Ярмарка партійного марнославства
Середа, 23 квітня 2003, 13:00
З настанням весни Україну спіткало стихійне лихо. На голови нічого не підозрюючих громадян, зацікавлених політиків й обізнаних журналістів обрушилася лавина партійних з'їздів.
Тільки для далекого від українського політикуму читача одночасне проведення партійних з'їздів провідних політичних гравців може здатися випадковим збігом. Класики вчили: випадковість - форма прояву необхідності. Так яка ж необхідність спричинила лавину партійної активності?
У цьому випадку є як мінімум дві причини різної міри важливості: ситуативна й довгострокова. Із ситуативно-прагматичною простіше - з 1 квітня Мін'юст почав перереєстрацію партій і у зв'язку з цим партії повинні були провести певні косметичні зміни у статутах відповідно до вимог Закону України "Про політичні партії в Україні" (щоб не опинитися на узбіччі політичного процесу напередодні президентських виборів).
Довгострокова причина виявляється шляхом порівняльного аналізу виступів лідерів "про головне": майбутні президентські вибори (і своєму місці у них), ставлення до політичної реформи як способу переформатувати позиції у політичному просторі (і відповідно політичні прибутки).
Основні підсумки партійних з'їздів у сезоні "березень-квітень" 2003
Партійні з'їзди у не такому вже далекому радянському минулому виконували найважливішу функцію з вироблення єдиного сприйняття соціальної дійсності, її впорядкування й стабілізації. Циклічність проведення з'їздів відповідала циклічності зміни пір року, вимірюючи соціальний час за партійним календарем - від одного з'їзду до іншого.
Відповідь на риторичне питання про те, чи можна навчити старого циркового коня новим трюкам, дали минулі з'їзди провідних українських партій.
Весняна череда партійних з'їздів найбільш впливових партій (від пропрезидентських до опозиційних) надійно об'єднується спільним враженням подорожі у минуле. Закривши очі, відчуваєш себе або на черговому 27 з'їзді КПРС, або щонайбільше у період створення демплатформи в тій же КПРС.
Повне враження прогресуючого партійного маразму брежнєвських часів. З одним уточненням - очевидністю обміну партійних посад лідерів на державні ранги претендентів. Усі більш-менш впливові партії надійно об'єднує принцип побудови партійної вертикалі відповідно до адміністративної ієрархії. І роль партій зводиться до камуфляції різних адміністративних органів (АП, КМ, Нацбанку) хворобливого державного організму.
Причому однопартійці, ті, які перебувають на різних рівнях партійної ієрархії, знемагають від спільної надії на акт конвертації готівкового капіталу сьогоднішнього членства у даній партії на майбутній адміністративний капітал державних посад. Напевно тому, що все, що відбувалося на партійних з'їздах, було схожим на ярмарки.
Проте, за партійними маскарадами визначилися три внутрішньо конфліктних політичних простори, що утворюються політичними партіями, які у свою чергу претендують на реальну участь у майбутніх президентських виборах.
1. Простір, що займається непримиренною до чинної влади опозицією 3-х - надзвичайний з'їзд депутатів усіх рівнів від об'єднаної опозиції - КПУ, СПУ і "Батьківщини";
2. Простір, проміжний між правлячою владою й опозицією - блок "Наша Україна";
3. Провладний простір - найвпливовіший: СДПУ(о), "Партія регіонів України", "Трудова Україна".
Підсумки з'їздів основних політичних гравців свідчать про розуміння ними арифметики успіху: ймовірність перемоги на президентських виборах зростає пропорційно консолідації зусиль, тобто за умови висунення єдиного кандидата.
У таборі опозиції, і "НУдистів", які перманентно повертаються до неї обличчям, немає проблеми визначення з єдиним кандидатом (Ющенко), однак серйозні труднощі виникають при визначенні принципів розподілу "апостольських" місць у майбутньому уряді.
У таборі провладних партій протилежна проблема - попри визнання необхідності висунення єдиного кандидата, кожен із партійних лідерів бачить на цьому місці саме "себе любого". Питання про персональне наповнення урядових посад у цьому випадку - другорядне (його цілком можна вирішити, як показав перший досвід формування коаліційного уряду Януковича).
Тричленний розподіл українського політичного простору після партійних з'їздів зміцнився по лінії конвертації адміністративного капіталу на партійний. Чітко визначилися:
- володарі наявного адміністративного капіталу - лідери пропрезидентських партій (Медведчук, Тігіпко, Янукович),
- екс-володарі зазначеного капіталу у недалекому минулому - лідери партій (блоків), що конфліктують із владою (Ющенко, Тимошенко),
- екс-володарі невеликого партійно-адміністративного капіталу у радянському минулому і послідовні опозиціонери (Симоненко, Мороз).
Показовим стало збільшення персонального протистояння двох фігур - делегованих двома протилежними таборами - провладного Медведчука і радше опозиційного Ющенка, які дружно зі з'їздівських трибун взаємно "побачили" один в одному конкурента в боротьбі за президентство.
Третій з кампанії "вікторіанців", - Янукович, визначив свої позиції остаточним утвердженням у прем'єрському кріслі й лідерством у "Партії регіонів". Очевидно, відсутність політичного досвіду не втримала діючого прем'єра від наступу на "лазаренківські граблі" - ставки на один (нехай і сильний Донецький) регіон. Потрапивши у вразливу позицію регіонального лідера Донбасу, він виявився позбавленим можливості зайняти більш виграшний на президентських виборах майданчик лідера загальнонаціонального.
При цьому він став фігурою бажаною "у всіх відношеннях" як для найсильнішого у провладному просторі Медведчука (саме на Януковича автоматично ляже вантаж відповідальності за всі адміністративні гріхи діючої влади), так і для Ющенка (у сенсі зручності конкуренції під час публічних баталій і битві рейтингів популярності).
"Типу" з'їзд народних депутатів
Проведення "типу" з'їзду народних депутатів у формі парламентських слухань з політичної реформи у ВР дозволило розширити коло основних гравців на українському політичному полі за рахунок приєднання до обговорення народних депутатів із лави "запасних". Видовище було настільки барвистим, наскільки і швидкоплинним - потішитися ним можна було тільки у режимі "on-line" у радіо- й телеефірі.
Позитивним моментом парламентських слухань із політичної реформи було те, що широкій громадськості стала доступна невідцензурована картина того, як політично компетентний український політикум ставиться до зміни політичного устрою України.
Серед решти моментів, що заслуговують на увагу, слід відзначити: представлення цілого спектра моделей політичного устрою України (від президентської до фактично парламентської республіки з мінімальними повноваженнями президента), ідея конституційної асамблеї як найбільш демократичного механізму подальшого обговорення реформи, виступ значного числа фракцій проти впровадження двопалатного парламенту.
Важливим моментом також стала ініціатива фракції об'єднаних есдеків по створенню нової комісії з проведення політичної реформи на чолі зі спікером Литвином, яка пролунала вже після парламентських слухань. Створення нової комісії могло би стати альтернативою, яка не афішується (але від цього не стає менш реальною) існуючій парламентській більшості.
Тоді центральну сьогодні політичну силу більшості - Януковича і фракцію "Регіони України", "оксамитово" змінила б фігура Медведчука і фракція есдеків (зі спікером Литвином у ролі "вповноваженого"). І мотив вибраний вдалий - "хто за ініціативи президента".
Віртуальний загальноукраїнський з'їзд трудящих
Ви помітили? Він вже йде, крокує країною - загальноукраїнський віртуальний з'їзд трудящих України під лозунгом "обговорення президентських ініціатив по політичній реформі".
Хід президентської політичної думки до геніального простий. Перевести розв'язання ключового державного питання про нову систему влади у сферу компетенції громадян. Дуже демократично. Якщо не брати до уваги те, що більше 80% тих самих громадян вважають, що політики (і та сама система влади) живуть паралельним із ними (громадянами) життям. Тобто кожний сам по собі, кожний зі своїми турботами про хліб насущний і політичний.
І не дарма президент згадав про головного рефрендуммейкера країни - Волкова, який знає не тільки, як спитати, але точніше за будь-яку соціологічну службу визначить розподіл відповідей громадян у результаті. Реверанс, зроблений у президентському указі у бік чотирьох соціологічних служб, які теоретично могли б опитати з цього приводу громадян, був швидше відволікаючим маневром, що спричинив здивування у соціологів, потенційно "незручних" для проведення віртуальної політичної гри.
Поки ж президентські ініціативи дозволили йому отримати важливі тактичні переваги, які за певних умов надалі можуть бути розвинені до стратегічних:
- зменшена впливовість законодавців у політичному процесі шляхом розширення числа учасників проблемного простору - переведення дискусії про реформу з середини парламентського простору (між парламентською більшістю й опозицією) у простір між президентом і Верховною Радою,
- створена можливість у будь-який момент апелювати до громадської думки, як додаткового важеля тиску у ході торгів з ВР (телеграми й листи від трудових колективів знов стають інструментом легітимізації політичних дій в Україні),
- партійні лідери разом з очолюваними партіями знову поставлені у позицію "знизу", "під президентом".
Проте, в українській політиці все ж продовжує домінувати принцип негативізму. Зверніть увагу, кампанії з дискредитації деяких кандидатів на президентство розгорнені широкомасштабно і досить професійно (із "вибиванням" по базових регіонах і цільових групах).
І, напевно, найважливіше - сьогодні в українському політикумі, на жаль, немає навіть натяку на довготривалі загальнодержавні орієнтири, спроби пошуку ідеології загальнонаціональної організації соціального простору. А звідки питається їй взятися, якщо система вищої державної влади будується таким чином, що парламент виконує роль політичного чистилища для тих, хто претендує на потрапляння у кабмінівський рай, пройшовши пекельні випробування в адміністрації президента.
А партійні близнюки, які виступають під різними іменами, незримо об'єднані членством в одній по суті партії - партії любителів влади, якій історично стійко протистоїть народна, м'яко кажучи, нелюбов.
Ірина Рожкова, начальник департаменту політичної соціології Європейського інституту інтеграції й розвитку
Тільки для далекого від українського політикуму читача одночасне проведення партійних з'їздів провідних політичних гравців може здатися випадковим збігом. Класики вчили: випадковість - форма прояву необхідності. Так яка ж необхідність спричинила лавину партійної активності?
У цьому випадку є як мінімум дві причини різної міри важливості: ситуативна й довгострокова. Із ситуативно-прагматичною простіше - з 1 квітня Мін'юст почав перереєстрацію партій і у зв'язку з цим партії повинні були провести певні косметичні зміни у статутах відповідно до вимог Закону України "Про політичні партії в Україні" (щоб не опинитися на узбіччі політичного процесу напередодні президентських виборів).
Довгострокова причина виявляється шляхом порівняльного аналізу виступів лідерів "про головне": майбутні президентські вибори (і своєму місці у них), ставлення до політичної реформи як способу переформатувати позиції у політичному просторі (і відповідно політичні прибутки).
Основні підсумки партійних з'їздів у сезоні "березень-квітень" 2003
Партійні з'їзди у не такому вже далекому радянському минулому виконували найважливішу функцію з вироблення єдиного сприйняття соціальної дійсності, її впорядкування й стабілізації. Циклічність проведення з'їздів відповідала циклічності зміни пір року, вимірюючи соціальний час за партійним календарем - від одного з'їзду до іншого.
Відповідь на риторичне питання про те, чи можна навчити старого циркового коня новим трюкам, дали минулі з'їзди провідних українських партій.
Весняна череда партійних з'їздів найбільш впливових партій (від пропрезидентських до опозиційних) надійно об'єднується спільним враженням подорожі у минуле. Закривши очі, відчуваєш себе або на черговому 27 з'їзді КПРС, або щонайбільше у період створення демплатформи в тій же КПРС.
Повне враження прогресуючого партійного маразму брежнєвських часів. З одним уточненням - очевидністю обміну партійних посад лідерів на державні ранги претендентів. Усі більш-менш впливові партії надійно об'єднує принцип побудови партійної вертикалі відповідно до адміністративної ієрархії. І роль партій зводиться до камуфляції різних адміністративних органів (АП, КМ, Нацбанку) хворобливого державного організму.
Причому однопартійці, ті, які перебувають на різних рівнях партійної ієрархії, знемагають від спільної надії на акт конвертації готівкового капіталу сьогоднішнього членства у даній партії на майбутній адміністративний капітал державних посад. Напевно тому, що все, що відбувалося на партійних з'їздах, було схожим на ярмарки.
Проте, за партійними маскарадами визначилися три внутрішньо конфліктних політичних простори, що утворюються політичними партіями, які у свою чергу претендують на реальну участь у майбутніх президентських виборах.
1. Простір, що займається непримиренною до чинної влади опозицією 3-х - надзвичайний з'їзд депутатів усіх рівнів від об'єднаної опозиції - КПУ, СПУ і "Батьківщини";
2. Простір, проміжний між правлячою владою й опозицією - блок "Наша Україна";
3. Провладний простір - найвпливовіший: СДПУ(о), "Партія регіонів України", "Трудова Україна".
Підсумки з'їздів основних політичних гравців свідчать про розуміння ними арифметики успіху: ймовірність перемоги на президентських виборах зростає пропорційно консолідації зусиль, тобто за умови висунення єдиного кандидата.
У таборі опозиції, і "НУдистів", які перманентно повертаються до неї обличчям, немає проблеми визначення з єдиним кандидатом (Ющенко), однак серйозні труднощі виникають при визначенні принципів розподілу "апостольських" місць у майбутньому уряді.
У таборі провладних партій протилежна проблема - попри визнання необхідності висунення єдиного кандидата, кожен із партійних лідерів бачить на цьому місці саме "себе любого". Питання про персональне наповнення урядових посад у цьому випадку - другорядне (його цілком можна вирішити, як показав перший досвід формування коаліційного уряду Януковича).
Тричленний розподіл українського політичного простору після партійних з'їздів зміцнився по лінії конвертації адміністративного капіталу на партійний. Чітко визначилися:
- володарі наявного адміністративного капіталу - лідери пропрезидентських партій (Медведчук, Тігіпко, Янукович),
- екс-володарі зазначеного капіталу у недалекому минулому - лідери партій (блоків), що конфліктують із владою (Ющенко, Тимошенко),
- екс-володарі невеликого партійно-адміністративного капіталу у радянському минулому і послідовні опозиціонери (Симоненко, Мороз).
Показовим стало збільшення персонального протистояння двох фігур - делегованих двома протилежними таборами - провладного Медведчука і радше опозиційного Ющенка, які дружно зі з'їздівських трибун взаємно "побачили" один в одному конкурента в боротьбі за президентство.
Третій з кампанії "вікторіанців", - Янукович, визначив свої позиції остаточним утвердженням у прем'єрському кріслі й лідерством у "Партії регіонів". Очевидно, відсутність політичного досвіду не втримала діючого прем'єра від наступу на "лазаренківські граблі" - ставки на один (нехай і сильний Донецький) регіон. Потрапивши у вразливу позицію регіонального лідера Донбасу, він виявився позбавленим можливості зайняти більш виграшний на президентських виборах майданчик лідера загальнонаціонального.
При цьому він став фігурою бажаною "у всіх відношеннях" як для найсильнішого у провладному просторі Медведчука (саме на Януковича автоматично ляже вантаж відповідальності за всі адміністративні гріхи діючої влади), так і для Ющенка (у сенсі зручності конкуренції під час публічних баталій і битві рейтингів популярності).
"Типу" з'їзд народних депутатів
Проведення "типу" з'їзду народних депутатів у формі парламентських слухань з політичної реформи у ВР дозволило розширити коло основних гравців на українському політичному полі за рахунок приєднання до обговорення народних депутатів із лави "запасних". Видовище було настільки барвистим, наскільки і швидкоплинним - потішитися ним можна було тільки у режимі "on-line" у радіо- й телеефірі.
Позитивним моментом парламентських слухань із політичної реформи було те, що широкій громадськості стала доступна невідцензурована картина того, як політично компетентний український політикум ставиться до зміни політичного устрою України.
Серед решти моментів, що заслуговують на увагу, слід відзначити: представлення цілого спектра моделей політичного устрою України (від президентської до фактично парламентської республіки з мінімальними повноваженнями президента), ідея конституційної асамблеї як найбільш демократичного механізму подальшого обговорення реформи, виступ значного числа фракцій проти впровадження двопалатного парламенту.
Важливим моментом також стала ініціатива фракції об'єднаних есдеків по створенню нової комісії з проведення політичної реформи на чолі зі спікером Литвином, яка пролунала вже після парламентських слухань. Створення нової комісії могло би стати альтернативою, яка не афішується (але від цього не стає менш реальною) існуючій парламентській більшості.
Тоді центральну сьогодні політичну силу більшості - Януковича і фракцію "Регіони України", "оксамитово" змінила б фігура Медведчука і фракція есдеків (зі спікером Литвином у ролі "вповноваженого"). І мотив вибраний вдалий - "хто за ініціативи президента".
Віртуальний загальноукраїнський з'їзд трудящих
Ви помітили? Він вже йде, крокує країною - загальноукраїнський віртуальний з'їзд трудящих України під лозунгом "обговорення президентських ініціатив по політичній реформі".
Хід президентської політичної думки до геніального простий. Перевести розв'язання ключового державного питання про нову систему влади у сферу компетенції громадян. Дуже демократично. Якщо не брати до уваги те, що більше 80% тих самих громадян вважають, що політики (і та сама система влади) живуть паралельним із ними (громадянами) життям. Тобто кожний сам по собі, кожний зі своїми турботами про хліб насущний і політичний.
І не дарма президент згадав про головного рефрендуммейкера країни - Волкова, який знає не тільки, як спитати, але точніше за будь-яку соціологічну службу визначить розподіл відповідей громадян у результаті. Реверанс, зроблений у президентському указі у бік чотирьох соціологічних служб, які теоретично могли б опитати з цього приводу громадян, був швидше відволікаючим маневром, що спричинив здивування у соціологів, потенційно "незручних" для проведення віртуальної політичної гри.
Поки ж президентські ініціативи дозволили йому отримати важливі тактичні переваги, які за певних умов надалі можуть бути розвинені до стратегічних:
- зменшена впливовість законодавців у політичному процесі шляхом розширення числа учасників проблемного простору - переведення дискусії про реформу з середини парламентського простору (між парламентською більшістю й опозицією) у простір між президентом і Верховною Радою,
- створена можливість у будь-який момент апелювати до громадської думки, як додаткового важеля тиску у ході торгів з ВР (телеграми й листи від трудових колективів знов стають інструментом легітимізації політичних дій в Україні),
- партійні лідери разом з очолюваними партіями знову поставлені у позицію "знизу", "під президентом".
Проте, в українській політиці все ж продовжує домінувати принцип негативізму. Зверніть увагу, кампанії з дискредитації деяких кандидатів на президентство розгорнені широкомасштабно і досить професійно (із "вибиванням" по базових регіонах і цільових групах).
І, напевно, найважливіше - сьогодні в українському політикумі, на жаль, немає навіть натяку на довготривалі загальнодержавні орієнтири, спроби пошуку ідеології загальнонаціональної організації соціального простору. А звідки питається їй взятися, якщо система вищої державної влади будується таким чином, що парламент виконує роль політичного чистилища для тих, хто претендує на потрапляння у кабмінівський рай, пройшовши пекельні випробування в адміністрації президента.
А партійні близнюки, які виступають під різними іменами, незримо об'єднані членством в одній по суті партії - партії любителів влади, якій історично стійко протистоїть народна, м'яко кажучи, нелюбов.
Ірина Рожкова, начальник департаменту політичної соціології Європейського інституту інтеграції й розвитку
