НКВД не простило УПА

Вівторок, 10 травня 2005, 16:33
День перемоги вiдiйшов, а обiцяного Ющенком примирення воїнiв Червоної та Української повстанської армiй так i не вiдбулося. Не вiдбулося з однiєї причини - нездiйсненностi самого задуму. Ще з часу проголошення цiєї ющенкiвської декларацiї усiм (очевидно, окрiм президента) було зрозумiло, що ця iдея вже апрiорi приречена на провал.

Бо важко уявити, що старий бандерiвець, який 25 рокiв просидiв десь у Кенгiрi чи Магаданi, подасть руку своєму слiдчому, котрий його туди запроторив.

Ставлення ж до проблеми примирення з iншого, червоного боку красномовно охарактеризував син головнокомандуючого УПА Романа Чупринки Юрiй Шухевич, за плечима котрого сорок (!) рокiв ГУЛАГу:

"Як вони (тобто, радянські ветерани) можуть примиритися з нами, якщо й надалi вважають нас кровожерними бандитами, а себе - нормальними?".

I у цих словах Шухевича, як на мене, й полягає гiрка причина президентського примиренницького" фiаско.

Бо поки з нацiоналiстичних партизанiв держава не знiме тавро "колаборантiв", не визнає їхньої боротьби за Україну, ветерани у "фуражцi" та "мазепинцi", завжди будуть у нерiвному становищi. Бо це не лише ветерани НКВД, кричучи "но пасаран", вважають бандерiвцiв негiдними поваги та шани.

Так думає влада самостiйної i соборної України, за здобуття якої нацiоналiсти й боролися.

А тому, незрозумiло, чому Ющенко не може хоча б частково вирiшити проблему реабiлiтацiї УПА своїми президентськими указами. Не вдається прирiвняти бандерiвцiв до ветеранiв Другої свiтової? Так дайте їм iнший статус.

Скажiмо, "борцiв за волю України". Звучить, можливо, й пафосно, але по сутi правильно, бо ж боролися вони i пiсля Другої свiтової вiйни.

А чому б посмертно не нагородити за особливi заслуги перед Україною найвiдомiших дiячiв оунiвського руху, вiддавши їм таким чином шану? Що, почнуться бунти "червонозоряних"? Сумнiвно.

А хiба це нормально, коли значна частина колишнiх в'язнiв сталiнського ГУЛАГу ще й досi не реабiлiтована незалежною Україною. У бiльшостi випадкiв аргументацiя українських спецслужб по-радянському насмiшкувато-цинiчна: "Вас (бойовика такого-то) було затримано зі зброєю в руках, ви чинили опiр при затриманнi, а значить реабiлiтацiї не пiдлягаєте".

До речi, саме з цієї причини до кiнця 1990-х прокуратура вiдмовлялася реабiлiтовувати Стефана Куйбiду, батька колишнього мера Львова. Тож мав мiсце правовий парадокс - мiстом Лева двi каденцiї керувала (i непогано) людина, яка де-юре була "сином ворога" України.

Помилкою було й прагнення влади мирити ветеранiв саме "зверху" (на рiвнi шовiнiст Герасимов-бандерiвець Зеленчук), а не "знизу" - на рiвнi ветеранiв РСЧА та УПА, котрi мешкають в одному селi, ходять одними вулицями, стоять в одних чергах.

Та навiть це варто було б робити не у загальнодержавнiй публiчнiй дискусiї, а в межах тих областей, де цi двi категорiї ветеранiв й iснують.

Менi, скажiмо, не зовсiм зрозумiло, навiщо було обговорювати питання примирення з бандерiвцями на зборах ветеранiв Донбасу, Криму та Севастополя. Невже важко було передбачити негативну реакцiю цiєї публiки? Ви б ще в них думку про солдатів кримсько-татарських полiцiйних батальйонiв запитали?

А на завершення - приклад вже зi своєї журналістської практики. Ще за часiв СРСР я, тодi ще молодий студент-журналiст, вирiшив якось написати до Дня Перемоги в районнiй газетi замiтку про ветеранiв вiйни.

Захотiв я це з однiєю метою: аби згадати в матерiалi про свого дiдуся - учасника штурму Берлiна, звичайного рядового танкового десанту Першого Бiлоруського, котрий вiв звичайне життя радянського селянина.

Чинно пiшовши за iнформацiєю в селищну раду, я взяв ветеранську картотеку, i був вражений блиском бойових нагород ветеранiв - у невеликому селищi, як виявилося, мешкали кавалери орденiв Слави, Вiтчизняної вiйни, Червоної зiрки.

Та мiй юнацький запал швидко остудила секретар сiльради: "Про ось цього писати не можна. I про ось цього. Що з того, що в нього орден Червоної зiрки. А вiн за нiмцiв був у "бандерах", потім пiшов з нашими на фронт, а потiм повернувся з вiйни i знов пiшов до свого брата в лiс". Додам - цей чоловiк пiшов в УПА в 1946 роцi, заховавши свiй радянський орден десь далеко.

Мiй дiдусь-фронтовик чудово знав цього "орденоносного" бандерiвця, був з ним у хороших стосунках, так само я i з багатьма іншими упiвцями (деякi з яких були його близькими родичами), котрi, вiдбувши сибiрську каторгу, повернулися у село.

I я бiльш, нiж впевнений: доживи мiй дiдусь до сьогоднiшнього дня, його не потрiбно було б мирити з бандерiвцями. Тим бiльше наказом зверху...




powered by lun.ua
Головне на Українській правді