Призначення президентом НТКУ Тараса Стецьківа відбулося всупереч Конституції
Четвер, 24 лютого 2005, 23:00
Відразу хочу зазначити, що немаю нічого проти Тараса Стецьківа. Скоріше – навпаки. Тарас - молодий і перспективний політик. Уже те, що він декілька разів обирався до парламенту за мажоритарним округом свідчить про його політичний професіоналізм.
Якийсь час він був радником у виконавчій владі і навіть не є зовсім чужим у журналістиці, оскільки видавав свого часу у Львові один з перших самвидавчих часописів. Отже, мова не про особистіть.
Я завжди був переконаний, що колишня влада була проникнута метастазами радянських часів. Ці метастази руйнували її навіть більше, аніж радянський режим. Дикий, антисоціальний капіталізм для обраних тримався лише на корупції, телефонному праві та порушенні законодавства. Влада повинна була мати контроль над наймасовішими електронними засобами інформації.
З цією метою приватизація ЗМІ проводилася лише "обраними", тими, кому влада довіряла і хто був її частиною. Державні засоби масової інформації апріорі були провладними рупорами пропаганди.
Після перемоги "нових людей", ці "нові люди" постали перед складним вибором. З одного боку вони привселюдно обіцяли наближення до європейських стандартів і декларували необхідність створення громадського телебачення, з іншого – турбувалися тим, що телеканали, які залишилися під контролем олігархів, будуть цю владу нещадно критикувати, в тому числі – несправедливо.
Отже, владі потрібні були, з її точки зору, рупори контрпропаганди, оскільки малопотужного "5 каналу" для цього було явно замало. Звичайно, всі ми пам'ятаємо, заяви цілих телевізійних колективів, які запевняли нову владу у чесності та вірності.
Схоже, що довіри до цих заяв не було. Хтозна, як поведуть себе телеканали напередодні парламентських виборів, чи не стануть рупором опозиції, яка все ж таки у країні буде створена. Влада обрала найпростіший шлях. Вона повністю повторила метод Леоніда Кучми, призначивши президентським указом нового керівника УТ-1.
Підписуючи указ, про призначення керівника НТКУ після 1994 року, Кучма постійно порушував закон і Конституцію. Повноваження президента і в тому числі виключний список посадовців, яких він має право призначати у Конституції чітко виписані. Права призначати керівника УТ-1 там немає. Немає цього права у жодному з українських законів. Отже, всі, хто керував державним телебаченням при Кучмі (і навіть я, протягом коротких двох місяців) робили це незаконно.
Хтож повинен призначати головного державного телеменеджера? Закон говорить, що НТКУ засновують президент та Верховна Рада. Отже, один з варіантів – участь Парламенту у призначенні керівника НТКУ.
Разом з тим, НТКУ по суті є державним підприємством, отже, згідно з чинним законодавством, його могли б призначати з певними натяжками Кабінет Міністрів, його уповноважений орган – Держтелерадіо, або Фонд державного майна. Все це з юридичної точки зору теж було б суперечливим, оскільки Статут НТКУ не відповідає нормам законодавства, але не порушувало б Конституцію – яка є законом прямої дії.
Пряма залежність керівника НТКУ від президента, який по суті залишається лідером однієї з політичних сил, суперечить будь-яким демократичним нормам. В тому числі, це суперечить Конвенції про транскордонне мовлення, яка підписана Україною. Хоча вона і не є ратифікованою, але все ж таки за нормами міжнародного права, повинна в Україні діяти.
Чи був у президента інший варіант?
Безумовно. По-перше, йому повинні були порадити хоча би не вчиняти дій, які суперечать чинному недосконалому законодавству. З політичної точки зору це б, принаймні не ставило його під удар. По-друге, усі розмови про неможливість створення громадського телебачення на цьому політичному етапі лише прикривають бажання зберегти політичний контроль над телебаченням у старих формах.
У президента сьогодні є достатньо важелів впливу, для того, щоб демократизувати сферу електронних ЗМІ і разом з тим запобігти зростанню "інформаційного кілерства". Досвід сусідніх західних країн свідчить, що можна було відразу після оксамитових революцій створити систему демократичних ЗМІ.
Один з основних регуляторних органів – Нацрада з питань телебачення та радіомовлення. Половину її членів призначає президент, а іншу половину – парламент. Отже, сьогодні провладні сили, які мають більшість у парламенті, можуть абсолютно спокійно забезпечити для себе лояльність Нацради.
Інше питання – в чому полягатиме ця лояльність. Якщо нова Нацрада керуватиметься законом, який забороняє інформаційне кілерство і гарантує "право на відповідь", то можна не остерігатись безпідставних, несправедливих звинувачень з боку необ'єктивних журналістів.
Та ж нова Нацрада, спільно з президентом та творчими спілками, могли б призначити нове керівництво НТКУ на конкурсній основі. Для цього потрібні мінімальні зміни до законодавства, які могли б пройти через парламент. Звичайно, на цьому політичному етапі забезпечувалась би "лояльність" нових медіакерівників до влади, але і опозиція мала би хоча б мінімальні механізми впливу на громадський сектор мовлення. Сьогодні вона цих механізмів абсолютно позбавлена.
"Політичне кілерство" можна зупинити лише кардинальною зміною правил гри на ринку та у суспільстві. Права власників ЗМІ повинні бути захищенні, але їхня відповідальність перед суспільством та законом повинні зрости. Опозиція не може залишатися без доступу до громадських ЗМІ, а державні ЗМІ повинні бути ліквідовані. Але влада обрала інший шлях.
До чого це призведе? До продовження старих правил гри, які полягають у політизації ЗМІ та продовження інформаційних воєн. Призначення керівника НТКУ неконституційним указом президента розв'яже руки власникам приватних телеканалів і призведе до їхньої подальшої політизації.
Микола Княжицький, журналіст
Якийсь час він був радником у виконавчій владі і навіть не є зовсім чужим у журналістиці, оскільки видавав свого часу у Львові один з перших самвидавчих часописів. Отже, мова не про особистіть.
Я завжди був переконаний, що колишня влада була проникнута метастазами радянських часів. Ці метастази руйнували її навіть більше, аніж радянський режим. Дикий, антисоціальний капіталізм для обраних тримався лише на корупції, телефонному праві та порушенні законодавства. Влада повинна була мати контроль над наймасовішими електронними засобами інформації.
З цією метою приватизація ЗМІ проводилася лише "обраними", тими, кому влада довіряла і хто був її частиною. Державні засоби масової інформації апріорі були провладними рупорами пропаганди.
Після перемоги "нових людей", ці "нові люди" постали перед складним вибором. З одного боку вони привселюдно обіцяли наближення до європейських стандартів і декларували необхідність створення громадського телебачення, з іншого – турбувалися тим, що телеканали, які залишилися під контролем олігархів, будуть цю владу нещадно критикувати, в тому числі – несправедливо.
Отже, владі потрібні були, з її точки зору, рупори контрпропаганди, оскільки малопотужного "5 каналу" для цього було явно замало. Звичайно, всі ми пам'ятаємо, заяви цілих телевізійних колективів, які запевняли нову владу у чесності та вірності.
Схоже, що довіри до цих заяв не було. Хтозна, як поведуть себе телеканали напередодні парламентських виборів, чи не стануть рупором опозиції, яка все ж таки у країні буде створена. Влада обрала найпростіший шлях. Вона повністю повторила метод Леоніда Кучми, призначивши президентським указом нового керівника УТ-1.
Підписуючи указ, про призначення керівника НТКУ після 1994 року, Кучма постійно порушував закон і Конституцію. Повноваження президента і в тому числі виключний список посадовців, яких він має право призначати у Конституції чітко виписані. Права призначати керівника УТ-1 там немає. Немає цього права у жодному з українських законів. Отже, всі, хто керував державним телебаченням при Кучмі (і навіть я, протягом коротких двох місяців) робили це незаконно.
Хтож повинен призначати головного державного телеменеджера? Закон говорить, що НТКУ засновують президент та Верховна Рада. Отже, один з варіантів – участь Парламенту у призначенні керівника НТКУ.
Разом з тим, НТКУ по суті є державним підприємством, отже, згідно з чинним законодавством, його могли б призначати з певними натяжками Кабінет Міністрів, його уповноважений орган – Держтелерадіо, або Фонд державного майна. Все це з юридичної точки зору теж було б суперечливим, оскільки Статут НТКУ не відповідає нормам законодавства, але не порушувало б Конституцію – яка є законом прямої дії.
Пряма залежність керівника НТКУ від президента, який по суті залишається лідером однієї з політичних сил, суперечить будь-яким демократичним нормам. В тому числі, це суперечить Конвенції про транскордонне мовлення, яка підписана Україною. Хоча вона і не є ратифікованою, але все ж таки за нормами міжнародного права, повинна в Україні діяти.
Чи був у президента інший варіант?
Безумовно. По-перше, йому повинні були порадити хоча би не вчиняти дій, які суперечать чинному недосконалому законодавству. З політичної точки зору це б, принаймні не ставило його під удар. По-друге, усі розмови про неможливість створення громадського телебачення на цьому політичному етапі лише прикривають бажання зберегти політичний контроль над телебаченням у старих формах.
У президента сьогодні є достатньо важелів впливу, для того, щоб демократизувати сферу електронних ЗМІ і разом з тим запобігти зростанню "інформаційного кілерства". Досвід сусідніх західних країн свідчить, що можна було відразу після оксамитових революцій створити систему демократичних ЗМІ.
Один з основних регуляторних органів – Нацрада з питань телебачення та радіомовлення. Половину її членів призначає президент, а іншу половину – парламент. Отже, сьогодні провладні сили, які мають більшість у парламенті, можуть абсолютно спокійно забезпечити для себе лояльність Нацради.
Інше питання – в чому полягатиме ця лояльність. Якщо нова Нацрада керуватиметься законом, який забороняє інформаційне кілерство і гарантує "право на відповідь", то можна не остерігатись безпідставних, несправедливих звинувачень з боку необ'єктивних журналістів.
Та ж нова Нацрада, спільно з президентом та творчими спілками, могли б призначити нове керівництво НТКУ на конкурсній основі. Для цього потрібні мінімальні зміни до законодавства, які могли б пройти через парламент. Звичайно, на цьому політичному етапі забезпечувалась би "лояльність" нових медіакерівників до влади, але і опозиція мала би хоча б мінімальні механізми впливу на громадський сектор мовлення. Сьогодні вона цих механізмів абсолютно позбавлена.
"Політичне кілерство" можна зупинити лише кардинальною зміною правил гри на ринку та у суспільстві. Права власників ЗМІ повинні бути захищенні, але їхня відповідальність перед суспільством та законом повинні зрости. Опозиція не може залишатися без доступу до громадських ЗМІ, а державні ЗМІ повинні бути ліквідовані. Але влада обрала інший шлях.
До чого це призведе? До продовження старих правил гри, які полягають у політизації ЗМІ та продовження інформаційних воєн. Призначення керівника НТКУ неконституційним указом президента розв'яже руки власникам приватних телеканалів і призведе до їхньої подальшої політизації.
Микола Княжицький, журналіст
