На захід від Ельби

5 переглядів
0
П'ятниця, 31 травня 2002, 16:28
Українці отримали Україну як незалежну державу на блюдці з блакитною облямівочкою завдяки економічним законам Адама Сміта і кпину історії. Ніхто з тих, хто знаходиться при здоровому глузді, не чекав, що Україна стане незалежною державою без кровопролиття і лютого опору з боку Росії й усього іншого СРСР. Однак, це сталося, і через дивну примху історії слава звалилася прямо на плечі Леоніда Кравчука.

Не можна сказати, що інші не зіграли важливої ролі у цьому драматичному диві. Протягом довгих років невдячної діяльності дисидентів Левка Лук'яненка, В'ячеслава Чорновола, Івана Світличного, Василя Стуса, Богдана Гориня, Валерія Марченка, Івана Дзюби, Алли Горської і сотні інших в 60-х і 70-х, які дорого платили за свої спроби - одні роками в'язниці, інші своїми життями. Не знаючи цього, вони прокладали дорогу для Кравчука, людини, якій Комуністична партія України доручила втримати Україну у складі СРСР і яка привела її до незалежності. Дорогу цю прокладали і минулі покоління: Січові Стрільці, ОУН- УПА, люди, які дійсно поклали свої життя в ім'я цієї майбутньої події.

Я спостерігав цю драму з США, зачаровано сидячи перед телевізором. Події перекривали одна одну: демонстрації, "людський ланцюг" від Львова до Києва, мітинги біля пам'ятника Шевченкові у Києві. Десятки тисяч молодих людей з піснею виходять на вулиці. Море синьо-жовтих прапорів, які носять по вулицях сміливі, щойно звільнені українці.

Спостерігаючи за цими сльозами радощі на відстані семи тисяч кілометрів, я, як і будь-який українець, який живе на Заході, відчував себе частиною тих подій. Але мені довелося з жахом спостерігати за тим, як мій президент Джордж Буш просив українців уникати "суіцидального націоналізму" і фактично зупинитися на шляху до звільнення. Це був найбільш негідний вчинок, який коли-небудь здійснювали американські президенти. Слава богу, в українців вистачило розуму не слухати порад Буша.

Однак, був ще не зовсім гідний виступ "Залізної леді" Маргарет Тетчер, яка наполягала на тому, що Україна є чимось на зразок Каліфорнії, і тому не повинна захоплюватися "сепаратизмом". Без сумніву, це була стандартна промова, призначена для залякування ірландців, з єдиною різницею, яка полягала у тому, що цього разу "Ірландія" була замінена "Україною". Леді підлизувалася до Джорджа. Так виліз той тиск на Україну англо-американських "спеціальних відносин", проте вони також не допомогли.

Ядерна зброя

Перший конфлікт між Сполученими Штатами й Україною стосувався ядерної зброї і систем ракетоносіїв, розташованих на території України. Американці почали замислюватися про них до того, як Україна отримала незалежність.

Одного разу я був присутнім на невеликій зустрічі між міністром оборони США Діком Чейні і Богданом Горинем від Руху, яка мала місце у 1989 році. Я перекладав для Гориня. Чейні запитав, що Україна планує зробити з ядерною зброєю, що знаходиться на її території, коли вона стане незалежною державою. Горинь відповів: "Ми віддамо її, вона нам не потрібна". Чейні посміхнувся і запитав: "Чи віддасте ви її Ірану чи Іраку?" Богдан відповів: "Так, при умові, що вона не буде на нашій землі". Я здригнувся і переклав цю фатальну фразу. Як все це тоді було наївно. Дік Чейні, сьогодні вже віце-президент, повинен пам'ятати ту розмову. Його секретар робив нотатки про хід зустрічі.

Потім надійшла черга першої адміністрації Клінтона, його радник Строуб Телботт досить погано розумів й уявляв Україну. Його романтична віра у більш високу цінність "російської культури" негайно створила атмосферу недовіри стосовно України. І це привело до того, що адміністрації Клінтона не вистачало розуміння потреб України у забезпеченні власної безпеки.

У своїх нещодавно опублікованих мемуарах "Рука Росії" Телботт гірко скаржиться на Леоніда Кравчука, Антона Бутейка, Анатолія Зленка і Бориса Тарасюка, який виступав за права України. Телботт переконавши себе, що США можуть диктувати кому завгодно, що завгодно, описує переговори, на яких Україну примушували відмовитися від ядерної зброї на своїй території.

Опис Телботта не відповідає дійсності. Я знаю це від дуже хороших джерел. Пан Телботт просто розповідає казочки, в яких сам він виставляється у привабливому ракурсі. І хоч туманний "тристоронній договір про захист" України дійсно був підписаний у той час, тогочасний держсекретар Уоррен Крістофер і всі інші досить швидко про нього забули. Вся штука полягала лише у тому, щоб стимулювати Україну відмовитися від ядерного арсеналу без надання їй будь-яких прав, так, щоб Росія, улюблениця Телботта, Росія, якою керував Борис Єльцин і його кримінальна "сім'я", могла відплатити Америці за роззброєння України.

Не варто забувати про один інцидент, який відбувся тоді ж, коли Борис Єльцин й Андрій Козирєв, його міністр закордонних справ, обговорювали можливість нанесення ядерного удару по Україні. Про це досить швидко стало відомо громадськості. Якою була реакція американців? Хто-небудь може пригадати? Телботт навіть не згадує про цей випадок: такого ніколи не було в його історії.

Однак, він все ж говорить про цікаву особливість ментальності російського керівництва того часу. Посол Росії у США Володимир Лукін розповідав Телботту, що стосунки Росії з Україною "такі ж, як між Нью-Йорком і Нью-Джерсі". Примаков, тоді голова ФСБ говорив йому, українці - це діти, які взяли у руки заряджену гвинтівку свого батька.

Я впевнений, що у двадцятому столітті єдиним розумним і далекоглядним мислителем у Білому Домі, який розумів Україну й її роль, був Збігнев Бжезінський, радник з питань національної безпеки в адміністрації Картера. Він розумів реалії центральноєвропейської геополітики, і саме тому сьогодні його так ненавидять Павловський, Маленкович і вся ця компанія шахраїв.

Українська еліта

Минуло вже більше десяти років відтоді, як відбулася Друга (Безкровна) українська революція двадцятого сторіччя. Українці, або Кравчук, якщо вже бути більш точним, здійснили єдину річ, яку від них вимагала логіка, історія і совість, - вони оголосили про незалежність. Нарешті день України настав.

Тепер, озираючись на ці події і фіксуючи відсутність напрямку руху України сьогоднішньої, мені потрібно знайти відповіді на численні питання: як так вийшло, що колишній номенклатурний комуніст, менеджер ракетобудівного заводу, людина, яка ніколи в житті не прагнула до незалежності України (а якщо і передбачала її можливість, то розцінювала це як акт зради), стала президентом? Чому так вийшло, що країною керують люди - "Совки" за природою своєю? Він настільки далекий від національної ідентичності, що навіть кожне слово, промовлене ним, виглядає як неписьменний жарт. Чому більшість з них підозрюється у корупції, у відмиванні вкрадених грошей і причетності до злочинної діяльності?

У той же час я ніколи не забуду мудрих слів Миколи Жулинського. Якось у Нью-Йорку він сказав мені (думаю, в році 1990): "Ми всі знаємо, що сталося, коли колишні політв'язні прийшли до влади у 1918 році". Він мав на увазі Леніна, Сталіна й їх банду злочинців. Під час цієї розмови Жулинський обговорював можливість того, що В'ячеслав Чорновіл стане президентом України. Я був більшим оптимістом. Але при всій моїй повазі і любові до В'ячеслава Максимовича, Микола все ж був правий. А проте, результати все одно виявилися катастрофічними. Українська політична еліта отримувала освіту або у таборах Мордовії, або у Вищій партійній школі.

далі буде...

powered by lun.ua
Авторизуйтесь щоб писати коментарі
Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення
Усі коментарі