Америка і світ через півроку після 11 вересня
Середа, 13 березня 2002, 14:19
Україна настільки захоплена своєю передвиборчою кампанією, що практично не має часу озирнутися і подивитися, що відбувається по той бік внутрішньополітичних баталій. І все-таки посеред цього хаосу ми згадуємо американську драму шестимісячної давнини – яку, попри її хаотичність і різноманітність, для лаконічності називають подіями 11 вересня. Насамперед нас цікавить, чим ці місяці стали для США і світу в економічному і стратегічному сенсі.
Економіка: півроку непевності і поява надії
11 вересня не стало, як побоювалися (чи навпаки – сподівалися) уважні оглядачі, каталізатором занепаду американської економіки, ніякої нової Великої депресії не настало. Навпаки, через півроку американська економіка виказує ознаки одужання. Фактично спад економічної активності у США оптимісти вважають закінченим, або навіть і таким, що його можливо технічно і не було – він тривав лише один квартал, а економістам, бачте, для впевненості треба два повних квартали скорочення виробництва внутрішнього продукту.
Хоча спад промислового виробництва станом на січень іще тривав, але водночас зросли обсяги торгівлі - так що, як неодноразово уже було сказано, покупці рятують американську економіку своїми покупками. В лютому, згідно з підрахунками економістів промислова активність також зросла, але остаточних даних поки що немає. Багато хто пояснює вирівнювання ситуації заходами центробанку – Федерального резерву – котрий зменшив свої позикові ставки до небачено низького рівня, таким чином знімаючи частину економічної ваги з плечей підприємців. Полегшення податкового тиску також зіграло свою роль.
Про оптимістичні очікування свідчить повернення фінансових індексів майже на той самий рівень, на якому вони перебували ще 10 вересня минулого року. Біржі починають грати на підвищення цін, хоча стовідсоткової впевненості іще немає. Якщо вірні міркування про високу залежність ринку від людської психології, то нічого кращого для подолання рецесії, ніж відносно успішна війна в Афганістані не могло і бути. По-перше, громадська думка зосереджувалась не на падінні економічних показників і оборудках "Енрона", а на подіях в афганських горах, а по-друге – важкі часи тут посприяли суспільній мобілізації і консолідували людей в момент, коли економічні показники мали би внести в суспільство розлад і гризню.
З іншого боку, поліпшення стану економіки США іще не означає, що стан уже безповоротно чудовий. Безробіття за рік піднялося майже на півтора відсотки. Сліди банкрутств таких значних компаній , як "Енрон", "Кей-март" будуть даватися взнаки ще довго. Зменшились прибутки туристичних компаній, а також прибутки авіаліній, тощо.
Втім такі речі є взагалі-то вирішуваними і короткотривалими. Головне ж те, що лишились більш серйозні проблеми, які не можуть не викликати занепокоєння. Занадто міцний долар ускладнює життя для американських виробників і привертає до ринку США все більше імпортних товарів. Америка змушена зводити торгівельні бар"єри на шляху імпортерів, а це призводить до більших витрат самих американських споживачів – приватних осіб і бізнесу як такого. Якщо іти далі цим ланцюжком, це подорожчання призводить до більш дорогих товарів, що знов-таки погіршує їхню конкурентоздатність.
Девальвація ж долара є найменш бажаною річчю в цілому світі – від європейських і японських банків і до тьоті Клави в селі на Дніпропетровщині, яка усі свої накопичення зберігає у трьох 50-доларових купюрах під матрасом. Торгівельний баланс США перекошено – більше товарів купується, ніж продається. За показниками торгівельного балансу і бюджетного дефіциту США зараз пасе задніх серед першорядних світових економік. Наразі серйозної загрози немає, але в разі, коли тенденцію буде продовжено протягом п"яти-десяти років – це може стати приводом для паніки.
Падіння "Енрона" привернуло увагу і до методики бухгалтерських підрахунків у Сполучених Штатах. Аудит, чи бухгалтерський нагляд за "Енроном" здійснювала одна з п"яти визнаних бухгалтерських фірм – "Артур Андерсен". Як з'ясувалося, в бухгалтерських книжках "Енрона" все було набагато краще, ніж насправді. Тобто методика підрахунків була все ж таки довільною, незважаючи на відповідність усім світовим стандартам – і саме завдяки надто оптимістичним підрахункам бухгалтерів стан компанії довгий час вважався чудовим. Вкотре тут було показано – бухгалтерія і статистика – це такі самі інтерпретації реальності, хоч як науково вони не були обгрунтовані.
Тепер, кажуть деякі скептики, скажіть нам, чи не пов'язано все це з надто оптимістичним уявленням американців про себе і свою країну – коли бажане вважається за дійсне, і все це називається успіхом? Чи не напрошується тут порівняння зі статистикою радянських часів, коли СРСР був часто на чолі всіх і вся, але як показав кінець 80-х років - тільки на папері? Це все поки питання без відповідей.
Втім негаразди американської економіки – це частина більш глобальних проблем. Промислове виробництво падає практично в багатьох більш-менш серйозних економіках – від Японії до Німеччини, від Гон-Конгу до Туреччини, від Аргентини до Польщі. Якби економіки тих країн будувалися виключно навколо промисловості, то це було би катастрофою, але в багатьох випадках ВВП все одно в плюсах, врятований торгівлею, високим обсягом наданих послуг і сільським господарством. Водночас стан найбільших економік сумний – адже справи в Японії поки не покращилися, а в Німеччині спад якраз триває. Якщо ж порахувати стан об'єднаної економіки ЄС, то тут ВВП також скорочується.
На тлі цих негараздів в чудовій формі перебуває Китай з більш ніж 6-ма відсотками зростання. Непогані економічні справи в Індії, Індонезії, Австралії, Росії, Чехії і - в Україні. Однак українські оптимісти звичайно не мають тішити себе думкою про те, що вони "наздогнали і переганяють" США. Проблема не тільки в неспіввідносності економічних масштабів двох країн. Америка, попри всі негаразди, лишається значно більш економічно доцільнішою країною, тобто тут економіка працює більш ефективно.
За рівнем технічного поступу США – попереду всієї планети на роки і роки. Рівень освіти набагато вищий за наш. Слабкість українського фінансового сектора не потребує додаткових роз'яснень. Одним словом, у світі, збудованому на принципах ринкової економіки, найбільш успішно дають собі раду ті, хто з покоління в покоління живе за цими принципами, ті, хто власне сам ці правила і вигадав. Саме вони і збирають вершки.
Іще один економічний урок американського спаду надзвичайно важливий для українців, людей, котрі пережили розпад СРСР і тому мислять категоріями вселенських катастроф. Для нас природньо бачити якусь систему, що відносно непогано працює, згідно з науковими теоріями і даними статистики. Але для нас також і природньо бачити її розлад і врешті-решт колапс з усіма трагічними подробицями. Однак розлад системи і навіть її криза іще автоматично не означають суцільного хаосу і занепаду. Капіталістичні спади виробництва і навіть кризи – не означають кінця світу. Хоча, звичайно, сама їхня наявність і доводить недосконалість людського розрахунку, якими б цивілізованими хитрощами і науковими доказами цю недосконалість не прикривали.
Стратегічна карта світу після 11 вересня
Коли президент Буш одразу після вересневих терактів зник на день десь у надрах режимних протиядерних об"єктів – стало зрозуміло, що уряд США до такого розвитку подій був не готовий. Власне, цього не очікував цілий світ. Виникало питання, як поведуть себе уряди світу, на чий бік стануть, чи намагатимуться зберігати нейтралітет, чи будуть виступати на боці Усами бен Ладена.
Найбільше питань було щодо дій мусульманських країн, щодо міцності деяких відносно дружніх до Америки режимів (перш за все Пакистану і Саудівської Аравії), а також як поставляться до нестабільності Росія і Китай. В усіх цих випадках було продемонстровано доволі дружню до Америки позицію, що за кілька місяців розв'язало багато питань, які примітивно можна звести до одного: хто кому в цьому світі підпорядковується.
Здається, що 11 вересня утвердило американських керівників у думці, що недостатньо бути найсильнішим звіром в лісі – це треба активно і повсякчасно доводити. Отже, після місяця розгойдування і вирішення проблем постачання спорядження, політичної підтримки, повітряних коридорів, тощо – в Афганістан прибули американські військові. Спочатку кампанія була швидкою і ефектною – Аль-Каїду і талібів було витиснуто з головних міст і укріплень, а на афганській землі було розгорнуто військові бази – на яких і розмістилися солдати переважно країн НАТО.
Потім, коли першу фазу було переможно завершено – почалася окупація країни, прикрита існуванням тимчасового уряду пана Карзая. Суспільної уваги ця друга фаза привертає не так багато як перша, однак вона є не менш відповідальною, оскільки передбачає наземні операції проти реальних супротивників. Як відомо з радянської історії, захопити Кабул і привести до влади "законний" уряд Бабрака Кармаля було справою легшою, ніж десять років битися з моджахедами в непрохідних горах.
Завдання американців легше, ніж радянських військ у 80-х роках: підтримувати афганських партизан практично не хоче ніхто. Уже на початку конфлікту у відповідь на ультиматум пана Буша переважна більшість країн з готовністю висловила свою підтримку американській кампанії. Самі дії американців мають більше правової міцності хоча б і тому, що введення радянських військ не було пов'язане з терактами у Москві і Ленінграді – в тому випадку спочатку був наказ партії. Талібам не співчуває практично ніхто. Це означає, що вони приречені воювати з гвинтівками і калашниковими проти американських безпілотних літаків і бомб супутникового наведення. Відсутність міжнародної преси у віддалених районах Афганістану означає, що бойові дії там можна вести на повну котушку, незважаючи на присутність мирних жителів, і отже не надто турбуючись про різні делікатні умовності.
Афганська операція призвела до збільшення американської військової присутності у світі. Американці активізувалися у всіх точках, де є мусульманські войовничі рухи – в Малайзії, Сомалі, Судані, тощо. Вперше вони з"явилися у Середній Азії і навіть у Грузії – там де раніше не ступала нога американського солдата.
Колись могутня Росія, яка ще п"ять років тому войовничо помахувала кулаками з приводу просування НАТО на схід і подій на Балканах, тепер змирилася з присутністю НАТО навіть в Узбекистані і Панкіській ущелині. Геополітичні успіхи США не завершилися новими базами в Середній Азії і боротьбою з тероризмом проти конкретних терористів. Москва зробила крок навіть іще далі назустріч американцям – вирішивши ліквідувати свої військові бази на Кубі і В"єтнамі. Звичайно, це не могло не додати життєвого оптимізму американським військовим, котрі постановили ввести своїх солдатів на в"єтнамську базу в Камрані.
Втім таке нібито розширення американської військово-політичної географії становить і певну небезпеку для самих американців – оскільки присутність означає причетність, а причетність означає відповідальність. Звичайно, вплив США у світі збільшується, але це передбачає, що збільшується складність завдань і зростає відповідальність. Вирішення таких речей справа не тільки комп"ютерів – це завдання людей, а людям властиво помилятися. Це випробування – наскільки далеко може поширитися сфера прямого впливу США і наскільки ефективно цей вплив може здійснюватися. Бо у разі невдачі, американське військо і політики стикаються з хвилею незадоволення вдома і в цілому світі.
Це лише з першого погляду нібито добре для американських інтересів, що їхні військові виконують нову для себе роль, допомагаючи, наприклад, грузинським чи малайзійським колегам. Однак не слід забувати, що саме зараз про себе кривавою різаниною нагадує один старий американський проект, а саме ізраїльсько-палестинський конфлікт. Він триває уже півстоліття, і якщо раніше можна було послатися на радянську підтримку для арабів, то що ж тепер заважає розв"язанню застарілої ворожнечі? Лише складність самого конфлікту. Адже легко ділити світ на цивілізовану і нецивілізовану частину одразу після 11 вересня (фактично цивілізованими були всі, хто висловив готовність допомагати Америці), але таке охайне розмежування не застосуєш до затяжної драми на палестинських та ізраїльських землях. Те, що відбувається тут, означає головним чином брак волі до розв"язання проблеми, брак відповідальності саме тієї країни, яка на сьогодні є найбільшою військово-політичною потужністю у світі – Америки.
В останні дні США нагадали про свою ядерну могутність, наголосивши на можливості ядерних ударів проти неядерних держав, таких, як Сирія, Ліван, Ірак і Іран. Це можливо охолодило гаряче співчуття арабських урядів до палестино-ізраїльської патової ситуації, однак уже справило гнітюче враження на тих, хто вважає, що такі заяви можуть підштовхнути до розробки зброї масового знищення інші країни.
Раніше існували принаймні запевнення США, що вони не будуть ціллю першого ядерного удару, а тепер таких гарантій, здається, більше немає. Відсутність же у списку американських цілей Пакистана та Індії, що набули ядерну зброю всупереч усім бойкотам і угодам, іще більше зневірює країни, які утримуються від власних проектів зброї масового знищення.
Правомірність світового лідерства, на яке претендує США, з готовністю сприймається багатьма сторонами, коли сам лідер несе відповідальність за свої дії, коли він пропонує іншим країнам свої послуги – у розв"язанні конфліктів, підтриманні ладу, тощо. Коли ж наймогутніша країна все більше схиляється до односторонніх рішень вигідних лише для неї, це викликає справедливі побоювання, чи не становлять такі дії загрозу для інших. Односторонні економічні заходи, як запровадження тарифів, обурюють, як обурює підвищення цін, але односторонні дії в стратегічній сфері лякають. Вони сіють жах і тривогу, а всесвітній режим страху є занадто нестабільним і недостатньо життєздатним.
Хочеться вірити, що військово-політичні моменти, що викликають нашу занепокоєність, викликані непевністю часів і економічними негараздами. Неприємні думки приходять, коли життя ставить більше питань, ніж дає відповідей. Останній притулок песиміста – це ірраціональна віра в торжество людського розуму і здатність інших людей до свідомого альтруїзму.
Економіка: півроку непевності і поява надії
11 вересня не стало, як побоювалися (чи навпаки – сподівалися) уважні оглядачі, каталізатором занепаду американської економіки, ніякої нової Великої депресії не настало. Навпаки, через півроку американська економіка виказує ознаки одужання. Фактично спад економічної активності у США оптимісти вважають закінченим, або навіть і таким, що його можливо технічно і не було – він тривав лише один квартал, а економістам, бачте, для впевненості треба два повних квартали скорочення виробництва внутрішнього продукту.
Хоча спад промислового виробництва станом на січень іще тривав, але водночас зросли обсяги торгівлі - так що, як неодноразово уже було сказано, покупці рятують американську економіку своїми покупками. В лютому, згідно з підрахунками економістів промислова активність також зросла, але остаточних даних поки що немає. Багато хто пояснює вирівнювання ситуації заходами центробанку – Федерального резерву – котрий зменшив свої позикові ставки до небачено низького рівня, таким чином знімаючи частину економічної ваги з плечей підприємців. Полегшення податкового тиску також зіграло свою роль.
Про оптимістичні очікування свідчить повернення фінансових індексів майже на той самий рівень, на якому вони перебували ще 10 вересня минулого року. Біржі починають грати на підвищення цін, хоча стовідсоткової впевненості іще немає. Якщо вірні міркування про високу залежність ринку від людської психології, то нічого кращого для подолання рецесії, ніж відносно успішна війна в Афганістані не могло і бути. По-перше, громадська думка зосереджувалась не на падінні економічних показників і оборудках "Енрона", а на подіях в афганських горах, а по-друге – важкі часи тут посприяли суспільній мобілізації і консолідували людей в момент, коли економічні показники мали би внести в суспільство розлад і гризню.
З іншого боку, поліпшення стану економіки США іще не означає, що стан уже безповоротно чудовий. Безробіття за рік піднялося майже на півтора відсотки. Сліди банкрутств таких значних компаній , як "Енрон", "Кей-март" будуть даватися взнаки ще довго. Зменшились прибутки туристичних компаній, а також прибутки авіаліній, тощо.
Втім такі речі є взагалі-то вирішуваними і короткотривалими. Головне ж те, що лишились більш серйозні проблеми, які не можуть не викликати занепокоєння. Занадто міцний долар ускладнює життя для американських виробників і привертає до ринку США все більше імпортних товарів. Америка змушена зводити торгівельні бар"єри на шляху імпортерів, а це призводить до більших витрат самих американських споживачів – приватних осіб і бізнесу як такого. Якщо іти далі цим ланцюжком, це подорожчання призводить до більш дорогих товарів, що знов-таки погіршує їхню конкурентоздатність.
Девальвація ж долара є найменш бажаною річчю в цілому світі – від європейських і японських банків і до тьоті Клави в селі на Дніпропетровщині, яка усі свої накопичення зберігає у трьох 50-доларових купюрах під матрасом. Торгівельний баланс США перекошено – більше товарів купується, ніж продається. За показниками торгівельного балансу і бюджетного дефіциту США зараз пасе задніх серед першорядних світових економік. Наразі серйозної загрози немає, але в разі, коли тенденцію буде продовжено протягом п"яти-десяти років – це може стати приводом для паніки.
Падіння "Енрона" привернуло увагу і до методики бухгалтерських підрахунків у Сполучених Штатах. Аудит, чи бухгалтерський нагляд за "Енроном" здійснювала одна з п"яти визнаних бухгалтерських фірм – "Артур Андерсен". Як з'ясувалося, в бухгалтерських книжках "Енрона" все було набагато краще, ніж насправді. Тобто методика підрахунків була все ж таки довільною, незважаючи на відповідність усім світовим стандартам – і саме завдяки надто оптимістичним підрахункам бухгалтерів стан компанії довгий час вважався чудовим. Вкотре тут було показано – бухгалтерія і статистика – це такі самі інтерпретації реальності, хоч як науково вони не були обгрунтовані.
Тепер, кажуть деякі скептики, скажіть нам, чи не пов'язано все це з надто оптимістичним уявленням американців про себе і свою країну – коли бажане вважається за дійсне, і все це називається успіхом? Чи не напрошується тут порівняння зі статистикою радянських часів, коли СРСР був часто на чолі всіх і вся, але як показав кінець 80-х років - тільки на папері? Це все поки питання без відповідей.
Втім негаразди американської економіки – це частина більш глобальних проблем. Промислове виробництво падає практично в багатьох більш-менш серйозних економіках – від Японії до Німеччини, від Гон-Конгу до Туреччини, від Аргентини до Польщі. Якби економіки тих країн будувалися виключно навколо промисловості, то це було би катастрофою, але в багатьох випадках ВВП все одно в плюсах, врятований торгівлею, високим обсягом наданих послуг і сільським господарством. Водночас стан найбільших економік сумний – адже справи в Японії поки не покращилися, а в Німеччині спад якраз триває. Якщо ж порахувати стан об'єднаної економіки ЄС, то тут ВВП також скорочується.
На тлі цих негараздів в чудовій формі перебуває Китай з більш ніж 6-ма відсотками зростання. Непогані економічні справи в Індії, Індонезії, Австралії, Росії, Чехії і - в Україні. Однак українські оптимісти звичайно не мають тішити себе думкою про те, що вони "наздогнали і переганяють" США. Проблема не тільки в неспіввідносності економічних масштабів двох країн. Америка, попри всі негаразди, лишається значно більш економічно доцільнішою країною, тобто тут економіка працює більш ефективно.
За рівнем технічного поступу США – попереду всієї планети на роки і роки. Рівень освіти набагато вищий за наш. Слабкість українського фінансового сектора не потребує додаткових роз'яснень. Одним словом, у світі, збудованому на принципах ринкової економіки, найбільш успішно дають собі раду ті, хто з покоління в покоління живе за цими принципами, ті, хто власне сам ці правила і вигадав. Саме вони і збирають вершки.
Іще один економічний урок американського спаду надзвичайно важливий для українців, людей, котрі пережили розпад СРСР і тому мислять категоріями вселенських катастроф. Для нас природньо бачити якусь систему, що відносно непогано працює, згідно з науковими теоріями і даними статистики. Але для нас також і природньо бачити її розлад і врешті-решт колапс з усіма трагічними подробицями. Однак розлад системи і навіть її криза іще автоматично не означають суцільного хаосу і занепаду. Капіталістичні спади виробництва і навіть кризи – не означають кінця світу. Хоча, звичайно, сама їхня наявність і доводить недосконалість людського розрахунку, якими б цивілізованими хитрощами і науковими доказами цю недосконалість не прикривали.
Стратегічна карта світу після 11 вересня
Коли президент Буш одразу після вересневих терактів зник на день десь у надрах режимних протиядерних об"єктів – стало зрозуміло, що уряд США до такого розвитку подій був не готовий. Власне, цього не очікував цілий світ. Виникало питання, як поведуть себе уряди світу, на чий бік стануть, чи намагатимуться зберігати нейтралітет, чи будуть виступати на боці Усами бен Ладена.
Найбільше питань було щодо дій мусульманських країн, щодо міцності деяких відносно дружніх до Америки режимів (перш за все Пакистану і Саудівської Аравії), а також як поставляться до нестабільності Росія і Китай. В усіх цих випадках було продемонстровано доволі дружню до Америки позицію, що за кілька місяців розв'язало багато питань, які примітивно можна звести до одного: хто кому в цьому світі підпорядковується.
Здається, що 11 вересня утвердило американських керівників у думці, що недостатньо бути найсильнішим звіром в лісі – це треба активно і повсякчасно доводити. Отже, після місяця розгойдування і вирішення проблем постачання спорядження, політичної підтримки, повітряних коридорів, тощо – в Афганістан прибули американські військові. Спочатку кампанія була швидкою і ефектною – Аль-Каїду і талібів було витиснуто з головних міст і укріплень, а на афганській землі було розгорнуто військові бази – на яких і розмістилися солдати переважно країн НАТО.
Потім, коли першу фазу було переможно завершено – почалася окупація країни, прикрита існуванням тимчасового уряду пана Карзая. Суспільної уваги ця друга фаза привертає не так багато як перша, однак вона є не менш відповідальною, оскільки передбачає наземні операції проти реальних супротивників. Як відомо з радянської історії, захопити Кабул і привести до влади "законний" уряд Бабрака Кармаля було справою легшою, ніж десять років битися з моджахедами в непрохідних горах.
Завдання американців легше, ніж радянських військ у 80-х роках: підтримувати афганських партизан практично не хоче ніхто. Уже на початку конфлікту у відповідь на ультиматум пана Буша переважна більшість країн з готовністю висловила свою підтримку американській кампанії. Самі дії американців мають більше правової міцності хоча б і тому, що введення радянських військ не було пов'язане з терактами у Москві і Ленінграді – в тому випадку спочатку був наказ партії. Талібам не співчуває практично ніхто. Це означає, що вони приречені воювати з гвинтівками і калашниковими проти американських безпілотних літаків і бомб супутникового наведення. Відсутність міжнародної преси у віддалених районах Афганістану означає, що бойові дії там можна вести на повну котушку, незважаючи на присутність мирних жителів, і отже не надто турбуючись про різні делікатні умовності.
Афганська операція призвела до збільшення американської військової присутності у світі. Американці активізувалися у всіх точках, де є мусульманські войовничі рухи – в Малайзії, Сомалі, Судані, тощо. Вперше вони з"явилися у Середній Азії і навіть у Грузії – там де раніше не ступала нога американського солдата.
Колись могутня Росія, яка ще п"ять років тому войовничо помахувала кулаками з приводу просування НАТО на схід і подій на Балканах, тепер змирилася з присутністю НАТО навіть в Узбекистані і Панкіській ущелині. Геополітичні успіхи США не завершилися новими базами в Середній Азії і боротьбою з тероризмом проти конкретних терористів. Москва зробила крок навіть іще далі назустріч американцям – вирішивши ліквідувати свої військові бази на Кубі і В"єтнамі. Звичайно, це не могло не додати життєвого оптимізму американським військовим, котрі постановили ввести своїх солдатів на в"єтнамську базу в Камрані.
Втім таке нібито розширення американської військово-політичної географії становить і певну небезпеку для самих американців – оскільки присутність означає причетність, а причетність означає відповідальність. Звичайно, вплив США у світі збільшується, але це передбачає, що збільшується складність завдань і зростає відповідальність. Вирішення таких речей справа не тільки комп"ютерів – це завдання людей, а людям властиво помилятися. Це випробування – наскільки далеко може поширитися сфера прямого впливу США і наскільки ефективно цей вплив може здійснюватися. Бо у разі невдачі, американське військо і політики стикаються з хвилею незадоволення вдома і в цілому світі.
Це лише з першого погляду нібито добре для американських інтересів, що їхні військові виконують нову для себе роль, допомагаючи, наприклад, грузинським чи малайзійським колегам. Однак не слід забувати, що саме зараз про себе кривавою різаниною нагадує один старий американський проект, а саме ізраїльсько-палестинський конфлікт. Він триває уже півстоліття, і якщо раніше можна було послатися на радянську підтримку для арабів, то що ж тепер заважає розв"язанню застарілої ворожнечі? Лише складність самого конфлікту. Адже легко ділити світ на цивілізовану і нецивілізовану частину одразу після 11 вересня (фактично цивілізованими були всі, хто висловив готовність допомагати Америці), але таке охайне розмежування не застосуєш до затяжної драми на палестинських та ізраїльських землях. Те, що відбувається тут, означає головним чином брак волі до розв"язання проблеми, брак відповідальності саме тієї країни, яка на сьогодні є найбільшою військово-політичною потужністю у світі – Америки.
В останні дні США нагадали про свою ядерну могутність, наголосивши на можливості ядерних ударів проти неядерних держав, таких, як Сирія, Ліван, Ірак і Іран. Це можливо охолодило гаряче співчуття арабських урядів до палестино-ізраїльської патової ситуації, однак уже справило гнітюче враження на тих, хто вважає, що такі заяви можуть підштовхнути до розробки зброї масового знищення інші країни.
Раніше існували принаймні запевнення США, що вони не будуть ціллю першого ядерного удару, а тепер таких гарантій, здається, більше немає. Відсутність же у списку американських цілей Пакистана та Індії, що набули ядерну зброю всупереч усім бойкотам і угодам, іще більше зневірює країни, які утримуються від власних проектів зброї масового знищення.
Правомірність світового лідерства, на яке претендує США, з готовністю сприймається багатьма сторонами, коли сам лідер несе відповідальність за свої дії, коли він пропонує іншим країнам свої послуги – у розв"язанні конфліктів, підтриманні ладу, тощо. Коли ж наймогутніша країна все більше схиляється до односторонніх рішень вигідних лише для неї, це викликає справедливі побоювання, чи не становлять такі дії загрозу для інших. Односторонні економічні заходи, як запровадження тарифів, обурюють, як обурює підвищення цін, але односторонні дії в стратегічній сфері лякають. Вони сіють жах і тривогу, а всесвітній режим страху є занадто нестабільним і недостатньо життєздатним.
Хочеться вірити, що військово-політичні моменти, що викликають нашу занепокоєність, викликані непевністю часів і економічними негараздами. Неприємні думки приходять, коли життя ставить більше питань, ніж дає відповідей. Останній притулок песиміста – це ірраціональна віра в торжество людського розуму і здатність інших людей до свідомого альтруїзму.
