Основана Георгием Гонгадзе в 2000 году
АВТОРИЗАЦИЯ


ВОЙТИОТМЕНИТЬ
Если вы новый читатель, пожалуйста, зарегистрируйтесь.
Забыли пароль?

Власть жизни против партии власти: победит самый достойный?

Олег Романчук, для УП _ Четверг, 19 ноября 2009, 10:56
Версия для печати Комментарии 4

"Залишається щораз менше стежок, бо не спам’яталися, як пройшли майже всі перехрестя. Залишається щораз менше причин; немає властиво жодної, крім примарних обов’язків. Разом із тим, як минули всі часи – минула цікавість.

Часи обдурили нас, бо їхнє проминання не підлягало жодним законам. Чим більше речей, тим менше підстав вибирати, чим ширші свободи, тим ясніша приреченість…".

З огляду на цю заувагу філософа, спробуймо визначити точку, в якій перебуваємо у зв’язку з виборами президента.

Іронія нашої долі, на жаль, спростовує тезу про "виборену незалежність", хоча й не заперечує одвічного прагнення до неї, як і не скидає з рахунку великих епох змагань за самостійність і видатних постатей державного й громадянського чину.

Та незважаючи на те, що доля пам’ятає кожну, навіть безневинну жертву боротьби за самостійність, незалежність, як політична реалія, 1991 року прийшла парадоксальним чином від імперських васалів з великого перестраху розплати і втрати влади тих політичних структур, що безроздільно панували в добу тоталітаризму.

Але далеко не кожен колишній борець за свободу, а точніше проти комуністичного тоталітаризму, лишився принципово не споживацьким, як рівно ж не кожен колишній член компартії належить до партійного лобі, яке працює на повернення старої системи і державне підпорядкування Москві.

І тому, коли під час ухвалення законів і тарифікування постанов, що зраджували інтереси нації, ігнорували пріоритети молодої держави і загрожували національній безпеці, колишні демократи стояли поруч з колишніми комуністами, чи то не бачачи правди, чи то не бажаючи її бачити, вони разом творили одну партію.

Несформовану, незареєстровану, але, як влучно називають її в народі, – партію влади.

Найміцніший їхній оплот у нинішній Верховній Раді, де вони, національно мімікрувавши, обійняли ключові посади, застосувавши класичний метод, від якого гинули всі революції: надання усіляких пільг, узаконення статусу недоторканності, отримання найширших можливостей для збагачення та доступу до влади.

Це давалося взнаки упродовж 18 років, але в 2008-2009-му – управління державою нинішнім урядом ніяк не може вийти з кризового піке. І схоже на те, що вже не вийде, якщо не буде змінена Система. Власне тому останнім примарним обов’язком українців і залишається вижити, вижити будь-що, коли саме для цього й зостається щораз менше підстав.

Спад виробництва, стрімка інфляція, міжнародні боргові зашморги, енергетична криза, військова загроза та економічний шантаж з боку північно-східного "стратегічного партнера", напівпрозорі кордони, постійні метаморфози з облаштуванням державно-політичного ладу…

А ще бюджет, що затверджується постфактум, перешкоди розширенню вітчизняного приватного виробництва, розгул корупції, скомпрометоване судочинство, демілітаризація війська, брак належного контролю за виконанням вкрай потрібних державі законів – такою є Україна напередодні виборів.

Громадяни знекровлені постійною боротьбою за фізичне виживання, майже паралізовані до радикальних зрушень, апатичні до демократичних гасел і закликів п’ятирічної давності. Адже одночасно з тим, як минали часи лозунгів, минула й наша цікавість; часи обдурили нас, бо проминання їх не підлягало жодним законам.

Ніхто ж бо не сподівався, що політики, яких винесло у парламент хвилею майданної помаранчевої демократії, діставшись до крісел у постійних комісіях Верховної Ради, міністерствах і дипломатичних представництвах, ураз виявилися непідготовленими до найважчого для людини випробування. Випробування владою.

Давня банальна істина: бунтівний раб Спартак, піднімаючи повстання, захотів бути новим імператором. Отже, все доволі просто, але водночас і сумно. Бо вияви такого мислення дали такі ж сходи й у нас.

Це можна назвати невиправданням довіри виборців, зрадою інтересів народу, продажністю, політичною проституйованістю, корумпованістю, слабкістю духу, обмеженістю поглядів, зганьбленням честі – суть від цього не міняється.

Механізм розбещення владою саме такий, а не інакший. Бо що найбільше віддаляє від того ж народу, як не почуття власної вибраності й винятковості, всевладності й безкарності, вивищення за рахунок інших? Утриматися перед такими спокусами виявилося над силу, ще важче було залишитися собою і не забути, за що боролися.

Хоч час до часу питання про розпуск Верховної Ради ставало руба, тепер зрозуміло, що реально панівна партія влади сама вже не відступить, адже до її послуг – гроші, змога розпоряджатися недоступними іншим благами, увесь державний репресивний апарат і так зване правосуддя, за допомогою якого можна обходити писані для решти закони.

Сьогодні українські громадяни хочуть активної, чіткої дії, хочуть бачити справжніх лідерів, які спроможні кудись привести, а не лише відвести від чогось. Саме життя диктує потребу влади, але це мусить бути влада сильного розуму, а не страхітливої тупої сили недоука-диктатора.

Проблема вибору – одна з головних не тільки політичних, а й психологічних проблем. Невибір чи відмова від вибору – все одно свідчать про певний вибір. У виборі завжди надто вирішальним є суб’єктивний фактор, тому будь-які прогнози, бодай з кількамісячної дистанції, хто має перемогти 17 січня 2010 року, є заздалегідь справою невдячною.

Властиво, з розкручуванням маховика агітації окреслюються симпатії до певних постатей і антипатії до інших.

У цьому, безумовно, є суб’єктивний момент, адже кожному виборцю довелося віддавати голос, на жаль, не за ідеал, партійну платформу чи комп’ютером підібрану з максимальним наближенням до ідеалу особу бездоганного політика, а за конкретну людину з певним рівнем освіченості, культурності, духовності, фаховості; за конкретну людину з певною кар’єрою, віросповіданням, фізичним і психічним габітусом.

Для декого з нинішніх фаворитів виборчих перегонів "всьо пропало", іншого "з влади не вичавити", для третього вибори є "злочин проти народу"… Мимоволі хочеться скористатися філософською порадою одного з нардепів: "Да пашлі ви…".

Як не помилитися? Бо ж можна бути добрим сільським господарником, директором, бухгалтером (таким знайшлося б місце в кабінеті чи міністерствах, звичайно, за певного рівня державного мислення), але до професійності власне політика ці риси мають мізерно мале відношення.

Пам’ятаймо, що той же Донцов, критикуючи західноєвропейські демократії, зауважував: "Нова демократична верхівка, хоч дозволяла масі вибирати своїх правителів, але ці "вибори" звела до чистої комедії, зручно зааранжованої спритними партійними кліками.

По-друге, людям з маси, не приналежним до партійних клік, ніколи партійники не признавали пасивного виборчого права, цебто дозволяли масі голосувати, але лише за членів того чи іншого партійного клану, між якими були поділені "сфери впливів" у "суверенній" демократичній масі.

Зло було, одначе, не в цім, а в тім, що ця партійницька "еліта", що вийшла з маси, з одної сторони, претендувала правити країною, а з другої – ні своїм політичним овидом, ні мудрістю, ні відвагою, ні шляхетністю думки від пересічного члена тої маси не відрізнялася.

З тими "репрезентантами народу" в міністеріяльні кабінети вдерлася вулиця".

Наш вибір – майбутнє України без споживацької, корумпованої партії влади. Тому, чим ширші свободи чекають нас на виборах, тим яснішою є приреченість, себто визначеність нашого вибору, якого вже не маємо права здійснювати для себе безтямно.

Згуртування української громадськості при перших загрозах втрати державності й дестабілізації було б ознакою вияву її здорових політичних сил, на які можна поставити при виборі життєво важливих орієнтацій державної ваги.

Життя прирікає на конкретний, визначений вибір, і опиратися чи противитися йому – значить несвідомо підписуватися у підтримці партії влади, яка неодмінно знайде можливість скористатися незрілістю мас, маніпулюючи їхньою свідомістю і прикликаючи собі на допомогу Бога й диявола одночасно.

Проте є ми, і тому, коли йдеться про нас, про наш вибір, дивлячись правді у вічі, ми як громадяни не повинні уникати свідомого визначення своїх життєвих ідеалів, що на противагу вартостям партії влади, спираються на засади демократії, рівного права, приватної власності, добробуту народу й гарантії людських прав і свобод, і це не заувага на перспективу, а потреба життя.

Безладу і безвладдя бути не повинно.

 

Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП

IP: 94.153.9.---
IreNA70 _ 21.11.2009 02:41
Все правильно... Але хотілося б почути чи то прочитати конкретні пропозиції "куда бежать и что делать", бо питання є, але відповідей немає...
IP: 93.74.54.---
Oleggalenko _ 20.11.2009 00:56
Народ! Не нужно быть в очередной четвертый раз лохами… Ни у одного из этих горе- одинаковых по образу и подобию кандидатов на пост ПУ нет программы на 60 месяцев, т.е. срок каденции. Ни одна скотина не берет базисные показатели. При этом ни одна из этих скотин не хочет выполнять Декларацию ООН «Цели Развития Тысячелетия» до 2015 года, где указано 6 – целей, 13 – задач и 33 индикатора качества жизни. Качество жизни в нашей стране измеряется длиной, толщенной и глубинной…
IP: 193.16.45.---
Geo-GEN _ 19.11.2009 14:21
Все идет к концу старого мироустройства, ориентированного на принципы демоно-кратии.
Но это не значит, что грядет конец всему человечеству. Наоборот. Набирают силы конструктивные парадигмы. Новый Мир, построенный на духовно-праведных принципах теперь уже переходит из разряда утопии в острую необходимость и практическую реальность. Вопрос, что для этого у нас есть?
Есть интересные идеи и разработки. Рекомендую: » - http://politiky.net/node/123 ; Подробности - : http://POLITIKY.net
IP: 91.198.83.---
shai _ 19.11.2009 12:26
Халтура
Реклама: