, бездоганно одягнутий Кравчук за всіма параметрами переважав недорікуватого, тоді ще лисуватого Кучму. Але роздратовані нестатками українські виборці раптом побачили в "грубо змайстрованому" "червоному директорові" свого, людину з народу, значно симпатичнішу від балакучого й надто вже вишуканого пана "при владі".

Не знати, як засвоїв би результати своєї поразки Кравчук, - якби йому судилося повернутися до державного керма. Історія бо не знає умовного способу. Але що їх засвоїв повною мірою Кучма – жодного сумніву немає.

Адже вже навіть перед парламентськими виборами 1998 року про повноцінні теледебати йтися не могло. Глядачам каналу "1+1" запропонували натомість майже циркове телешоу (на яке, однак, теж не потрапили партії та блоки, що найбільше критикували тодішню владу). Звичайно, люди запам'ятали скандальну сварку Вітренко й Пинзеника – але до викладу вмотивованої позиції суб'єктів виборчого процесу це ніякого дотикання вже не мало.

А перед президентськими виборами 1999-го все взагалі було "глухо, наче в танку". Скрізь – парадні реляції про успіхи "гаранта" та про всенародну любов до нього. Навіть передбачені законом 10-хвилинні виступи опозиційних кандидатів на УТ-1 супроводжувалися безпардонними кілерськими ремарками відомого "аса журналістики" Лапікури.

І остаточним діагнозом стану демократії в Україні стало те, що напередодні кампанії 2002 року жодна з телекомпаній навіть не наважилася вступити в змагання за грант у 800 тисяч доларів, які український фонд Сороса збирався витратити на організацію відкритих теледебатів. Влада чітко наказала: опозиційним блокам Мороза й Тимошенко – на телеекрані не місце.

Тому не випадково, що темою теледебатів в Україні опікується сьогодні саме опозиція. Спершу проведення цих дебатів публічно зажадали партії "Собор", УРП та УХДП, які входять до Блоку Юлії Тимошенко. А невдовзі й сама лідер блоку на резонансній прес-конференції оголосила: розроблено законопроект про обов'язковість теледебатів, і депутати фракції "Батьківщина" внесли його на розгляд парламенту.

Сьогодні важко сказати, як складеться доля цього законопроекту. "Придворні" журналісти й політики вже назвали його "пі-ар" ходом, вже заявили: на демократичному Заході аналогічних законів практично немає.

І це - майже правда. Там, на Заході, все як правило регулюється загальними законами про вибори й демократичною практикою. Але там не знають слова "адмінресурс". Там не закривають опозиційні ЗМІ. Там не вбивають надто вже незалежних журналістів.

То ж без закону про теледебати нам не обійтися. Принаймні поки ми не станемо по-справжньому демократичною країною.

Максим Стріха - один з найактивніших членів партії Собор, яка зараз підтримує на виборах блк Тимошенко