Павло Лазаренко: "Мене, тодішнього прем'єр-міністра, Кучма "поставив на лічильник"

76 переглядів
www.ПРАВДА.com.ua
Вівторок, 28 грудня 2004, 14:50
Перед Новим роком Павло Лазаренко, який довго мовчав до цього, несподівано провів масовану піар-акцію – його інтерв'ю заявилися, здається, в усіх засобах масової інформації, які можуть собі дозволити надати слово каліфорнійському в'язню.

Якщо ви думаєте, що так просто взяти інтерв'ю в людини, яка чекає на рішення судді після вже винесеного вердикту присяжних, то це не зовсім так.

Павло Іванович живе в окремій квартирі, за кожним його кроком слідкують охоронці чи маршали, йому дозволено телефонувати тільки за номерами, затвердженими суддею.

Але Павло Іванович завжди знаходив шляхи спілкування з тими, хто на волі. Інша справа, що він дає інтерв'ю тільки тоді, коли йому це потрібно. Скажімо, запитання "УП" до Павла Івановича в липні цього року так і залишилися без відповідей.

Режим спілкування через посередників, а тим більше через пошту, на жаль, не дає можливості уточнити запитання, добитися відповіді. Це також дозволяє Лазаренку уникнути тих запитань, на які він з тих чи інших причин, не хоче відповідати. Тому ми так і не дізнаємось, чи скористався Павло Іванович своїм правом голосу, чому він подарував Кучмі годинник Френк Мюллер за 42 тисячі доларів, та чи народився в нього син.

Разом з тим, екс-прем'єр відповів на запитання, яких ми йому не надсилали. Але ми вважаємо, що в Павла Івановича також є на це право.



Як нині просувається ваш судовий процес у Сполучених Штатах Америки?

- Ви знаєте, що на початку жовтня суд прийняв до розгляду клопотання моїх адвокатів про початок нового процесу. Слухання у моїй справі призначено на середину січня 2005 року.

Однак, нині я хотів би акцентувати увагу ось на чому: коли на початку червня перед присяжними стояло завдання винести вердикт у вельми заплутаній справі, де законодавчою основою для журі мали бути норми не американського, а українського законодавства, чинного у 1992 – 1996 роках, вони просто були не в змозі детально проаналізувати усю базу доказів, наданих як обвинуваченням, так і захистом й винести об'єктивний вердикт.

Присяжні, не заглиблюючись у сам зміст висунутих проти мене звинувачень, піддалися впливові так званої "магії цифр", коли людина аналізує не відповідність тієї чи іншої дії вимогам закону, а намагається для себе вибудувати ступінь провини, нанизуючи на одну нитку суми, рахунки, дати…

Чому так сталося? У мене є два пояснення: по-перше, матеріали сторони обвинувачення у американському суді ґрунтувалися на доказах, сфабрикованих колишнім керівництвом української Генпрокуратури за безпосередньою вказівкою Леоніда Кучми, по-друге, суд і присяжні з вини тієї ж Генеральної прокуратури України були позбавлені можливості ознайомитися з усіма наявними доказами у моїй справі.

Що ви маєте на увазі?

- Ще на етапі підготовки до слухання моєї справи суддя Мартін Дженкінс відкинув більшу частину, висунутих проти мене, обвинувачень, залишивши лише ті, що стосувалися свідчень бізнесмена Петра Кириченка та діяльності агрофірми "Наукова".

Голослівні заяви пана Кириченка у суді були спростовані 42-ма свідками, тому повертатися до їх змісту немає жодного сенсу. А от, що стосується діяльності агрофірми "Наукова", то тут виникла ціла низка запитань. І перш за все – через вперте небажання української сторони надати американському суду усю документацію, що стосувалася бізнесової діяльності моїх колишніх партнерів.

Нині ж адвокатам вдалося отримати неспростовні докази того, що вся діяльність колишнього керівництва "Наукової" була абсолютно законною, а тому у документах цієї агрофірми не може бути жодного доказу моєї причетності до протиправних дій.

Тепер все залежатиме від доброї волі нового керівництва Генеральної прокуратури України: буде у нього бажання співпрацювати з американським правосуддям – вважайте, що через місяць-два з так званою "Справою Лазаренка" буде покінчено, не буде такого бажання – слід очікувати розгляду справи у апеляційних інстанціях.

Але від громадськості вже не сховаєш головного: виявлені фінансові документи фірм, що мали комерційні стосунки з моїми партнерами, свідчать про навмисне втаємничення чинною владою цілком законної бізнесової діяльності у 1992 – 1994 роках. Для чого, запитаєте ви? А для того, аби надалі ліпити з Лазаренка образ злодія і винуватця усіх негараздів українського народу!

Один з нинішніх претендентів на пост президента України – Віктор Янукович – заявив, що нині він перебуває у опозиції до влади. Чим відрізняється опозиційність Лазаренка від опозиційності Януковича? Чи є у цих явищах щось спільне?

- Чесно кажучи, я очікував від вас подібного запитання. І на нього у мене є коротка відповідь: у політиці слід відрізняти реальну опозиційність від використання PR-технологій, що передбачають застосування опозиційної риторики.

Якщо спробуєте детально відстежити історію мого конфлікту з президентом Кучмою та його найближчим оточенням, то помітите, що протиріччя між нами виникли не напередодні парламентських виборів 1998 року, і навіть не після моєї відставки з поста прем'єр-міністра України улітку 1997-го.

Це тривала історія протистояння людей з різними поглядами на розвиток держави, її економіки, функціонування та взаємодію інститутів влади. Вона почалася ще у 1992 році, коли директор оборонного заводу "Південмаш" Кучма спробував запобігти призначенню мене на посаду представника президента України Леоніда Кравчука у Дніпропетровській області.

Для Леоніда Кучми влада була головною метою його життя, для мене ж – засобом самореалізації. Кучма завжди виступав за концентрацію повноважень в одних руках, я ж – за максимальну участь у формуванні виконавчої влади представницьких органів.

Нашого, поки що чинного президента, загроза втрати влади лякає настільки, що він готовий був у будь-який момент вдатися до засобів нейтралізації не лише реальних, а й потенційних опонентів.

Українська преса не раз писала про усю комічність усунення Кучмою з прем'єрського поста Євгена Марчука "за створення власного політичного іміджу". Але не багатьом відомо, що в часи прем'єрства мені ледь не щотижня доводилося відбиватися від звинувачень президентського оточення у роботі на власний політичний імідж.

Варто було заснувати у Кабінеті міністрів дорадчу раду, до якої увійшли відомі економісти, політологи, фахівці у сфері права, як з адміністрації Кучми посипалися звинувачення ледь не у створенні передвиборчого штабу під майбутню президентську кампанію. Фактично через місяць діяльності ради президент змусив мене підписати розпорядження про її розпуск.

Але це ще дрібниця, порівняно з іншими методами нейтралізації мого впливу президентським оточенням. Нині у мене є серйозні підстави стверджувати про те, що вибух під машиною прем'єра на Рибальському острові 16 липня 1996 року теж був санкціонований особами, наближеними до Леоніда Кучми.

Методи дискредитації уряду Лазаренка через підконтрольні президентському оточенню засоби масової інформації не спрацьовували, відтак команда Кучми почала розробляти варіанти, які передбачали моє фізичне знищення.

Один з таких варіантів передбачав "розкрутку" у пресі теми моїх начебто бізнесових конфліктів з тим, аби у разі замаху на Лазаренка подати це як конфлікт між конкурентами. Про це, до речі, мені стало відомо з джерел у СБУ.

І досі дивує те, що організатори вибуху на Рибальському острові та підготовки нового замаху на моє життя нині добре себе почувають в Україні й мають вільний доступ до владних коридорів.

Чи мали ці люди якесь відношення до Донецького регіону?

- Жодного! Підкреслюю, жодного. Це моя відповідь тим фальсифікаторам з Генеральної прокуратури України, які свого часу намагалися створити міф про якісь бізнесові конфлікти між мною та покійним Євгеном Щербанем.

Але, повертаючись до вашого попереднього запитання, хочу наголосити ось на чому: відразу після провалу в організації повторного замаху на моє життя оточення Кучми посилено взялося за опрацювання методів дискредитації Лазаренка у засобах масової інформації, у тому числі й через зарубіжні PR-агенції, контактами з якими на той час опікувався нинішній зять президента Віктор Пінчук. Ініціатива ж у цьому процесі належала особисто Леонідові Кучмі.

Восени 1996 року наш "гарант" відчув, що найефективнішим методом боротьби з рейтингом політичного впливу тодішнього прем'єр-міністра є створення штучних перешкод для ефективної роботи уряду.

Скажіть, у голову якого державного діяча може прийти ідея зриву бюджетного процесу заради дискредитації свого потенційного конкурента у виконавчій владі? До такого кроку міг вдатися тільки Кучма!

Коли ми у вересні 1996 року провели через перше читання у Верховній Раді закон про державний бюджет на 1997 рік й через півтора місяці парламент був готовий проголосувати в цілому за доопрацьований законопроект Кучма несподівано для всього українського політикуму в ультимативній формі заявив: "Бюджет, сформований на старій податковій базі я не підпишу!"

Тобто, урядові була дана пряма вказівка негайно міняти більшу частину податкового законодавства, вимагати його термінового введення у дію, а вже потім формувати на його основі бюджет. І це все для того, аби лише догодити Кучмі.

А бачили б ви реакцію Кучми на моє інтерв'ю журналістові тижневика "Хандельсблатт" Йоахімові Вайдеману, коли я заявив, що Україна рано чи пізно має перейти до парламентсько-президентської республіки, коли коаліція партій, котрі перемогли на парламентських виборах, призначатиме прем'єра, формуватиме уряд й повністю нестиме відповідальність за його дії?

"Гарант" розцінив їх як прямий виклик його авторитарному правлінню! Відразу ж після виходу цього інтерв'ю мене викликали до президента й в ультимативній формі зажадали публічної відмови від того, що я говорив журналістові німецького видання.

Я вже не кажу про реакцію Кучми на ухвалення Верховною Радою закону про Кабінет міністрів України. Того закону, який нині став основою конституційної реформи. Ви десь зустрічали у світовій історії такі випадки, коли б уряд після ухвалення парламентом документу, що готувався у Кабінеті міністрів, відразу ж вимагав від президента накладення на нього вето? Мабуть, не бачили.

А мені саме в такій ситуації довелося побувати у травні 1997 року. І тільки тому, що у визначених парламентом повноваженнях Кабінету міністрів Кучма побачив загрозу власні монополії на владу й, зокрема, на кадрову політику. З того часу президент сім разів ветував цей закон, не зважаючи на те, що парламент шість разів долав кучмівське вето.

Та найбільшим виявом маразму кучмівської адміністрації була ідея усунення у 1997 році Олександра Мороза з поста Голови Верховної Ради України. Кучма розраховував на те, що я під загрозою відставки з поста глави уряду мобілізую депутатів на цю сумнівну акцію.

Він думав, що я триматимуся за своє крісло й організую масовий підкуп членів парламенту, аби Кучма зміг вдовольнити свої амбіції, прибравши від керівництва Верховною Радою непідвладну йому людиною. Нині я можу з гідністю заявити: я свідомо провалив це завдання Кучми. Після такого кроку моя відставка з поста прем'єр-міністра стала лише питанням часу.

Тому, коли ви запитуєте мене про опозиційність до президента Кучми, то я не скривлю душею, коли скажу, що ми завжди були людьми різних поглядів. А те, що у часи прем'єрства ми з Кучмою створювали видимість взаємної довіри, - це лише зовнішній бік наших стосунків, стосунків, що дуже часто ґрунтувалися на взаємних підозрах.

Вже навесні 1997 року, коли ще не лунало публічних натяків про мою можливу відставку з поста глави уряду, я прекрасно знав, що мине кілька місяців і доведеться йти на відкрите протистояння з Кучмою та його оточенням, бо я вже тоді не бачив для себе можливості самореалізуватися у цій владі, владі підпорядкованій примхам однієї людини.

Я не часто про це говорив. Можливо, ви перший український журналіст, якому я так відверто розповідаю про ці події.

З приводу вашої відставки й досі можна почути різні версії: одні говорять про рішення президента відправити вас у відставку під тиском зарубіжних бізнесменів, інші говорять про якусь загадкову хворобу, через яку ви начебто не могли виконувати обов'язки глави уряду. Де тут правда, а де плітки?

- В указі президента про мою відставку з поста прем'єр-міністра України від 2 липня 1997 року чітко вказано статтю Кодексу законів про працю. Візьміть Кодекс і ви побачите, що у цій статті йдеться про звільнення з роботи за власним бажанням згідно з поданою заявою.

І все. Жоден зарубіжний інвестор чи якась хвороба на мою відставку з прем'єрського поста вплинути не могли. Це було свідоме рішення людини, яка зрозуміла: подальша робота на зміцнення режиму Кучми – справа безперспективна і для держави, і для мене особисто.

Не знаю, чи відомо вам, що вже з на початку 1997 року Леонід Кучма почав активно працювати над фінансовим забезпеченням своєї майбутньої президентської кампанії. Так от у системі збирання коштів на президентську кампанію 1999 року провідна роль була відведена урядові.

Тобто мене, тодішнього прем'єр-міністра, Кучма, як кажуть у таких випадках, "поставив на лічильник", аби я тиснув на підприємців, вимагаючи від них перерахунку коштів на рахунки, контрольовані помічником нашого "гаранта Конституції".

Ось тому й вам довелося почути від моїх американських адвокатів фразу про те, що я залишився винен Кучмі 50 мільйонів доларів. Це кошти, які я відмовився збирати з підприємців на фінансування виборчої кампанії Кучми. Відмовився тому, що не хотів перетворюватися на ланку у ланцюгу кримінальної системі Кучми.

Чим це для мене закінчилося – ви знаєте…

Вимушеною відставкою?

- Не просто відставкою, а початком жорсткого переслідування і мене, і усіх, хто наважився на відкриту політичну підтримку "Громади" та її лідера. От ви ставите під сумнів мою опозиційність до режиму Кучми та його оточення й запитуєте, у чому різниця між опозиційністю Лазаренка та нинішніми спробами Януковича додати собі іміджу опонента Кучми?

Скажіть мені, ви десь чули, бачили, читали про те, що нинішня влада десь заборонила друк загальнодержавного видання, котре підтримує Януковича, а його редактора кинула до слідчого ізолятора, позбавила ефіру телерадіокомпанію "Україна", арештувала весь наклад агітаційних матеріалів, а у офісах регіональних штабів провела повальні обшуки з залученням автоматників? Такого немає!

Навпаки міністерство оборони забезпечує донецький десант прихильників Януковича, що прибули до Києва, продовольчими пайками, міністерство транспорту справно надає цілі ешелони для доставки у столицю, центральні і західні регіони людей з числа прихильників кандидата "Я", а райдержадміністрації досі проводять мобілізаційні наради з метою змусити людей голосувати за прем'єра у відпустці.

Мені разом із соратниками громадівцями довелося у 1997 – 1998 роках відчути на собі весь тиск владної машини. Тоді головний удар влади був спрямований не проти комуністів, які називають себе "системною опозицією", не проти соціалістів, не проти Руха, а саме проти "Громади" та її лідера.

У боротьбі проти Лазаренка і "Громади" були використані усі відомі на той час методи політичної нейтралізації противника – від чорного PR, каральних операцій так званих правоохоронних органів (маю на увазі фабрикування прокуратурою кримінальних справ проти лідерів "Громади") до прямих погроз фізичною розправою. Хіба можуть бути більш переконливі аргументи щодо нашої опозиційності?

Далі буде

В наступній частині інтерв'ю читайте про те, скільки мільйонів залишилося в Лазаренка, про його враження від помаранчевої революції, чому він "не ангел", а також про що він пише книгу.



powered by lun.ua
Реклама:
Кому дзвонити, коли вбиває поліція? Хроніка катувань, вбивств та кришувань правоохоронців
Олексій Вискуб, Мінцифри: Ми маємо абсолютно неконтрольований доступ до реєстрів. Це жахливо
Леонід Остальцев: Які зум-вечірки?! Які музеї?! Я щасливий власник середнього бізнесу в Україні
Від Бергамо до Вірменії: як послаблення карантину змінило епідемію в Європі
Усі публікації