Демократія і рух у майбутнє чи спокій, сморід і ковбаса?
Середа, 7 серпня 2002, 17:30
Коли ви чуєте про демократію в Україні, можете бути певні, що формально вона таки є. Втім, коли спікеру минулого українського парламенту нагадали про принципи організації незалежних гілок влади за Монтеск'є, той зауважив, що в Україні ці незалежні гілки ростуть з одного дерева і часом затіняють сонце одна одній.
Ми маємо парламентську більшість і опозицію, уряд і президента, за кількістю міністерств ми обігнали Америку, а за чисельністю Збройних сил України залишили позаду німецький Бундесвер. У нас найдемократичніша Конституція, купа законів, які навіть суперечать один одному, величезна кількість податків і ще більше задекларованих прав, але частина депутатів боїться критикувати уряд, а коли податкова викручує руки ЗМІ, більшість робить щасливе обличчя і робить вигляд, що не чує, як журналісти кричать.
Ми прагматичні, а суперечки з владою практично завжди загрожують зменшенням прибутку. Ми живемо в умовах ринку, а висловлювати своє невдоволення вголос менш рентабельно аніж, скорившись системі, вирішити всі проблеми, даючи хабаря. Ми відчуваємо сморід розкладу, але боїмося вилізти з цієї купи, щоб не відчути звичний холод свіжих вітрів.
16 вересня опозиція намагається влаштувати для влади на вулиці Судний день. Нібито владу вже не підтримують, адже на виборах за партійний блок президента Кучми і теперішнього спікера Литвина проголосувало менше виборців, аніж за тих, хто вимагає змін. Логічно сподіватися, що більшість вийде на вулиці, щоби знову сказати владі "ні". Але формальна логіка поганий порадник, адже сидіти вдома вимагає рентабельність, ринок і до того ж таке звичне, дещо смердюче, але вже стабільне тепло.
Скільки знайдеться тих, хто вже не хоче в майбутньому грати за правилами нав'язаної владою гри: школа - хабар, вуз- хабар, тепле місце - відкат, службове зростання - хабар - відкат - підлабузництво, котедж, авто, дача, житло для дітей, тепле місце нащадкам, престижне на Байковому собі, гранітний пам'ятник і напис "як жив, так і вмер"? Скільки буде таких, хто винесе незадоволення з кухні, із суперечок в мережі, на вулиці наїжачених міліцейськими демократизаторами і кордонами, вже розділених на зони, рідних сіл, селищ і міст?
Чи підемо ми на штурм, щоб дати владі шанс перелякати тих, хто вагається, а чи просто станемо мовчки на одну мить, усвідомлюючи, що таки ми - це влада, бо ми - це народ? Чи кидатимемо ми каміння, розігруючи сценарій, за яким тренується армія і міліція, готуючись до масових безпорядків, чи будемо промивати очі водою, а обличчя оцтом, щоб змити сльозогінний газ? А може просто вийдемо і візьмемося за руки, відчуваючи теплі долоні сусіда, а не оцінюючи його одяг, марку авто, кількість грошей у гаманці, вік, партійність і стать?
Ще буде все, але на покоління такий шанс випадає один раз на ціле життя: або ми прагматичне населення, що ладне торгувати собою, продовжуючи життя несвіжій, що відчувалося ще з брєжнєвських часів, дніпропетровській владній системі застою, або ми народ, який розуміє, що таке демократія, слава, воля, гордість і честь, тобто ті, хто вже об'ївся їхньою смердючою ковбасою.
Ми маємо парламентську більшість і опозицію, уряд і президента, за кількістю міністерств ми обігнали Америку, а за чисельністю Збройних сил України залишили позаду німецький Бундесвер. У нас найдемократичніша Конституція, купа законів, які навіть суперечать один одному, величезна кількість податків і ще більше задекларованих прав, але частина депутатів боїться критикувати уряд, а коли податкова викручує руки ЗМІ, більшість робить щасливе обличчя і робить вигляд, що не чує, як журналісти кричать.
Ми прагматичні, а суперечки з владою практично завжди загрожують зменшенням прибутку. Ми живемо в умовах ринку, а висловлювати своє невдоволення вголос менш рентабельно аніж, скорившись системі, вирішити всі проблеми, даючи хабаря. Ми відчуваємо сморід розкладу, але боїмося вилізти з цієї купи, щоб не відчути звичний холод свіжих вітрів.
16 вересня опозиція намагається влаштувати для влади на вулиці Судний день. Нібито владу вже не підтримують, адже на виборах за партійний блок президента Кучми і теперішнього спікера Литвина проголосувало менше виборців, аніж за тих, хто вимагає змін. Логічно сподіватися, що більшість вийде на вулиці, щоби знову сказати владі "ні". Але формальна логіка поганий порадник, адже сидіти вдома вимагає рентабельність, ринок і до того ж таке звичне, дещо смердюче, але вже стабільне тепло.
Скільки знайдеться тих, хто вже не хоче в майбутньому грати за правилами нав'язаної владою гри: школа - хабар, вуз- хабар, тепле місце - відкат, службове зростання - хабар - відкат - підлабузництво, котедж, авто, дача, житло для дітей, тепле місце нащадкам, престижне на Байковому собі, гранітний пам'ятник і напис "як жив, так і вмер"? Скільки буде таких, хто винесе незадоволення з кухні, із суперечок в мережі, на вулиці наїжачених міліцейськими демократизаторами і кордонами, вже розділених на зони, рідних сіл, селищ і міст?
Чи підемо ми на штурм, щоб дати владі шанс перелякати тих, хто вагається, а чи просто станемо мовчки на одну мить, усвідомлюючи, що таки ми - це влада, бо ми - це народ? Чи кидатимемо ми каміння, розігруючи сценарій, за яким тренується армія і міліція, готуючись до масових безпорядків, чи будемо промивати очі водою, а обличчя оцтом, щоб змити сльозогінний газ? А може просто вийдемо і візьмемося за руки, відчуваючи теплі долоні сусіда, а не оцінюючи його одяг, марку авто, кількість грошей у гаманці, вік, партійність і стать?
Ще буде все, але на покоління такий шанс випадає один раз на ціле життя: або ми прагматичне населення, що ладне торгувати собою, продовжуючи життя несвіжій, що відчувалося ще з брєжнєвських часів, дніпропетровській владній системі застою, або ми народ, який розуміє, що таке демократія, слава, воля, гордість і честь, тобто ті, хто вже об'ївся їхньою смердючою ковбасою.
