Свободу не спинити!

Четвер, 16 грудня 2004, 14:58
"Свободу не спинити!" - ця речівка стала одним із звукових символів "помаранчевої революції". Свободу і справді ніхто і ніколи не може спинити. Хіба що, вона спиниться сама. Бо зіткнеться впритул з іншою свободою.

Схвалення "пакету" Верховною Радою значна частина "помаранчевих" сприйняла як поразку. Мені зустрівся Ромка Чайка, ведучий опозиційного "5 каналу". І так завжди експресивний Роман тут не міг стримати нецензурної лайки, коли мова зайшла щодо згоди "Нашої України" на політреформу. Якщо прибрати матірщину, то основною тезою було: "Це - ніж в спину революції!".

Шеф-редактор "Політичної думки" Володимир Полохало висловився м'якше, але теж не по-політологічному радикально: "помаранчева революція" програла, а той, проти кого вона по суті була спрямована – проти Кучми – виграв. Тому, я називаю те, що сьогодні сталося в парламенті, парламентською контрреволюцією".

Ну і політичним виразником цієї радикальної частини стала БЮТ, який вслід за своєю лідеркою трохи не вперше за останній час дозволив собі під час голосування піти проти позиції Ющенка.

Радикальній частині "помаранчів" важко усвідомити, що компроміс іноді може бути бажанішим за формальну перемогу. Можна виграти бій, але після того програти війну.

Швидше за все, Ющенко переміг би і за старим законом про вибори і зі старим складом ЦВК, та старими тервиборчкомами.

Бо ініціатива зараз на боці опозиції, частина бюрократії, особливо місцевої, розгублена і робитиме ставки на нового фаворита. Номенклатура заходу, півночі і центру, хоч і корумпована, все ж таки українокультурна, незадоволена сепаратистськими виходками Сіверодонецького східняку і явно більше не працюватиме на Януковича.

Тобто, Ющенко переміг би і так. І отримав би всі повноваження. А ось що було б далі? Наскількі розколоте майже навпіл суспільство було б готове сприйняти радикальні зміни?

За такої піррової перемоги команду Ющенка спіткали би регіональне протистояння в Україні, зародження економічної кризи, проблеми з формуванням власної урядово-парламентської коаліції.

Якими б не були масові фальсифікації, але навіть найоптимістичніший для опозиції екзит-пол центра Разумкова давав майже 40% голосів за Януковича. А за цими бездушними відсотками - колосальна кількість наших співгромадян. І скільки ми себе не самозаспокоюємо, що вони ошукані, що вони не мають доступу до альтернативної інформації, це не буде повною правдою, як мінімум.

Значна частина наших співгромадян має інші ціннісні орієнтири, аніж кияни і тим більше галичане. Вибори засвідчили не лише регіональні відмінності, а й культурні та етнічні. За попередніми соцопитуваннями лише близько 10% наших етнічних росіян збиралися голосувати за Ющенка у першому турі.

Якщо подивитися карту голосування у другому турі, то ми побачимо, що за Ющенка голосували області, в яких етнічні українці складали абсолютну більшість.

Каменем спотикання стала цифра в 13%. В тих регіонах, де росіяни складали 13 і менше відсотків - проголосували за Ющенка, 14% і більше - за Януковича.

Тобто, проблема не в мовному розподілі регіонів. Житомир, Чернігів та навіть на дві-третини Київ - російськомовні (на відміну від прилеглих сіл), але вони голосують за українську ідею, яка на разі асоціюється з Ющенком.

Регіони, де досі має перевагу російськокультурна традиція, проголосували за Януковича.

Проблема московських політтехнологів була в тому, що вони, розуміючи цю відмінність, невірно порахували співвідношення етнокультурних груп.

В 1994 році Кучма з російською ідею переміг Кравчука, який спирався на українську ідею, у співвідношенні 52% до 45 %. Але за десять років українське самоусвідомлення поширилось набагато потужніше.

Порівняно з 1994 роком додалось ще чотири області, де українська ідея набрала понад 50% - Чернігівська, Сумська, Полтавська та Кіровоградська. Чотири області за чотири роки, насправді, - це великий поступ. Це успіх дерусифікації, який прогавили московські політтехнологи.

Помилка націонал-демократів була не менш крута. Вони значною мірою не усвідомлюють, що проблеми сходу і півдня полягають не лише в необхідності ротації кількох одіозних керівників областей.

Мені довелося спостерігати дискусію на тому ж таки "5 каналі" за участю директора Інституту філософії Мирослава Поповича. Щодо сепаратистських тенденцій на півдні і Донбасі він відповів, що там ВИКЛЮЧНО проблеми соціально-економічного характеру. Якщо вже один з провідних інтелектуалів не розуміє, або робить вигляд, що не розуміє, що проблеми регіонів у нас не лише економічні, але і культурні, то чого вимагати від політиків?

Невже у нас Волинь має менше економічних проблем аніж Донбас? Волинь багато в чому бідніша за Донецьк, але ж голосує за патріотичну ідею і іі виразників. Значить, проблема глибше.

Існування регіональних відмінностей недобачати небезпечно. Вони не настільки величезні, як того хочеться деяким російським політологам, щоби вже загрожувати існування спільної держави. Але достатні для ескалації напруги в разі їхнього нехтування. Відмінності існують мовні, культурні, історичні, про що вже неодноразово писалося. І якщо на Майдані постійно повторювалося, що "Ми – спільна країна", то ми маємо знайти можливості для культурного розвитку і південно-східного регіону.

Також, вже наявні відмінності, наприклад, між Києвом і Донецьком навіть у порядку формування еліт. В Києві еліти "горизонтального" типу побудови, а в Донецьку -"пірамідального".

За "київської" схеми завжди залишається простір для опозиції. Ніхто остаточно не добиває суперника. Як би ми не ганили Кучму, але за нього існували радикально опозиційні газети "Сільські вісті", "Україна молода", "Вечерние вести", ну, а останнім часом один з реальних бойових інструментів революції – телевізійний "5 канал".

В Донецьку переважає "право сили". "Пірамідальний" тип побудови еліти передбачає наявність переможця і жорсткого підпорядкування решти. Щось подібне до старого радянського принцип "я начальник - ти дурень!". Така схема не передбачає наявність щонайменшої дисидентської думки.

Тому, власне, в Донбасі і немає реальної опозиції. Неприйнятність такої моделі керівництва для багатьох регіонів з "горизонтальною" побудовою еліт, була одним з чинників глухого саботажу з боку частини влади персонально Януковича.

Але як би не було неприємно переможцям, навіть з такими елітами слід і домовлятися і шукати компромісу. Політреформа дала сигнал місцевим елітам, що не вестиметься вогонь на знищення. Ну, бояться вони, грубо кажучи, що новий президент призначить головою Донецької адміністрації Юлію Тимошенко, і вона вимовить: "Вішайтеся тут всі на шарфиках!".

Власне, тільки після пакетного голосування почався обвал фракцій більшості у Верховній Раді. Так, це перебіжчики. Так, вони мають часто-густо іншу мораль. Але, якби їх приперли до стінки, вони билися б до останнього. І якби у цій боротьбі вони підняли прапор сепаратизму, ми могли б втратити соборну державу.

Так що політреформа фактично врятувала нам країну. Про те, що ця втрата була реальністю, дехто волів не думати. А ось в Росії деякі сили вже шкодують, що того так і не сталося.

Приведу вислів депутата російської Держдуми Алексея Мітрофанова, який прямо скаржиться: "А почему Украина должна быть единой? Почему восточная Украина должна терпеть власть "западенщины"?

Ще крутіше загнуздав улюблений журналіст Путіна Михаїл Леонтьєв: "там, на Майдане, кто-то снова начнет бузить и кричать, и Украина расколется! Можно подумать, что у нас нет большего горя, чем раскол Украины... Территории Украины, которые проголосовали за нас, - это русские территории, это российские территории: слободская Украина и Новороссия. Они даже к Малороссии, которая находится в центральной Украине, не относятся. Так вот, эти территории проголосовали, несмотря на Януковича и Кучму, за Россию. А Россия обозначила, что она существует, и что она хочет поддержать людей, которые с ней... Что бы ни произошло на Украине, восток Украины не смирится с Ющенко. Украина расколется, если ей насильно его навяжут".

Тобто, частина проімперських сил Росії фактично підштовхувала Україну до розколу. І, якби уявити, що опозиційна коаліція "Наша Україна"-БЮТ-СПУ не дала частині старої номенклатури та регіональним елітам знак доброї волі, то ці 40%, які реально проголосували за Януковича, плюс регіональні еліти, плюс "рука Москви" могли дорівнювати утворенню новітнього Придністров'я, але вже на нашій землі.

Окрім зняття регіональної напруги, політреформа зняла з порядку денного економічну кризу, що насувалася.

В листопаді золотовалютні резерви Національного Банку скоротилися на 7,8%, тобто на 831,1 млн. доларів, склавши на 30 листопада 9 млрд. 888,4 млн. доларів. І мова не йшла про латання Януковичем своєї передвиборчої кампанії з бюджету. В листопаді кошти, які були розміщені фізичними особами на рахунках у банках в гривнях та іноземній валюті зменшилися на 2,2 млрд. гривень, чи на 4,9% (від 42,9 млрд. грн.). Тобто, населення почало втрачати довіру до банківської системи. Гроші почали виводитися з обороту. В обмінниках відразу почалися перебої з валютою. Знов з'явився підзабутий вже чорний курс долара.

Тривале протистояння могло просто підірвати нашу фінансову систему і знівелювати те економічне зростання, про яке нам вже продзижчали всі вуха. І знову політреформа виступила у ролі палочки-виручалочки. Нині провідні банкіри кажуть, що вже за тиждень реальне відновлення фінансової системи.

Неприйняття політреформи означало надзвичайно туманні перспективи також щодо утворення спільного уряду від опозиції.

Нині (на 16 грудня) об'єднана опозиція має всього: "Наша Україна" - 101 депутатів, СПУ - 20, БЮТ - 19. Всього – 140 осіб.

Додамо нових союзників: Народну аграрну партію - 22 депутатів, "Центр" - 15, і навіть "НДП-ПППУ" (яка насправді є досить неоднорідною) - ще 16. Всього 193. Тобто, до 226 ще не вистачає.

Тож, для хоча б умовної більшості потрібно було шукати голоси в середовищі колишньої парламентсько-президентської коаліції. А шукаєш союзників - значить мусиш поділитися і частиною власних повноважень.

Власне, на цьому побудована вся європейська система демократії. Влада не може бути абсолютною. Гарантією стабільності суспільства є баланс різних гілок влади. До нещодавно це розуміли лише Мороз та Соцпартія. Надзвичайною подією стало те, що нарешті на цю думку пристала переважна більшість опозиції.

Так, Мороз використав для цього занадто жорсткі аргументи. Так, цілком реально, що думаючи про збереження миру і демократії у ВСІЙ державі, Мороз може позбутися посади прем'єра, яку йому пропонував перед тим Ющенко. Бо радикальне крило не забуде цієї жорсткої позиції Мороза.

Але на кону було більше, аніж посада прем'єра. На кону була Україна. І не дивно, що Мороз поставив інтереси країни вище власних. Але вкрай приємно, що в середовищі Ющенка знайшлося так багато мудрих голосів, які раніше було не так чутно.

За впровадження політреформи билися і Порошенко з Пинзеником, які з власного економічного досвіду розуміли, до чого може призвести подальший економічний хаос, і законник Роман Зварич, для якого головним аргументом був меморандум між Ющенком та Морозом, що мусить виконуватися.

Але тут були також майданівські революціонери Стецьків, Філенко, Томенко, яких радше можна було уявити з радикального боку. Тож, якщо навколо Ющенка згуртувалася така команда, то це свідчить про його мудрість. А мудрість команди майбутнього президента відкриває нарешті перспективи і для всієї країни.

Так, наш Майдан переміг. Перемогла наша свобода. І зупинитися наша свобода може лише перед іншою свободою. Перед іншою свободою наших співгромадян. Бо всі наші співгромадяни мають право на свободу. І ця свобода є вже нашим спільним здобутком.

Олесь Доній, голова Центру досліджень політичних цінностей

powered by lun.ua
Головне на Українській правді