Про кострубатість опозиції, одинаків, обдарованість та бездарність
Четвер, 18 грудня 2003, 10:52
У невеличкому місті N, де всі великі люди носять імена вулиць, не було урочистостей з приводу третьої річниці акції "Країна "У" – без Кучми". Бо вона залишається з ним. А він із нею, лише ненадовго відлучаючись у невідкладних справах. Відтак, для святкової імпрези місцева людність винайде інший час.
Але паралельно в місті зажурилися з інших причин: а чи спроможна вітчизняна опозиція довести до кінця бодай одну якусь справу?
Набувши останнім часом шаленої популярності серед містечкових політологів, пан Ізя, грізно відкинувши маячливу гіпотезу про "єврейський слід" в нагальних проблемах опозиції ("не треба в усьому звинувачувати євреїв, вони і так вже від сорому собі місця не знаходять!"), висловив припущення, що сама Банкова призначає собі опозицію.
Але ця ідея була також швидко відкинута. Тоді вирішили йти шляхом аналізу кількості появ тих чи інших лідерів, що відносять себе до опозиції, на телеекранах. Залишилися двоє: Ющенко та Тимошенко, бо лише їх не видно й не чути в ЗМІ.
Офіційно в країні "У" опозицією вважають відому "четвірку". Але ж в усьому світі партії створюються для того, щоб взяти на себе владу. І тільки у нас - для того, щоб влада взяла їх до себе.
З тієї ж причини лише у нас "угу" означає "дякую", "ой" – "вибачте", а шматок хліба є столовим прибором. Тому всередині нашої "загальної" опозиції є ще одна опозиція. І не одна. Час від часу ці "опозиції" роблять одна одній пропозиції, від яких неможливо відмовитися. Одночасно, з ними ж не можна й погодитися. Разом з тим, ці опозиції здатні на зрадницькі удари задом, у відповідь на чесні удари в спину. Так виглядає загальна картина.
Конкретика виглядає ще гірше. Взаємини в середині опозиції гранично ускладнені: ти – мені, я – йому, і лише він – тобі.
Лідер велетенської за масштабами країни "У" партії комуністів може годинами говорити про свою скромність. В місті N не люблять нічого великого, наприклад - слонів: такі сильні і такі слухняні. Хоча тут підрахували: один слон замінює 30 Ленінів на суботнику.
Лідер соціалістів особливо відчуває себе вольовим та сильним лише тоді, коли від нього цих якостей не вимагається.
Залишаються знову лише двоє: Ющенко та Тимошенко. Причому остання очолює найбільш послідовний загін цієї спілки, дуже часто "підштовхуючи" опозиційний "авангард". Правда, не завжди "туди".
Цілком природно постає питання: чого ж їм бракує, аби домовитися остаточно, тактично спираючись на комуністів із соціалістами? Бо якщо твоє життя – постійна війна, це означає, що ти просто ніяк не можеш її виграти.
З провінції видається, що ці обидві сили та їх лідери добре усвідомлюють, що влада (всі гілки якої рясно засиджені птахами) руками адмінресурсу, "силовиків" та "кишенькових" партій докладає чималих зусиль для остаточного роз’єднання опозиції, замкнення її в окремих електоральних регіонах, а так звану політичну реформу нав’язано як засіб зберегти цю владу.
Але й вона сама систематично додає собі проблем. Скажімо, в контексті підсумків російських виборів слід було б серйозно замислитися над тим, а чи варто настільки вперто відстоювати чинні засади президентської влади, в яких апріорі закладена небезпека адміністративного централізму – незалежно від того, хто стане на чолі держави в майбутньому. Можливо, хвороба не виліковується заміною хворого?
Далі. Відомі події останнього часу подають Ющенка (як би йому того не хотілося) як політика, що спирається на силові методи, скандали та ескалацію протистояння. Дуже схоже, що хтось в його штабі вирішив, що в такий спосіб він додасть "месії" ще й імідж "гнаного", який, мовляв, полюбляють слов’яни.
І, нарешті. На фоні "розлучення", з яким оформлюються нові стосунки в "четвірці" чи "трійці" (про що говорила Тимошенко в Канаді), дуже проблематичним стає висування Ющенка єдиним кандидатом.
Може скластися дуже пікантна ситуація, коли після свят фаворитом опозиційних змагань стане хтось інший, але не Ющенко. Бо саме середовище Віктора Андрійовича до того ж – клубок амбіцій. Крім того, складається враження, що зараз всі кроки "НУ" націлені не стільки на виборчу кампанію, скільки на пошук виходів на олігархічні групи, що сприятимуть переговорам з більшістю, сиріч - із владою.
Так, мабуть, треба домовлятися з більшістю, але не за рахунок "здачі" найбільш принципових позицій. Вже тепер, згідно розвідкам, проведеним наприкінці листопада вітчизняним інститутом соціальних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг", кількість тих, хто довіряє Ющенку, зменшилася на 15%.
Така у нас опозиція: видимість єдності, а насправді численні шукання та непримиренні протиріччя, причому їх хвіст, ймовірно, буде тягнутися за нею і протягом всього наступного року.
А от же, в місті N небезпідставно вважають, що при всій яскравості та обдарованості одинаків країна "У" має шанс назавжди залишитися бездарною країною.
І одного разу влада, уважно подивившись на себе у дзеркало, із задоволенням подумає – так йому і треба, цьому народові...
Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, Місто N
Але паралельно в місті зажурилися з інших причин: а чи спроможна вітчизняна опозиція довести до кінця бодай одну якусь справу?
Набувши останнім часом шаленої популярності серед містечкових політологів, пан Ізя, грізно відкинувши маячливу гіпотезу про "єврейський слід" в нагальних проблемах опозиції ("не треба в усьому звинувачувати євреїв, вони і так вже від сорому собі місця не знаходять!"), висловив припущення, що сама Банкова призначає собі опозицію.
Але ця ідея була також швидко відкинута. Тоді вирішили йти шляхом аналізу кількості появ тих чи інших лідерів, що відносять себе до опозиції, на телеекранах. Залишилися двоє: Ющенко та Тимошенко, бо лише їх не видно й не чути в ЗМІ.
Офіційно в країні "У" опозицією вважають відому "четвірку". Але ж в усьому світі партії створюються для того, щоб взяти на себе владу. І тільки у нас - для того, щоб влада взяла їх до себе.
З тієї ж причини лише у нас "угу" означає "дякую", "ой" – "вибачте", а шматок хліба є столовим прибором. Тому всередині нашої "загальної" опозиції є ще одна опозиція. І не одна. Час від часу ці "опозиції" роблять одна одній пропозиції, від яких неможливо відмовитися. Одночасно, з ними ж не можна й погодитися. Разом з тим, ці опозиції здатні на зрадницькі удари задом, у відповідь на чесні удари в спину. Так виглядає загальна картина.
Конкретика виглядає ще гірше. Взаємини в середині опозиції гранично ускладнені: ти – мені, я – йому, і лише він – тобі.
Лідер велетенської за масштабами країни "У" партії комуністів може годинами говорити про свою скромність. В місті N не люблять нічого великого, наприклад - слонів: такі сильні і такі слухняні. Хоча тут підрахували: один слон замінює 30 Ленінів на суботнику.
Лідер соціалістів особливо відчуває себе вольовим та сильним лише тоді, коли від нього цих якостей не вимагається.
Залишаються знову лише двоє: Ющенко та Тимошенко. Причому остання очолює найбільш послідовний загін цієї спілки, дуже часто "підштовхуючи" опозиційний "авангард". Правда, не завжди "туди".
Цілком природно постає питання: чого ж їм бракує, аби домовитися остаточно, тактично спираючись на комуністів із соціалістами? Бо якщо твоє життя – постійна війна, це означає, що ти просто ніяк не можеш її виграти.
З провінції видається, що ці обидві сили та їх лідери добре усвідомлюють, що влада (всі гілки якої рясно засиджені птахами) руками адмінресурсу, "силовиків" та "кишенькових" партій докладає чималих зусиль для остаточного роз’єднання опозиції, замкнення її в окремих електоральних регіонах, а так звану політичну реформу нав’язано як засіб зберегти цю владу.
Але й вона сама систематично додає собі проблем. Скажімо, в контексті підсумків російських виборів слід було б серйозно замислитися над тим, а чи варто настільки вперто відстоювати чинні засади президентської влади, в яких апріорі закладена небезпека адміністративного централізму – незалежно від того, хто стане на чолі держави в майбутньому. Можливо, хвороба не виліковується заміною хворого?
Далі. Відомі події останнього часу подають Ющенка (як би йому того не хотілося) як політика, що спирається на силові методи, скандали та ескалацію протистояння. Дуже схоже, що хтось в його штабі вирішив, що в такий спосіб він додасть "месії" ще й імідж "гнаного", який, мовляв, полюбляють слов’яни.
І, нарешті. На фоні "розлучення", з яким оформлюються нові стосунки в "четвірці" чи "трійці" (про що говорила Тимошенко в Канаді), дуже проблематичним стає висування Ющенка єдиним кандидатом.
Може скластися дуже пікантна ситуація, коли після свят фаворитом опозиційних змагань стане хтось інший, але не Ющенко. Бо саме середовище Віктора Андрійовича до того ж – клубок амбіцій. Крім того, складається враження, що зараз всі кроки "НУ" націлені не стільки на виборчу кампанію, скільки на пошук виходів на олігархічні групи, що сприятимуть переговорам з більшістю, сиріч - із владою.
Так, мабуть, треба домовлятися з більшістю, але не за рахунок "здачі" найбільш принципових позицій. Вже тепер, згідно розвідкам, проведеним наприкінці листопада вітчизняним інститутом соціальних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг", кількість тих, хто довіряє Ющенку, зменшилася на 15%.
Така у нас опозиція: видимість єдності, а насправді численні шукання та непримиренні протиріччя, причому їх хвіст, ймовірно, буде тягнутися за нею і протягом всього наступного року.
А от же, в місті N небезпідставно вважають, що при всій яскравості та обдарованості одинаків країна "У" має шанс назавжди залишитися бездарною країною.
І одного разу влада, уважно подивившись на себе у дзеркало, із задоволенням подумає – так йому і треба, цьому народові...
Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, Місто N
