Примара

Визначний чи, принаймні, помітний політичний лідер України. Реальний, вагомий політик. Людина, здатна очолити жорстку опозицію.

Такими і подібними означеннями нагороджує в останній час Віктора Януковича не лише телеканал "Украина" (на якому подібна риторика звучала впродовж всієї виборчої кампанії), а і незалежні й опозиційні електронні та друковані вітчизняні мас-медіа.

Якщо спробувати звести докупи основні твердження, присутні у цих ЗМІ, то вийде:

по-перше, що Віктор Янукович - це особістість із непересічними рисами характеру;

по-друге, що за політиком Януковичем стоять великі маси виборців;

по-третє, що Янукович - це живе втілення певної української соціокультурної і геополітичної парадигми, яку в жодному разі не слід скидати з рахунку, а слід вести діалог із носіями подібних поглядів, причому діалог рівноправний.

Йдеться про дивовижну аберрацію зору багатьох вітчизняних журналістів, політиків й аналітиків. Тим більше незрозумілу, що перед цим, упродовж минулих місяців, ці ж ЗМІ переконливо і змістовно демонстрували: Віктор Янукович є не більше, ніж маріонеткою в руках залаштункових ляльководів, котрим він мусив забезпечити безперешкодне завершення "прихватизації" вітчизняної промисловості, науково-технічних ресурсів, транспорту, і, чи не головне - встановлення з формального погляду цілком легального тотального контролю за земельними ресурсами країни.

Іншими словами, Янукович як президент мав "кришувати" швидке перетворення кількох мільярдерів на мультимільярдерів і знищення будь-якого конкуретного середовища для трьох-чотирьох кланів. А заодно і ліквідацію впливової політичної опозиції адміністративними і "тіньовими" засобами.

Цю діяльність мали підперти відверто популістська демагогія та періодичні популістські жести, поєднані із постійним публічним "пошуком ворогів", винних у зриві планів влади щодо всезагального й остаточного народного щастя.

Іншими словами, йшлося про "українське перевидання" бацьки Лукашенки, тільки позбавлене його дещо сумбурно-свавільної, але безсумнівної політичної суб'єктності; "папік Янукович" мусив діяти в межах заздалегідь визначеного для нього політичного поля й імпровізувати тільки у способах подолання "невірних" і наведення ладу в адмінапараті.

При всьому цьому, звичайно, не виключаються особисті амбіції кандидата від "партії влади"; так само, як у романі "Золоте теля" в сюжетному розвиткові беруться до уваги амбіції Шури Балаганова, які не йдуть далі за кілька десятків тисяч рублів на тацику з блакитною облямівкою. "Пиляйте, Шуро, пиляйте, вони золоті!" - ось та груба сила із брутальною місією, котрою був на виборах Віктор Федорович, за яким стояли сучасні "великі комбінатори", позбавлені шарму Остапа Бендера.

І тепер цього персонажа нам пропонують усерйоз розглядати, як потужного політика, як лідера впливових політичних сил?

Утім, можливо, за час виборчих перегонів Янукович так істотно змінився, що колись суто пропагандивні твердження про нього раптом стали правдивими?

Візьмемо до уваги лише одну тезу "новітнього Януковича" - що президентські вибори наразі є нелегітимними, оскільки, мовляв, змінений командою Ющенка закон про вибори порушує права мільйонів українських громадян на вільне волевиявлення - і тому Верховний Суд має скасувати результати "третього туру".

Пробі, але ж зміни до закону про вибори президента ухвалені у сумнозвісному "пакеті", за який голосувала фракція очолюваної Януковичем Партії регіонів на основі домовленості "круглого столу", підписаної тим самим Януковичем. Тепер Янукович звинувачує Януковича у антидемократизмі, антиправових діях, нехтуванні правами людини тощо.

Що це - фіглярство, шизофренія чи політична безпорадність? Не знаю. Одне зрозуміло - це не дії справжнього, тим більше потужного політика.

Що ж стосується політико-стратегічного мислення та розуміння фінансово-економічних проблем, то відсутність цих засадничих рис державного діяча - не має значення, чи владного, а чи опозиційного - Віктор Янукович наочно продемонстрував під час теледебатів 20 грудня.

А як стосовно Януковича в ролі виразника інтересів 13-ти мільйонів виборців, котрі проголосували за нього 26 грудня? Адже людина з такою пдтримкою автоматично стає одним із центрів впливу у країні, вагомим політичним діячем?

Зовсім ні. Коли йдеться про виборців, згуртованих навколо Віктора Ющенка, ми можемо легко вирахувати ту основу, на якій постала ця електоральна спільнота.

Можна згадати, що на парламентських виборах 2004 року політичні сили, які наразі підтримали Ющенка, сумарно зібрали близько 45% голосів виборців. Отже, нині вони закріпили своє становище, додавши ще 7% нового електорату.

https://www.pravda.com.ua/archive/2004/december/20/debaty.shtml

Принципово інша ситуація у Віктора Януковича. На виборах 2004 року політичні сили, які публічно підтримали його кандидатуру, сумарно здобули менше, аніж 20% голосів виборців. Подвоєння цієї чисельності - зовсім не свідчення особистого генія Віктора Федоровича чи грандіозних успіхів уряду під його орудою.

Це - наслідок гучної "розкрутки" претендента від "партії влади" за допомогою усіх мислимих і немислимих засобів. Таке в історії України вже було. Понад 10 років тому у Кримській автономії з'явився такий собі Юрій Мєшков, котрий обіцяв кримчанам усі можливі й неможливі блага, а насамперед - єдність із Росією і приборкання апетитів зловмисних українських націоналістів.

Фінансована певними московськими колами за активної підтримки московських же ЗМІ команда Мєшкова легко виграла перші вибори президента автономії і посадовила свого шефа у крісло "глави Криму". На перший погляд, влада Мєшкова у Криму була абсолютною (у нього була підтримка більшості у Верховній Раді автономії та сформований ним уряд), любов з боку виборців зашкалювала за 60%, а наявність щільної дружби з Москвою рятувала від можливого гніву Києва.

Але минув рік - і Юрій Мєшков пішов у те саме політичне небуття, звідки й виплив, а перші вибори президента Криму стали останніми.

Причина? Фантомний характер постаті "кримського вождя", послуги якого раптом перестали потребувати ті, хто ще надимав цю мильну політичну бульбашку. Плюс, звичайно, розчарування значної маси виборців у людині, яка виявилася зовсім не Наполеоном.

Чи не бачить шановний читач дуже виразних паралелей у всьому цьому?

Тим більше, що частина тих, хто надимав кандидата від "партії влади", вже дуже добре зрозуміли: Янукович за активної допомоги "помаранчевої революції" вже став символом безперспективності сподівань на просування України на європейські та американські ринки.

І навпаки: саме Віктор Ющенко має зараз добрий шанс швидко здобути для України статус держави з ринковою економікою і всі відповідні преференції плюс домогтися істотного поліпшення ситуації з виплатою зовнішніх боргів.

Отож, для низки олігархів перспектива доплатити за проведену, скажемо так, не зовсім у білих рукавичках приватизацію стала ліпшою за участь у "дерибані" решток державного майна без можливості вільно скористатися з результатів цього грабунку.

Чи зможе Янукович діяти самостійно без підтримки олігархів?

Та справа не лише у цій підтримці. На президентських виборах 1999 року Наталія Вітренко набрала 13% голосів. Тоді вона була дуже потрібна владі, щоб нейтралізувати Олександра Мороза.

Зараз про неї знову згадали - з тією ж метою. Результат добре відомий: удесятеро менше голосів. Виборцеві, навіть орієнтованому на програму Піховшека і на телеканал "Інтер", схоже, збрид цирк імені "нашої Наташі", цей виборець рушив до іншого цирку. Але чи надовго?

Отож, єдиний чинник, який наразі таки пов'язаний із Віктором Януковичем - це біжучі настрої певної частини виборців Сходу і Півдня України (про Донбас розмова окрема). А біжучі настрої (на те вони і біжучі) можна швидко подолати правдивою інформацією й нормалізацією соціально-економічної ситуації. Розмова з цим загалом має йти через голови і Януковичів, і олігархів, в іншому випадку вона не буде ефективною.

Звісно, є Донбас, про який справді слід вести окрему розмову. Але найгірша послуга, яку можна зробити мешканцям цього регіону - це зробити вигляд, що їхні політичні погляди є нормальними, і що Віктор Янукович визнаний усією іншою Україною як законний репрезентант інтересів донбасівців.

Хто має за сорок, пам'ятає репліку однієї радянської дами на чи не першому телемості зі США у часи перебудови: "У нас сексу немає!". Мабуть, це чи не єдина радянська ментальна настанова, яка втратила на Донбасі силу. Інші діють досі.

Що робити? Визнати Віктора Януковича (чи Петра Симоненка, чи Рената Ахметова, чи ще когось, не має значення) речником таких умонастроїв, законсервувати їх і "розвивати діалог"? Але як переконати людину, що секс є, і мусить бути? Словами тут навряд чи обійдешся.

Як і в іншому випадку. Свого часу Мартін Лютер, щоб подолати настанову на целібат священиків (яка вже стала традицією) у реформованому ним християнстві, сам одружився з гарною черницею і нажив із нею кількох дітей. Наочний приклад подіяв краще, ніж будь-які діалоги про кохання.

Так і зараз. Єдиний ефективний спосіб спілкування зі спільнотою, просякнутою радянськими традиціями - не вести з нею діалогів і не воювати з нею, а розкладати, показавши, що існує інше, нормальне життя. І знов-таки, це можна робити лише через голови місцевих божків, не має значення, дутих чи цілком реальних.

Відтак, як на мене, єдиним логічним висновком буде те, що Віктор Янукович не є ані потужним політиком, ані речником регіональних еліт, ані репрезентантом чиїхось інтересів. Він піднявся на хвилі використання певними кланами не зовсім чесних політичних технологій та біжучих настроїв частини українського суспільства.

Додамо до цього цілеспрямоване педалювання забобонів радянської доби командою кандидата від "партії влади" - і отримаємо практично повну картину.

Тож коли наче демократичні ЗМІ переймають естафету своїх олігархічних колег і фактично зомбують аудиторію розмовами про "потужного політика Януковича", мені хочеться буквально заволати: "Не творіть нічних примар! Адже, якщо ви вправно продукуватимете їх, вони не тільки приходитимуть у ваші ж сни, а й одержать шанс коли-небудь матеріалізуватися. Тим часом як світло критичного розуму здатне демістифікувати всіх привидів минулого і сучасного, задля того, щоб ніхто не лякав ними нас у майбутньому".

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"