Майбутній президенте, проведіть розмафіїзацію!
Четвер, 22 квітня 2004, 12:24
Останні Мукачівські події виразно позначили новий етап українського суспільного та політичного розвитку. Суть його полягає в нагальній зміні акцентів політичної стратегії здорових українських політичних сил від декомунізації до розмафіїзації суспільства та розбандизації влади.
При всій повазі до серйозної та патріотичної лівої ідеї (нагальної, до речі, проблеми українського політичного розвитку) не треба бути великим пророком, аби поставити під великий сумнів можливості комуністичного кандидата у майбутніх президентських перегонах.
Для численних українських політологів улюбленою забавкою – сувеніром від "великої комуністичної епохи" – залишається, одначе, можливість розраховувати торгівельні та концесійні можливості комуністичної партії у діях на "віднімання голосів" та маневрування своїм ще досі чисельним електоратом у блоках, союзах, коаліціях та інших політичних комбінаціях.
Одначе, це вже справи парламентські. Особливість президентської кампанії полягає в тому, що можливості політичних маневрів, пожертв та політичних "підставок" на політичній шахівниці досить обмежені.
За умови проведення хоча б відносно чесних та не сфальсифікованих виборів (ситуація, яка є на сьогодні проблемною для України) шахові політичні королі будуть майже позбавлені своїх допоміжних фігур. І рано чи пізно саме ці "голі королі" будуть розігрувати політичний ендшпіль. Втім, залишимо на хліб політологам нюанси аналізу техніки гри.
Проста, "як рейки", правда майбутньої президентської кампанії та програмних стратегій претендентів з неприкритою очевидністю дозволяє звернути увагу на більш фундаментальні речі, аніж пересування політичних фігурок на виборчій шахівниці.
В сучасній Україні єдиною великою істиною залишаються незабутні слова великого теоретика радянської та пострадянської політологічної думки слюсаря дяді Васі. Той якось задумливо та пророче мовив: "треба міняти систему".
Українське суспільство серйозно хворе, і хвороба ця полягає в розмитті та деформації найперших основ соціальності та практик взаємин між людьми. Взаємини ці все частіше будуються за напівмафіозною схемою патрон-клієнт.
Зрозуміло, що у передвиборчій перспективі головною проблемою стане нейтралізація шаленої дії адміністративного ресурсу, прямого підкупу та шантажу політиків, аналітиків та журналістів, а також організація широкого громадянського захисту задля проведення чесної та справедливої виборчої кампанії.
А саме остання умова мобілізації громадськості – яка, звичайно, виходить за межі вузьких кіл професійних "демократичних менеджерів" та їх коаліцій – є найбільш складною та вирішальною.
Проблеми тут полягають в симптомах тієї ж хвороби клієнтурно-деформованої соціальності та в таких її проявах, як низький рівень громадянської довіри до будь-яких політичних інституцій та величезний розрив поміж політичною владою, демократичними активістами та суспільством.
Сформована ще за радянських часів соціальна система "пап" і "папиків" із залученням в це родинне коло "паханів", "братків", "брател" та інших "родичів" набула нового своєрідного напівкримінального колориту в українському сьогоденні.
Йдеться вже не лише про кланово-підпорядковану державну машинерію, що діє за принципами жорсткої ієрархічної залежності та особистісної лояльності до верхівки своїх членів (оцінки, що стають вже звичними), але й про формування на наших теренах нового мафіозно-клієнтурного соціального порядку, що просотує усе суспільство.
За даними комплексного репрезентативного моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України, абсолютна більшість респондентів (42,7%), відповідаючи на питання про соціальні групи, які відіграють значну роль у житті українського суспільства, в 2003 році (втім, як і у попередніх, з 1994 року, опитуваннях) із принадною стабільністю ставлять на перше місце за соціальним впливом "злочинний світ та мафію".
Тобто структуру, яка за італійською етимологією слова та принципами функціонування відтворює "родинно"-клієнтурний тип соціальних взаємин.
З радянських часів клієнтурна організація суспільства, розвиток тих неформальних зв'язків та неконтрактних відносин, що відомі як "блат", є своєрідною реакцією суспільства на страшенну неповороткість та неефективність державної бюрократичної машини, а також на відсутність розвиненого правового поля.
В колишньому СРСР така сфера економічного життя громадян, як тіньова економіка, була досить ефективними раціональними стратегіями виживання для багатьох громадян. Сьогодні клієнтелізм, блат, кумівство та інші прояви родинно-кланових стратегій виживання стають однією з головних перешкод розвитку цивілізованого громадянського суспільства в Україні. "Непрозорий" характер діяльності державного механізму та українського бізнесу лише посилюють та відтворюють нові деформовані форми соціальних відносин.
Водночас, очевидним є і те, що ручне персоналізоване владне функціонування не за законами, а "по понятіям" є вкрай неефективним і не влаштовує переважну більшість громадян. За даними згадуваного моніторингу Інституту соціології, до 50% відсотків респондентів в 2003 році були переважно не задоволені роботою органів місцевої (тобто, в ідеалі – максимально наближеної до людей) влади і більше ніж 40% опитуваних переконані, що обраний від виборчого округу депутат не здатен виражати інтереси виборців.
Але чому ж система не руйнується під тиском "знизу"? "Чому люди терплять, чому не протестують, чому вони є соціально пасивними?" – повторюючи вже класичні питання українських опозиційних політиків.
Власне, як раз тому, що вони пристосувались, або радше загнані у пастку дрібної повсякденної корупції, сплачуючи вчителям за навчання своїх дітей, "дякуючи" доктору за рецепт, працівнику жека за плановий ремонт чи столоначальнику за довідку.
І це – не "втома металу", а по-своєму раціональна життєва стратегія виживання, яка, на жаль, підтримує та відтворює систему.
Інше "порочне коло" відтворення клієнтурно-мафіозної системи полягає, як не парадоксально, в інституціональній залежності самої влади від такого соціального середовища.
Відомо, що уряди суспільств, в яких домінує клієнтурна культура, є неефективними, тому що послаблені негромадянським соціальним середовищем. А відтак такі уряди, навіть якщо бажають, то не здатні захищати закон, бути справедливим та авторитетним арбітром у веденні громадських справ.
З цього випливає драматичний для сучасної української ситуації висновок про те, що в формально демократичних спільнотах зі слабким громадянським суспільством влада та уряд є врай залежними, адже вони не можуть розраховувати на добровільну співпрацю з громадянами.
А в суспільствах із деформованою системою громадянських цінностей вакуум довіри та авторитетної влади як раз і заповнюється напівкримінальними "родинними" утвореннями, такими, як мафія.
Коли такі різні за політичними уподобаннями особи, як Литвин та Томенко, говорять про нагальну потребу циркуляції та оновлення українських владних (і не лише) еліт – то це вже визнання кризи зсередини українського державно-владного механізму.
До того ж в Україні поки що не розвинені посередницькі організації між державою та суспільством. В більш традиційних визначеннях – це брак структур, норм та практик громадянського суспільства. А саме "громадянське суспільство", що здебільшого звужено розуміється як лише мережа НДО, часто-густо практикує та відтворює закони панівного клієнтурного середовища.
Отож, шановні панове професійні "демократичні менеджери", опустіть широко розставлені лікті у своїх щільних рядах та привітайте нових молодих та завзятих активістів. І тоді, можливо, малоприємна статистика хронічної громадянської незалученості в Україні виглядатиме краще, а створені громадянські коаліції будуть більш життєздатними та ефективними.
Шановний претенденте на посаду майбутнього президента, звертаюсь до Вас. Зверніть увагу своїх спічрайтерів при підготовці своєї програми на нагальні завдання розблокування та демонтажу сучасної мафіозної соціальної системи "папиків" та "клієнтів". Запишіть у свою програму стратегію розмафіїзації українського суспільства (термін "де-клієнтелізація" хоча і правильний по суті, буде сприйматись трохи академічно).
Одначе, записати це в програму замало. Необхідна, звичайно, банальна політична воля щодо чистки "системно-авгієвих стаєнь".
Розмафіїзація (не плутати з "роздержавленням") також передбачає де-приватизацію держави окремими кланами та групами та посилення її авторитету як інституту українського суспільного інтересу.
Ваше нелегке завдання міститиме також утвердження рівного та справедливого закону для всіх, судової реформи, метою якої є справді незалежний суд та розвиток практик контрактних взаємин між людьми, а відтак – розвиток норм людської гідності та самоповаги, утвердження культури критичного мислення та контролю (особливо за будь-якою владою, в тому числі і за Вашою).
Складниками цього порядку денного очищення суспільства можуть стати таки різні елементи, як меритократична (побудована на здібностях) система формування кадрового потенціалу державного керівництва, запровадження програми захисту свідків, поширення окремих прецедентів аж до норми судових рішень проти корумпованих чиновників тощо.
Поведінка нової влади та її політичних представників, її рішучість та бажання прорвати зачароване коло української "сірої зони" будуть запорукою відновлення підірваних містків довіри між державою та суспільством. І тоді, можливо, відповідаючи на сакраментальне питання українського життя "яке ж суспільство ми будуємо?", серед іншого скажемо: "прощавай, Папіку!".
Автор: Віктор Степаненко, доктор соціології Манчестерського університету, в.о. завідувача відділом Інституту соціології НАНУ
При всій повазі до серйозної та патріотичної лівої ідеї (нагальної, до речі, проблеми українського політичного розвитку) не треба бути великим пророком, аби поставити під великий сумнів можливості комуністичного кандидата у майбутніх президентських перегонах.
Для численних українських політологів улюбленою забавкою – сувеніром від "великої комуністичної епохи" – залишається, одначе, можливість розраховувати торгівельні та концесійні можливості комуністичної партії у діях на "віднімання голосів" та маневрування своїм ще досі чисельним електоратом у блоках, союзах, коаліціях та інших політичних комбінаціях.
Одначе, це вже справи парламентські. Особливість президентської кампанії полягає в тому, що можливості політичних маневрів, пожертв та політичних "підставок" на політичній шахівниці досить обмежені.
За умови проведення хоча б відносно чесних та не сфальсифікованих виборів (ситуація, яка є на сьогодні проблемною для України) шахові політичні королі будуть майже позбавлені своїх допоміжних фігур. І рано чи пізно саме ці "голі королі" будуть розігрувати політичний ендшпіль. Втім, залишимо на хліб політологам нюанси аналізу техніки гри.
Проста, "як рейки", правда майбутньої президентської кампанії та програмних стратегій претендентів з неприкритою очевидністю дозволяє звернути увагу на більш фундаментальні речі, аніж пересування політичних фігурок на виборчій шахівниці.
В сучасній Україні єдиною великою істиною залишаються незабутні слова великого теоретика радянської та пострадянської політологічної думки слюсаря дяді Васі. Той якось задумливо та пророче мовив: "треба міняти систему".
Українське суспільство серйозно хворе, і хвороба ця полягає в розмитті та деформації найперших основ соціальності та практик взаємин між людьми. Взаємини ці все частіше будуються за напівмафіозною схемою патрон-клієнт.
Зрозуміло, що у передвиборчій перспективі головною проблемою стане нейтралізація шаленої дії адміністративного ресурсу, прямого підкупу та шантажу політиків, аналітиків та журналістів, а також організація широкого громадянського захисту задля проведення чесної та справедливої виборчої кампанії.
А саме остання умова мобілізації громадськості – яка, звичайно, виходить за межі вузьких кіл професійних "демократичних менеджерів" та їх коаліцій – є найбільш складною та вирішальною.
Проблеми тут полягають в симптомах тієї ж хвороби клієнтурно-деформованої соціальності та в таких її проявах, як низький рівень громадянської довіри до будь-яких політичних інституцій та величезний розрив поміж політичною владою, демократичними активістами та суспільством.
Сформована ще за радянських часів соціальна система "пап" і "папиків" із залученням в це родинне коло "паханів", "братків", "брател" та інших "родичів" набула нового своєрідного напівкримінального колориту в українському сьогоденні.
Йдеться вже не лише про кланово-підпорядковану державну машинерію, що діє за принципами жорсткої ієрархічної залежності та особистісної лояльності до верхівки своїх членів (оцінки, що стають вже звичними), але й про формування на наших теренах нового мафіозно-клієнтурного соціального порядку, що просотує усе суспільство.
За даними комплексного репрезентативного моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України, абсолютна більшість респондентів (42,7%), відповідаючи на питання про соціальні групи, які відіграють значну роль у житті українського суспільства, в 2003 році (втім, як і у попередніх, з 1994 року, опитуваннях) із принадною стабільністю ставлять на перше місце за соціальним впливом "злочинний світ та мафію".
Тобто структуру, яка за італійською етимологією слова та принципами функціонування відтворює "родинно"-клієнтурний тип соціальних взаємин.
З радянських часів клієнтурна організація суспільства, розвиток тих неформальних зв'язків та неконтрактних відносин, що відомі як "блат", є своєрідною реакцією суспільства на страшенну неповороткість та неефективність державної бюрократичної машини, а також на відсутність розвиненого правового поля.
В колишньому СРСР така сфера економічного життя громадян, як тіньова економіка, була досить ефективними раціональними стратегіями виживання для багатьох громадян. Сьогодні клієнтелізм, блат, кумівство та інші прояви родинно-кланових стратегій виживання стають однією з головних перешкод розвитку цивілізованого громадянського суспільства в Україні. "Непрозорий" характер діяльності державного механізму та українського бізнесу лише посилюють та відтворюють нові деформовані форми соціальних відносин.
Водночас, очевидним є і те, що ручне персоналізоване владне функціонування не за законами, а "по понятіям" є вкрай неефективним і не влаштовує переважну більшість громадян. За даними згадуваного моніторингу Інституту соціології, до 50% відсотків респондентів в 2003 році були переважно не задоволені роботою органів місцевої (тобто, в ідеалі – максимально наближеної до людей) влади і більше ніж 40% опитуваних переконані, що обраний від виборчого округу депутат не здатен виражати інтереси виборців.
Але чому ж система не руйнується під тиском "знизу"? "Чому люди терплять, чому не протестують, чому вони є соціально пасивними?" – повторюючи вже класичні питання українських опозиційних політиків.
Власне, як раз тому, що вони пристосувались, або радше загнані у пастку дрібної повсякденної корупції, сплачуючи вчителям за навчання своїх дітей, "дякуючи" доктору за рецепт, працівнику жека за плановий ремонт чи столоначальнику за довідку.
І це – не "втома металу", а по-своєму раціональна життєва стратегія виживання, яка, на жаль, підтримує та відтворює систему.
Інше "порочне коло" відтворення клієнтурно-мафіозної системи полягає, як не парадоксально, в інституціональній залежності самої влади від такого соціального середовища.
Відомо, що уряди суспільств, в яких домінує клієнтурна культура, є неефективними, тому що послаблені негромадянським соціальним середовищем. А відтак такі уряди, навіть якщо бажають, то не здатні захищати закон, бути справедливим та авторитетним арбітром у веденні громадських справ.
З цього випливає драматичний для сучасної української ситуації висновок про те, що в формально демократичних спільнотах зі слабким громадянським суспільством влада та уряд є врай залежними, адже вони не можуть розраховувати на добровільну співпрацю з громадянами.
А в суспільствах із деформованою системою громадянських цінностей вакуум довіри та авторитетної влади як раз і заповнюється напівкримінальними "родинними" утвореннями, такими, як мафія.
Коли такі різні за політичними уподобаннями особи, як Литвин та Томенко, говорять про нагальну потребу циркуляції та оновлення українських владних (і не лише) еліт – то це вже визнання кризи зсередини українського державно-владного механізму.
До того ж в Україні поки що не розвинені посередницькі організації між державою та суспільством. В більш традиційних визначеннях – це брак структур, норм та практик громадянського суспільства. А саме "громадянське суспільство", що здебільшого звужено розуміється як лише мережа НДО, часто-густо практикує та відтворює закони панівного клієнтурного середовища.
Отож, шановні панове професійні "демократичні менеджери", опустіть широко розставлені лікті у своїх щільних рядах та привітайте нових молодих та завзятих активістів. І тоді, можливо, малоприємна статистика хронічної громадянської незалученості в Україні виглядатиме краще, а створені громадянські коаліції будуть більш життєздатними та ефективними.
Шановний претенденте на посаду майбутнього президента, звертаюсь до Вас. Зверніть увагу своїх спічрайтерів при підготовці своєї програми на нагальні завдання розблокування та демонтажу сучасної мафіозної соціальної системи "папиків" та "клієнтів". Запишіть у свою програму стратегію розмафіїзації українського суспільства (термін "де-клієнтелізація" хоча і правильний по суті, буде сприйматись трохи академічно).
Одначе, записати це в програму замало. Необхідна, звичайно, банальна політична воля щодо чистки "системно-авгієвих стаєнь".
Розмафіїзація (не плутати з "роздержавленням") також передбачає де-приватизацію держави окремими кланами та групами та посилення її авторитету як інституту українського суспільного інтересу.
Ваше нелегке завдання міститиме також утвердження рівного та справедливого закону для всіх, судової реформи, метою якої є справді незалежний суд та розвиток практик контрактних взаємин між людьми, а відтак – розвиток норм людської гідності та самоповаги, утвердження культури критичного мислення та контролю (особливо за будь-якою владою, в тому числі і за Вашою).
Складниками цього порядку денного очищення суспільства можуть стати таки різні елементи, як меритократична (побудована на здібностях) система формування кадрового потенціалу державного керівництва, запровадження програми захисту свідків, поширення окремих прецедентів аж до норми судових рішень проти корумпованих чиновників тощо.
Поведінка нової влади та її політичних представників, її рішучість та бажання прорвати зачароване коло української "сірої зони" будуть запорукою відновлення підірваних містків довіри між державою та суспільством. І тоді, можливо, відповідаючи на сакраментальне питання українського життя "яке ж суспільство ми будуємо?", серед іншого скажемо: "прощавай, Папіку!".
Автор: Віктор Степаненко, доктор соціології Манчестерського університету, в.о. завідувача відділом Інституту соціології НАНУ
