Як Росії не програти Україну
Понеділок, 2 лютого 2004, 23:00
Серед української політичної еліти, політологів та інших спостерігачів існує стійке уявлення про Росію як хитрого та прагматичного монстра, який хоче поглинути якомога більше навколишніх територій, і перш за все Україну. Чи навпаки – як про мудрого керманича, під благословенним проводом якого Україну чекає вічне блаженство.
Головне в таких уявленнях – розуміння Росії як суб’єкта історії, який точно визначився з тим, чого йому хотіти. Колись саме так і було – колись Росія добре усвідомлювала провіденційні цілі свого існування і, як наслідок, розуміла, до чого їй треба прагнути, чого вимагати од своїх найближчих сусідів.
Але сучасна Росія – то зовсім не та держава, що була колись: зіпсувався "історичний компас", загубились орієнтири, зникло розуміння власного надзавдання, відповідальності за розвиток світового політичного процесу.
Українські русофоби звинувачують Росію в імперських амбіціях, але насправді пострадянська Росія втрачає ознаки імперськості та прискореними темпами перетворюється на "національну державу", позбавлену притаманного імперіям розмаїття та універсалізму – без власної місії, без саморозуміння та самоусвідомлення.
Навіть провідна для російського імперського дискурсу подія – Переяславська козацька рада, яку слід вважати одною з основних імперозасновчих містерій – стала неактуальною: її 350-річний ювілей в Росії було позначено лише виставкою в Російському державному історичному музеї та кількома тенденційними, переважно образливими для українців сюжетами на російських телеканалах.
(За версією з оточення російського президента, Рік України в Росії та Рік Росії в Україні мали бути продовжені наступним заходом – Роком взаєморозуміння, але потім від цього проекту відмовились.)
Тоді як 300-річний ювілей у 1954 році став апофеозом радянського імперобудівництва – було навіть витворено справді імперську формулу ("воз’єднання" замість "приєднання"), і Україна нібито набула неофіційного статусу "другої серед рівних" радянських республік.
Доводиться констатувати: зараз в Росії немає послідовної стратегії розвитку, немає адекватної самототожності. Є лише певні уявлення – дається взнаки генетична пам’ять національної політичної культури: російська звичка відчувати себе великою та могутньою державою, гравцем у міжнародну політику.
Рівень реальної геополітичної впливовості та суб’єктності Російської Федерації однозначно оцінити дуже важко, але допоки гарантами російського суверенітету є ракети стратегічного призначення з ядерними боєзарядами, доти можна твердити, що ця суб’єктність існує, і з Росією змушені рахуватися.
Звісна річ, в сучасному світі геостратегічна самодостатність – річ певною мірою віртуальна, точно виміряти її неможливо: хто б міг подумати, що могутні Сполучені Штати не зможуть виконати ролі "світового жандарму" в тому самому Іраку? Більшість найпотужніших країн перебуває у стані пошуку власної ідентичності, у підрахунку співвідношення власних амбіцій та власних можливостей, у визначенні того, хто є для них союзником, партнером, суперником чи противником.
Приблизно така сама проблематика з усією наочністю постала останнім часом і перед російським керівництвом: це змушує його переносити акценти в зовнішній політиці з "далекого" зарубіжжя на "близьке".
До України в Росії звикли ставитись несерйозно, зверхньо, поблажливо. Це, звісна річ, страшенно дратувало українців, але одночасно принижувало й росіян, бо позбавляло їх справжнього імперського мислення.
Лише зараз, після подій у Грузії, до багатьох російських можновладців поволі доходить, що Україна за своєю стратегічною важливістю для Росії стоїть поряд з Китаєм, США та ЄС, а не десь на периферії інтересів – поруч з іншими країнами СНД, як то вважалося раніше. Нова міжнародна ситуація вимагає од Росії якомога скоріше визначитись із власною тотожністю, після чого переглянути наявний образ України та "український" вектор зовнішньої політики.
Останній візит Путіна до Києва підтвердив, що російське керівництво зараз активно шукає нові алгоритми відносин з Україною, але так ще досі їх і не знайшло.
Значні зміни всередині російського владного "ландшафту", що відбулися протягом останніх місяців, можуть стати передумовою оновлення всієї україно-російської актуальної політичної проблематики.
Протягом кількох років "центром стратегічних розробок" з питання україно-російських відносин прийнято було вважати адміністрацію президента Росії, а її головним керманичем – її голову Олександра Волошина.
В Держдумі провідним "україністом" вважався заступник голови Комітету з питань СНД та зв’язків із співвітчизниками В’ячеслав Ігрунов.
Тепер, коли Волошина немає в Адміністрації, а Ігрунова – в Думі, відбулася певна децентралізація "українського питання". Новий голова Адміністрації Дмитро Медвєдєв не є таким витонченим знавцем інтриг української політики, а його більш обізнаний в українських справах заступник В’ячеслав Сурков не може покинути задля української проблематики інші напрямки своєї і без того поліфонічної діяльності.
Хоча, звісно, цьогорічна конкуренція за "українське питання" між російськими посадовцями – це перш за все боротьба за розподіл PR-ринку напередодні президентських виборів в Україні.
Центр виробки та прийняття рішень щодо української проблематики поволі переміщується до Держдуми. При розподілі думських комітетів була досить великою вірогідність того, що головою комітету чи його заступником стане добре відомий в Україні Костянтин Затулін.
Але загальне послаблення "лужковських" кадрів в новій Держдумі (а недавній директор Інституту країн СНД є одним із сподвижників та висуванців московського мера) проявилося також у тому, що Затулін замість керівної посади в комітеті став його рядовим членом. Головою став Андрій Кокошин, відомий своїми стратегічними розробками. Це є свідоцтвом того, що СНД з маргінальної теми перетворюється на актуальну та певною мірою навіть визначальну для сучасної Росії.
Уваги вартий новий думський "відповідальний" за Україну – заступник Кокошина Олександр Лебедєв. Колишній розвідник, колишній банкір (президент Національного Резервного Банку), колишній кандидат на посаду мера Москви пішов не до Комітету з кредитних організацій чи економічної політики, а вирішив стати "настройщиком" україно-російських відносин.
Тим більше, що він одночасно є й членом Комітету з іноземних інвестицій при президенті України. Саме він виступив з ініціативою створення умов для спільного тренування на спортивній базі під Алуштою української та російської збірних з футболу та інших видів спорту.
Якщо йому вдасться провести також деякі інші україно-російські ініціативи, які зараз обговорюються в оточенні російського президента, не виключено, що саме Лебедєв стане "головним" по Україні та по розв’язанню україно-російських проблем не лише в Держдумі, а й взагалі у більшості федеральних владних органів.
Слід зазначити, що за своїми ментальними даними, за стереотипами поведінки й мислення саме колишні "силовики" та "гуманітарії" найбільш прихильно ставляться до оновлення стосунків між Україною та Росією. Вони мають визначатися не стільки етноегоїзмом політичних еліт та паразитичними пріоритетами місцевих олігархів, скільки цивілізаційною основою, уявленням про спільні східнохристиянські корені духовної культури.
Під час київського візиту Путін не став зустрічатися з представниками російських культурних та громадських організацій України, хоч спочатку таку зустріч було заплановано. Це також може свідчити про намагання підкреслити саме цивілізаційну основу україно-російських відносин і уникнути обов’язкових для подібних заходів зайвих розмов про "утиски російської мови" та ін. Про це саме свідчить і зустріч Путіна з єпископами УПЦ-МП.
Радикальним антиподом щодо цивілізаційного розуміння україно-російських відносин є проголошена восени минулого року Анатолієм Чубайсом концепція так званої "ліберальної імперії". Вона поєднує милі вухам багатьох росіян згадки – про імперію та про лібералізм: лідери СПС сподівались, що такий передвиборчий хід приверне до них велику частину електорату, але марно.
Чубайс фактично моделює непритаманну російській історії та політичній культурі специфічну модель англосаксонської "торгової імперії" (і Російська імперія, і СРСР були класичним прикладом континентальних імперій).
Саме англосаксонську ліберальну етику "подвійних стандартів" намагається прищепити україно-російським відносинам "ліберальний імператор" Чубайс, який, до речі, значну частину своїх молодих літ провів в Україні (в Одесі та Львові). В "ліберально-імперській" системі категорій мова йде не про взаємовигідну економічну співпрацю, а про непропорційну експлуатацію різноманітних українських ресурсів російським олігархічним капіталом.
Анахронічні підходи, політики із старим мисленням аж ніяк не допомагають україно-російському взаєморозумінню. Не виключено, що невдовзі Росію в Україні замість Чорномирдіна буде представляти новий посол – цієї ротації слід очікувати або після остаточного провалу переговорів з реверсного використання нафтопроводу "Одеса-Броди", або разом з завершенням повноважень нинішнього українського президента.
До речі, представники нинішньої влади підходять до розуміння того, що необхідно розрізняти зовнішньополітичні інтереси Росії як держави та зовнішньоекономічні інтереси російських корпорацій.
Проте, "ахіллесовою п’ятою" "української" політики Росії стануть цьогорічні президентські вибори в Україні. Взагалі, саме вони є головними російськими виборами-2004, оскільки російські президентські вибори є передбачуваними та безальтернативними.
Отже, щодо підтримки кандидатури кандидата в президенти буде, судячи з усього, прийняте політичне рішення, згідно з яким обранцем Москви стане кандидат від діючої влади (скоріш за все, це буде прем’єр Віктор Янукович; точно відомо, що переобрання Кучми на третій термін Москва підтримувати не буде), аби не допустити розвитку української політичної ситуації за "грузинським" сценарієм — з актуалізацією паралелі Саакашвілі-Ющенко.
Хоча, насправді саме підтримка Росією провладного кандидата може призвести до розгортання в Україні "грузинського" сценарію, коли фальсифікація результатів президентських виборів може спричинити масові зворушення та втручання в українську ситуацію "зовнішніх менеджерів".
Зараз можна твердити, що в Росії симпатики у Ющенка є. Більше того, це люди аж ніяк не з табору неактуальних тепер СПС чи "Яблука", а з так званої "патріотичної" "тусовки". Але усіх без винятку дратує ющенківська іміджева млявість та квазі-буддійська бездіяльність, неможливість укладення з ним будь-яких стратегічних угод.
Як не дивно, каталізатором розвитку україно-російських відносин, як і пожвавлення стосунків на пострадянському просторі, стала маленька Грузія: російське політичне керівництво нарешті побачило, до яких наслідків веде зухвала самовпевненість щодо своїх "молодших братів".
Після "програшу" Грузії стратегічне завдання – не "програти" Україну. Але для цього спочатку слід зайнятися глибинними геополітичними рефлексіями на тему: ким сьогодні може вважати себе Росія? Агентом американських інтересів в північній Євразії, якому надано "ярлик" на "розводки" в регіоні? Чи навпаки – стабільним регіональним лідером, який намагається перетворитися на лідера континентального?
Залишається лише шкодувати, що українська еліта не звикла грати білими шахами, які роблять свій хід першими.
Головне в таких уявленнях – розуміння Росії як суб’єкта історії, який точно визначився з тим, чого йому хотіти. Колись саме так і було – колись Росія добре усвідомлювала провіденційні цілі свого існування і, як наслідок, розуміла, до чого їй треба прагнути, чого вимагати од своїх найближчих сусідів.
Але сучасна Росія – то зовсім не та держава, що була колись: зіпсувався "історичний компас", загубились орієнтири, зникло розуміння власного надзавдання, відповідальності за розвиток світового політичного процесу.
Українські русофоби звинувачують Росію в імперських амбіціях, але насправді пострадянська Росія втрачає ознаки імперськості та прискореними темпами перетворюється на "національну державу", позбавлену притаманного імперіям розмаїття та універсалізму – без власної місії, без саморозуміння та самоусвідомлення.
Навіть провідна для російського імперського дискурсу подія – Переяславська козацька рада, яку слід вважати одною з основних імперозасновчих містерій – стала неактуальною: її 350-річний ювілей в Росії було позначено лише виставкою в Російському державному історичному музеї та кількома тенденційними, переважно образливими для українців сюжетами на російських телеканалах.
(За версією з оточення російського президента, Рік України в Росії та Рік Росії в Україні мали бути продовжені наступним заходом – Роком взаєморозуміння, але потім від цього проекту відмовились.)
Тоді як 300-річний ювілей у 1954 році став апофеозом радянського імперобудівництва – було навіть витворено справді імперську формулу ("воз’єднання" замість "приєднання"), і Україна нібито набула неофіційного статусу "другої серед рівних" радянських республік.
Доводиться констатувати: зараз в Росії немає послідовної стратегії розвитку, немає адекватної самототожності. Є лише певні уявлення – дається взнаки генетична пам’ять національної політичної культури: російська звичка відчувати себе великою та могутньою державою, гравцем у міжнародну політику.
Рівень реальної геополітичної впливовості та суб’єктності Російської Федерації однозначно оцінити дуже важко, але допоки гарантами російського суверенітету є ракети стратегічного призначення з ядерними боєзарядами, доти можна твердити, що ця суб’єктність існує, і з Росією змушені рахуватися.
Звісна річ, в сучасному світі геостратегічна самодостатність – річ певною мірою віртуальна, точно виміряти її неможливо: хто б міг подумати, що могутні Сполучені Штати не зможуть виконати ролі "світового жандарму" в тому самому Іраку? Більшість найпотужніших країн перебуває у стані пошуку власної ідентичності, у підрахунку співвідношення власних амбіцій та власних можливостей, у визначенні того, хто є для них союзником, партнером, суперником чи противником.
Приблизно така сама проблематика з усією наочністю постала останнім часом і перед російським керівництвом: це змушує його переносити акценти в зовнішній політиці з "далекого" зарубіжжя на "близьке".
До України в Росії звикли ставитись несерйозно, зверхньо, поблажливо. Це, звісна річ, страшенно дратувало українців, але одночасно принижувало й росіян, бо позбавляло їх справжнього імперського мислення.
Лише зараз, після подій у Грузії, до багатьох російських можновладців поволі доходить, що Україна за своєю стратегічною важливістю для Росії стоїть поряд з Китаєм, США та ЄС, а не десь на периферії інтересів – поруч з іншими країнами СНД, як то вважалося раніше. Нова міжнародна ситуація вимагає од Росії якомога скоріше визначитись із власною тотожністю, після чого переглянути наявний образ України та "український" вектор зовнішньої політики.
Останній візит Путіна до Києва підтвердив, що російське керівництво зараз активно шукає нові алгоритми відносин з Україною, але так ще досі їх і не знайшло.
Значні зміни всередині російського владного "ландшафту", що відбулися протягом останніх місяців, можуть стати передумовою оновлення всієї україно-російської актуальної політичної проблематики.
Протягом кількох років "центром стратегічних розробок" з питання україно-російських відносин прийнято було вважати адміністрацію президента Росії, а її головним керманичем – її голову Олександра Волошина.
В Держдумі провідним "україністом" вважався заступник голови Комітету з питань СНД та зв’язків із співвітчизниками В’ячеслав Ігрунов.
Тепер, коли Волошина немає в Адміністрації, а Ігрунова – в Думі, відбулася певна децентралізація "українського питання". Новий голова Адміністрації Дмитро Медвєдєв не є таким витонченим знавцем інтриг української політики, а його більш обізнаний в українських справах заступник В’ячеслав Сурков не може покинути задля української проблематики інші напрямки своєї і без того поліфонічної діяльності.
Хоча, звісно, цьогорічна конкуренція за "українське питання" між російськими посадовцями – це перш за все боротьба за розподіл PR-ринку напередодні президентських виборів в Україні.
Центр виробки та прийняття рішень щодо української проблематики поволі переміщується до Держдуми. При розподілі думських комітетів була досить великою вірогідність того, що головою комітету чи його заступником стане добре відомий в Україні Костянтин Затулін.
Але загальне послаблення "лужковських" кадрів в новій Держдумі (а недавній директор Інституту країн СНД є одним із сподвижників та висуванців московського мера) проявилося також у тому, що Затулін замість керівної посади в комітеті став його рядовим членом. Головою став Андрій Кокошин, відомий своїми стратегічними розробками. Це є свідоцтвом того, що СНД з маргінальної теми перетворюється на актуальну та певною мірою навіть визначальну для сучасної Росії.
Уваги вартий новий думський "відповідальний" за Україну – заступник Кокошина Олександр Лебедєв. Колишній розвідник, колишній банкір (президент Національного Резервного Банку), колишній кандидат на посаду мера Москви пішов не до Комітету з кредитних організацій чи економічної політики, а вирішив стати "настройщиком" україно-російських відносин.
Тим більше, що він одночасно є й членом Комітету з іноземних інвестицій при президенті України. Саме він виступив з ініціативою створення умов для спільного тренування на спортивній базі під Алуштою української та російської збірних з футболу та інших видів спорту.
Якщо йому вдасться провести також деякі інші україно-російські ініціативи, які зараз обговорюються в оточенні російського президента, не виключено, що саме Лебедєв стане "головним" по Україні та по розв’язанню україно-російських проблем не лише в Держдумі, а й взагалі у більшості федеральних владних органів.
Слід зазначити, що за своїми ментальними даними, за стереотипами поведінки й мислення саме колишні "силовики" та "гуманітарії" найбільш прихильно ставляться до оновлення стосунків між Україною та Росією. Вони мають визначатися не стільки етноегоїзмом політичних еліт та паразитичними пріоритетами місцевих олігархів, скільки цивілізаційною основою, уявленням про спільні східнохристиянські корені духовної культури.
Під час київського візиту Путін не став зустрічатися з представниками російських культурних та громадських організацій України, хоч спочатку таку зустріч було заплановано. Це також може свідчити про намагання підкреслити саме цивілізаційну основу україно-російських відносин і уникнути обов’язкових для подібних заходів зайвих розмов про "утиски російської мови" та ін. Про це саме свідчить і зустріч Путіна з єпископами УПЦ-МП.
Радикальним антиподом щодо цивілізаційного розуміння україно-російських відносин є проголошена восени минулого року Анатолієм Чубайсом концепція так званої "ліберальної імперії". Вона поєднує милі вухам багатьох росіян згадки – про імперію та про лібералізм: лідери СПС сподівались, що такий передвиборчий хід приверне до них велику частину електорату, але марно.
Чубайс фактично моделює непритаманну російській історії та політичній культурі специфічну модель англосаксонської "торгової імперії" (і Російська імперія, і СРСР були класичним прикладом континентальних імперій).
Саме англосаксонську ліберальну етику "подвійних стандартів" намагається прищепити україно-російським відносинам "ліберальний імператор" Чубайс, який, до речі, значну частину своїх молодих літ провів в Україні (в Одесі та Львові). В "ліберально-імперській" системі категорій мова йде не про взаємовигідну економічну співпрацю, а про непропорційну експлуатацію різноманітних українських ресурсів російським олігархічним капіталом.
Анахронічні підходи, політики із старим мисленням аж ніяк не допомагають україно-російському взаєморозумінню. Не виключено, що невдовзі Росію в Україні замість Чорномирдіна буде представляти новий посол – цієї ротації слід очікувати або після остаточного провалу переговорів з реверсного використання нафтопроводу "Одеса-Броди", або разом з завершенням повноважень нинішнього українського президента.
До речі, представники нинішньої влади підходять до розуміння того, що необхідно розрізняти зовнішньополітичні інтереси Росії як держави та зовнішньоекономічні інтереси російських корпорацій.
Проте, "ахіллесовою п’ятою" "української" політики Росії стануть цьогорічні президентські вибори в Україні. Взагалі, саме вони є головними російськими виборами-2004, оскільки російські президентські вибори є передбачуваними та безальтернативними.
Отже, щодо підтримки кандидатури кандидата в президенти буде, судячи з усього, прийняте політичне рішення, згідно з яким обранцем Москви стане кандидат від діючої влади (скоріш за все, це буде прем’єр Віктор Янукович; точно відомо, що переобрання Кучми на третій термін Москва підтримувати не буде), аби не допустити розвитку української політичної ситуації за "грузинським" сценарієм — з актуалізацією паралелі Саакашвілі-Ющенко.
Хоча, насправді саме підтримка Росією провладного кандидата може призвести до розгортання в Україні "грузинського" сценарію, коли фальсифікація результатів президентських виборів може спричинити масові зворушення та втручання в українську ситуацію "зовнішніх менеджерів".
Зараз можна твердити, що в Росії симпатики у Ющенка є. Більше того, це люди аж ніяк не з табору неактуальних тепер СПС чи "Яблука", а з так званої "патріотичної" "тусовки". Але усіх без винятку дратує ющенківська іміджева млявість та квазі-буддійська бездіяльність, неможливість укладення з ним будь-яких стратегічних угод.
Як не дивно, каталізатором розвитку україно-російських відносин, як і пожвавлення стосунків на пострадянському просторі, стала маленька Грузія: російське політичне керівництво нарешті побачило, до яких наслідків веде зухвала самовпевненість щодо своїх "молодших братів".
Після "програшу" Грузії стратегічне завдання – не "програти" Україну. Але для цього спочатку слід зайнятися глибинними геополітичними рефлексіями на тему: ким сьогодні може вважати себе Росія? Агентом американських інтересів в північній Євразії, якому надано "ярлик" на "розводки" в регіоні? Чи навпаки – стабільним регіональним лідером, який намагається перетворитися на лідера континентального?
Залишається лише шкодувати, що українська еліта не звикла грати білими шахами, які роблять свій хід першими.
