Все висить на волосині
Середа, 25 травня 2005, 13:25
Розхитування і руйнування старої системи
Революція та післяреволюційний період мають іншу логіку дії влади, ніж зазвичай. Одночасна зміна людей та обставин, як говорять класики марксизму, може бути зрозуміла як революційна практика.
Для того, щоб відбувалися зміни, необхідно змінювати обставини і одночасно пред'являти нові вимоги до нових людей в нових обставинах, тобто розхитувати систему — трощити і об'єкта, і суб'єкта. Тоді нові люди на владних посадах знову зможуть взаємодіяти з обставинами як єдине ціле, але вже на іншому системному рівні. Сьогодні революційна влада змінює системні параметри ситуації — руйнує систему глобальної корупції.
Для руйнування системи потрібно постійно змінювати системні параметри — інфраструктурні тарифи, митні збори, ціни на енергоносії, бюджет, курс валюти. Які системні параметри змінювати — не дуже важливо. Важливо, щоб змінювані параметри були справді системними. Наявність стратегії в цій справі заважала б руйнувати стару систему. Бо наперед відомі дії влади дозволяли б системі готуватися і пристосовуватися, в той час як завдання стоїть, щоб її зруйнувати несподівано для системи.
Публічність та стратегування з'являється тоді, коли разом з сильними довгостроковими цілями, які простягаються далеко за межі країни, влада ставить мету зменшення ризиків для всіх колективних учасників досягнення цих цілей всередині країни. Таку мету поки що влада не ставить, бо в цей післяреволюційний період перерозподіляє ризики від переможців до переможених.
Прозорість, впливовий діалог та стратегічні комунікації
Революційній владі дуже легко вибачають авторитарні дії, спричинені революційною доцільністю. В післяреволюційний період влада досить спокійно може нехтувати розвитком демократичних засад в обмін на рішучі дії з її боку по демонтажу корупційної системи.
Найбільш ефективним режимом демонтажу будь-якої системи є авторитаризм. І проблема авторитаризму у тому, що владі дуже важко від нього відмовитись, звикнувши приймати рішення без процедур публічності та без стратегування.
Революція сама по собі ніколи не породжує публічність, незважаючи на наміри чи намагання революціонерів. Сама публічність має три рівні — публічність вираження думки (свобода говорити), публічність змістовного діалогу (свобода говорити і бути почутим владою), публічність стратегічного діалогу (свобода впливу на стратегічні кроки влади).
Ми досягли тільки першого рівня публічності — це коли можна говорити про все, що хочеш, і коли влада розповідає чесно і відкрито про те, що робить. Але прозорість влади — це ще не публічність.
Другий рівень публічності — публічність змістовного діалогу — пов'язаний з тим, що влада починає вести публічний діалог з громадськістю, перш за все з компетентною (бізнесмени, експерти, журналісти і т.п.), змінюючи процедури прийняття своїх владних рішень таким чином, щоб цей діалог впливав на розробку та прийняття владних рішень.
Владі й досі здається, що прозорість її дій та відсутність тиску на пресу загалом достатні умови для публічності. Отже публічність — це окремий напрямок дій і, якщо хочете, окрема урядова програма.
Досягнення другого рівня публічності як завдання поки що владою не поставлене. А третій рівень публічності може з'явитися в країні лише як система стратегування — в інших процедурах прийняття владних рішень.
Наближаються дві післяреволюційні кризи
Нині жодні інституційні механізми не заважають новій владі залишити авторитарність та відсутність публічності другого та третього рівня назавжди. Мало хто відчуває, що завойоване революцією висить на волосині, а земля горить під ногами.
Можна спрогнозувати дві кризи влади — кризу авторитарності через відсутність змістовного діалогу з громадськістю, та кризу стратегічної неадекватності через відмову влади вивести публічний діалог на стратегічний рівень.
Ці кризи можуть бути розділені у часі, можуть бути накладені одна на одну, що не дозволятиме їх розрізняти. Криза авторитарності проявлятиметься у втраті довіри до влади серед небагатьох хоча і впливових груп інтересів. Оскільки довірою таких небагатьох груп можна нехтувати деякий час, влада цього може і не помітити, особливо на тлі поширення міфу про "вічний Майдан".
На протікання кризи авторитарності також може суттєво вплинути наявність чи відсутність парламентської більшості. Парадокс, що не є парадоксом, — чим більша підтримка уряду буде в парламенті, тим більша імовірність кризи авторитарності.
Криза стратегічної неадекватності проявлятиметься у інтелектуальній деградації влади, переходу до поточних рішень, до реагування на ситуацію. Це буде ще менш помітно для влади, оскільки завжди можна сказати, що ми не генеруємо нових ідей тому, що хочемо зосередитися на реалізації старих.
Внутрішньою ознакою цієї кризи буде поступовий перехід країни до аврального виникнення та паліативного вирішення системних проблем. Системні проблеми з'являтимуться "несподівано", а їх винуватцями будуть нібито всілякі недоброзичливці України. Аврали — це те, що ми вже бачимо, і це те, що нас чекає, якщо ми не перейдемо до іншого способу управління.
Стратегування — не політичний спосіб управління, заснований на компетентному спільному формулюванні та досягненні сильних довгострокових цілей. Стратегування — це спосіб елітарного управління країною, коли задіються не тільки адміністративні чи економічні, а позаінституційні механізми управління. Стратегування — це те, чого у нас нема, і те, чого влада поки що не хоче мати.
Причина "бензинової кризи" — не в тих чи інших рішеннях уряду, а у відсутності системи стратегування в принципі. Ми можемо знати, чому і через кого відбулась попередня інфраструктурна криза і не можемо знати, яка буде наступна інфраструктурна криза.
Тому можна навіть тоталізатор створити, роблячи ставки на "наступну кризу", вгадуючи її, і наживаючись на цьому як на лотереї. Наша економічна політика це і є лотерея. Кризовий менеджер змінився, а кризовий менеджмент лишився.
Ці дві кризи — авторитарності та стратегічної неадекватності — повсякчас призводять до поступового переходу влади до стійкого стану неадекватності, коли вона не може ні реально оцінювати ситуацію в країні, ні планувати рішучі і стратегічні дії.
Якщо подолати авторитарність влади за нинішньої ситуації вже можна шляхом збільшення суспільного тиску на владу, то стратегічну неадекватність подолати важче — це справа не більшості громадян, а дуже вузького, майже відсутнього в Україні, прошарку стратегічної еліти.
Деконструкція міфу про "вічний Майдан"
Міф про "вічний Майдан" звучить частіше так: якщо ви не підтримаєте нас, владу, то ми звернемося до Майдану.
Міф про "вічний Майдан" уже встиг утвердитися як головний мотив рішучих дій та натхнення нової влади, як місток між революцією і сьогоденням, як останній аргумент при прийнятті будь-якого радикального рішення. "Майдан" в уявленні нової влади — це, як мартенівська піч, постійно діє, тільки підсипай паливо.
Головні елементи — ми там були разом з народом (спільність інтересів з народом); ми всі разом стояли на смерть (командність); ми там перемогли, тому маємо право говорити і діяти як переможці (право переможця); ми Майдан в будь-який момент знову зможемо відродити ("Майдан" завжди за нами). Кожен з цих елементів є міфологічним, існуючим за суспільною інерцією думки і таким, що не витримує жодної критики.
Майдан — породження тієї прірви, яка пролягла між владою та суспільством. Чим більша прірва, тим більше людей може зібрати Майдан. І чим більше влада виражає інтереси суспільства, тим менш можливий Майдан.
Іронія влади — у влади може бути свій Майдан, який "за" неї, і Майдан, який "проти" неї. Новий Майдан може зібратися тільки проти нинішньої влади, але вже ніяк не за неї. Майдан не збирається на замовлення. Майдан завжди виникає несподівано. Майдану ніхто не чекає.
За революцією неодмінно наступає контрреволюція. Найприкріше те, що контрреволюціонерами можуть стати саме вчорашні революціонери, які готові були боротися, готові були вмерти, але не були готові залишитися живими, перемогти і здійснити революцію в управлінні.
Ніхто з колишньої опозиції не планував в ролі нової влади робити революцію в управлінні країною. Нова влада і досі не розуміє, що якщо механізми змістовного діалогу, які існували під час дії Майдану, не будуть переведені на інституційний рівень, у реальні процедури прийняття рішень, то Майдан залишиться тільки згадкою історії, і не стане реальною владною системою публічності.
"Ми звернемося до майдану" — чиновницькі ілюзії, які живлять міф про "вічний Майдан. "Ми не за це стояли на Майдані" — громадська складова цього міфу, бо кожен стояв за своє, і лише за дуже вузький перелік вимог стояли всі. В цьому розумінні Майдан належить нації в цілому, і нікому окремо.
Ніхто не має права говорити від імені Майдану інакше, ніж на самому Майдані, коли він є. Ніхто не має права розпоряджатися волею Майдану інакше, ніж представляючи цю волю через конкретні інститути наочної публічності. І абсолютно точно, що від імені Майдану не має права говорити жоден чиновник.
Контрреволюціонер — це революціонер, що став чиновником
Контрреволюція з'являється тоді, коли революціонер стає чиновником. Чиновник мислить, але не розуміє. Він не обов’язково повинен розуміти - він повинен виконувати завдання. Для розуміння є експерти.
Вирішення завдань — це те, що розуміє чиновник, що розуміє будь-яка влада. Проблема — це те, чого чиновник в принципі не розуміє і навіть не повинен розуміти. Це - те, чого він боїться. Разом з тим, розвиток корениться у вирішенні проблем, а не завдань. Щоб побачити майбутній крок розвитку, потрібно щось побачити не як завдання, а як проблему, для вирішення якої потрібне інтелектуальне зусилля, відкриття, новий підхід.
Старі уявлення нової влади, які вона намагається використати, наприклад, про творення країни комфорту, про рутинне нестратегічне управління, про адміністративний перерозподіл території і т.д. — ось головна непереборна проблема.
Питання про стратегію — ось чого боїться нова влада
Нова влада досі не бажає не те що відповідати, але навіть і чути питання щодо стратегії управління. Експертне товариство в ситуації відсутності будь-якого діалогу з владою не так давно вдалося до відчайдушного кроку — поставили десять запитань до уряду через газету. У відповідь — повне ігнорування з боку уряду.
Наведемо тільки деякі з питань. За якими критеріями уряд оцінюватиме розвиток країни? Тобто як ми взнаємо, що Україна розвивається? Чи буде пропонувати уряд якісь новіші критерії розвитку, ніж це пропонує Світовий Банк (ВВП на душу населення, тривалість освіти, тривалість життя)? Чи може уряд вважає, що економічне зростання чи навіть ріст ВВП це і є розвиток?
Більш складні питання. Скоріше за все Україна в ЄС вступить не скоро. В цьому сенсі, яку країну ми будуємо: самодостатню чи таку, що бере участь в європейському розподілі праці незалежно від членства в ЄС? Тобто наш бізнес та державні підприємства працюють винятково на внутрішній та російський ринок чи на європейський ринок також? Якщо так, то за які ніші на європейському ринку воюватиме уряд уже сьогодні?
Ще складніші запитання. Розвитком чого уряд збирається управляти на центральному рівні через держбюджет, а розвиток чого буде віднесено на міський рівень через місцеві бюджети? Чи може уряд вважає, що тільки він управляє розвитком в цій країні, а самоврядні територіальні громади в особі місцевих влад ніякому розвитку не сприяють?
А якщо розвиток відбувається якимось чином на місцевому рівні, то як уряд збирається співвідносити досі нестратегічний розвиток з центрального рівня з досі нестратегічним розвитком місцевого рівня? Адже в такому разі країну чекає справжня катастрофа — економічний бум. Саме так — економічний бум як катастрофа для країни.
Або от найскладніші запитання. А що уряд хоче від вітчизняного бізнесу? За що на зовнішніх ринках має воювати бізнес? Яку світову місію українському бізнесу пропонує уряд? Як ми взнаємо про розвиток вітчизняного бізнесу, які критерії для цього в уряду: повні цикли, експортні ніші на зовнішніх ринках?
Скільки повних циклів виробництв (як от літакобудування, суднобудування) Україна має сьогодні, і скільки вона матиме до 2010 року? Скільки експортних сфер буде в Україні до 2010 року? Чи буде їх більше, ніж сьогодні?
Яка інфраструктурна криза буде наступною? Чи готовий уряд до неї? Чи знає уряд в принципі, що таке інфраструктурне управління? Чи знає уряд, що таке багатофокусне управління? Чи розуміє уряд, що діє в ситуації зовнішнього управління, де він фактично нічим не управляє?
Чи знає уряд, як потрібно діяти в ситуації зовнішнього управління, щоб хоч чим-небудь управляти? Чи знає уряд, що таке робота з територією країни з різних фокусів управління — адміністративного, корпоративного, інфраструктурного?
Чи розуміє уряд, що так звана "адміністративно-територіальна реформа" — це територіальний поділ країни всього на одній карті з лише одним-єдиним способом управління — адмініструванням з центру? Де ще дві карти територіального поділу країни і ще два інші способи управління? Чи відомі уряду взагалі нові підходи до управління, які існують в світі і навіть у нашій країні?
Розмову за великим рахунком ні влада, ні еліта в цілому почати не наважуються
Перевагу в світі та в історії отримують культури, які створюють водночас унікальні для їх часу і універсальні для майбутнього часу цивілізаційні смисли. Перевагу і історичну пам'ять здобуває така влада, яка ставить якомога сильніші, більш довгострокові та глобальніші цілі.
Україна спромоглася почати відмову від приватного дерибану державної власності та корупції. Але який сенс прийшов на зміну? Про це мало хто думає, бо світоглядні речі існують вимушено і часто непомітно для аналізу без рефлексії.
Україна будує країну як великий супермаркет сучасного європейського типу. Це дуже спокусливо — все більше і більше часу говорити про ціни на м'ясо, бензин, транспорт, тарифи, акцизи і т.д.
Ми не помічаємо, як країна перетворюється на великий супермаркет, а влада — на директора супермаркету. Ми не бачимо проблеми в цьому, і не шукаємо інший смисл. Кому ми потрібні в Європі як ще одна "країна-супермаркет"? Там їх вже купа...
"Іти в Європу", вести торгівельні війни з Росією, знищувати вітчизняний крупний бізнес за незаконність приватизації — це слабкі цілі. Вочевидь, що все це потрібно, але варто думати і говорити про інше.
Яка стратегічна гра України щодо Росії, Європи та решти світу — в інфраструктурі, в культурі, в структурі макроекономіки, в політичній системі? Ми жодного разу не спромоглися ставити сильні цілі щодо системних перетворень. Ми жодного разу не наважувалися брати не один цільовий вимір, а хоча б два чи три, наприклад, до тієї ж політичної реформи.
Політика, як і раніше в цій країні, іде самоплином. І жодна влада не хоче докласти інтелектуальних зусиль, щоб здобути нові уявлення про світ, про управління, про майбутнє. Всі захоплені інтригами всередині нової влади та протистоянням між новою владою та старою владою і створеним нею бізнесом. Між тим стратегічна неадекватність наростає...
Революція та післяреволюційний період мають іншу логіку дії влади, ніж зазвичай. Одночасна зміна людей та обставин, як говорять класики марксизму, може бути зрозуміла як революційна практика.
Для того, щоб відбувалися зміни, необхідно змінювати обставини і одночасно пред'являти нові вимоги до нових людей в нових обставинах, тобто розхитувати систему — трощити і об'єкта, і суб'єкта. Тоді нові люди на владних посадах знову зможуть взаємодіяти з обставинами як єдине ціле, але вже на іншому системному рівні. Сьогодні революційна влада змінює системні параметри ситуації — руйнує систему глобальної корупції.
Для руйнування системи потрібно постійно змінювати системні параметри — інфраструктурні тарифи, митні збори, ціни на енергоносії, бюджет, курс валюти. Які системні параметри змінювати — не дуже важливо. Важливо, щоб змінювані параметри були справді системними. Наявність стратегії в цій справі заважала б руйнувати стару систему. Бо наперед відомі дії влади дозволяли б системі готуватися і пристосовуватися, в той час як завдання стоїть, щоб її зруйнувати несподівано для системи.
Публічність та стратегування з'являється тоді, коли разом з сильними довгостроковими цілями, які простягаються далеко за межі країни, влада ставить мету зменшення ризиків для всіх колективних учасників досягнення цих цілей всередині країни. Таку мету поки що влада не ставить, бо в цей післяреволюційний період перерозподіляє ризики від переможців до переможених.
Прозорість, впливовий діалог та стратегічні комунікації
Революційній владі дуже легко вибачають авторитарні дії, спричинені революційною доцільністю. В післяреволюційний період влада досить спокійно може нехтувати розвитком демократичних засад в обмін на рішучі дії з її боку по демонтажу корупційної системи.
Найбільш ефективним режимом демонтажу будь-якої системи є авторитаризм. І проблема авторитаризму у тому, що владі дуже важко від нього відмовитись, звикнувши приймати рішення без процедур публічності та без стратегування.
Революція сама по собі ніколи не породжує публічність, незважаючи на наміри чи намагання революціонерів. Сама публічність має три рівні — публічність вираження думки (свобода говорити), публічність змістовного діалогу (свобода говорити і бути почутим владою), публічність стратегічного діалогу (свобода впливу на стратегічні кроки влади).
Ми досягли тільки першого рівня публічності — це коли можна говорити про все, що хочеш, і коли влада розповідає чесно і відкрито про те, що робить. Але прозорість влади — це ще не публічність.
Другий рівень публічності — публічність змістовного діалогу — пов'язаний з тим, що влада починає вести публічний діалог з громадськістю, перш за все з компетентною (бізнесмени, експерти, журналісти і т.п.), змінюючи процедури прийняття своїх владних рішень таким чином, щоб цей діалог впливав на розробку та прийняття владних рішень.
Владі й досі здається, що прозорість її дій та відсутність тиску на пресу загалом достатні умови для публічності. Отже публічність — це окремий напрямок дій і, якщо хочете, окрема урядова програма.
Досягнення другого рівня публічності як завдання поки що владою не поставлене. А третій рівень публічності може з'явитися в країні лише як система стратегування — в інших процедурах прийняття владних рішень.
Наближаються дві післяреволюційні кризи
Нині жодні інституційні механізми не заважають новій владі залишити авторитарність та відсутність публічності другого та третього рівня назавжди. Мало хто відчуває, що завойоване революцією висить на волосині, а земля горить під ногами.
Можна спрогнозувати дві кризи влади — кризу авторитарності через відсутність змістовного діалогу з громадськістю, та кризу стратегічної неадекватності через відмову влади вивести публічний діалог на стратегічний рівень.
Ці кризи можуть бути розділені у часі, можуть бути накладені одна на одну, що не дозволятиме їх розрізняти. Криза авторитарності проявлятиметься у втраті довіри до влади серед небагатьох хоча і впливових груп інтересів. Оскільки довірою таких небагатьох груп можна нехтувати деякий час, влада цього може і не помітити, особливо на тлі поширення міфу про "вічний Майдан".
На протікання кризи авторитарності також може суттєво вплинути наявність чи відсутність парламентської більшості. Парадокс, що не є парадоксом, — чим більша підтримка уряду буде в парламенті, тим більша імовірність кризи авторитарності.
Криза стратегічної неадекватності проявлятиметься у інтелектуальній деградації влади, переходу до поточних рішень, до реагування на ситуацію. Це буде ще менш помітно для влади, оскільки завжди можна сказати, що ми не генеруємо нових ідей тому, що хочемо зосередитися на реалізації старих.
Внутрішньою ознакою цієї кризи буде поступовий перехід країни до аврального виникнення та паліативного вирішення системних проблем. Системні проблеми з'являтимуться "несподівано", а їх винуватцями будуть нібито всілякі недоброзичливці України. Аврали — це те, що ми вже бачимо, і це те, що нас чекає, якщо ми не перейдемо до іншого способу управління.
Стратегування — не політичний спосіб управління, заснований на компетентному спільному формулюванні та досягненні сильних довгострокових цілей. Стратегування — це спосіб елітарного управління країною, коли задіються не тільки адміністративні чи економічні, а позаінституційні механізми управління. Стратегування — це те, чого у нас нема, і те, чого влада поки що не хоче мати.
Причина "бензинової кризи" — не в тих чи інших рішеннях уряду, а у відсутності системи стратегування в принципі. Ми можемо знати, чому і через кого відбулась попередня інфраструктурна криза і не можемо знати, яка буде наступна інфраструктурна криза.
Тому можна навіть тоталізатор створити, роблячи ставки на "наступну кризу", вгадуючи її, і наживаючись на цьому як на лотереї. Наша економічна політика це і є лотерея. Кризовий менеджер змінився, а кризовий менеджмент лишився.
Ці дві кризи — авторитарності та стратегічної неадекватності — повсякчас призводять до поступового переходу влади до стійкого стану неадекватності, коли вона не може ні реально оцінювати ситуацію в країні, ні планувати рішучі і стратегічні дії.
Якщо подолати авторитарність влади за нинішньої ситуації вже можна шляхом збільшення суспільного тиску на владу, то стратегічну неадекватність подолати важче — це справа не більшості громадян, а дуже вузького, майже відсутнього в Україні, прошарку стратегічної еліти.
Деконструкція міфу про "вічний Майдан"
Міф про "вічний Майдан" звучить частіше так: якщо ви не підтримаєте нас, владу, то ми звернемося до Майдану.
Міф про "вічний Майдан" уже встиг утвердитися як головний мотив рішучих дій та натхнення нової влади, як місток між революцією і сьогоденням, як останній аргумент при прийнятті будь-якого радикального рішення. "Майдан" в уявленні нової влади — це, як мартенівська піч, постійно діє, тільки підсипай паливо.
Головні елементи — ми там були разом з народом (спільність інтересів з народом); ми всі разом стояли на смерть (командність); ми там перемогли, тому маємо право говорити і діяти як переможці (право переможця); ми Майдан в будь-який момент знову зможемо відродити ("Майдан" завжди за нами). Кожен з цих елементів є міфологічним, існуючим за суспільною інерцією думки і таким, що не витримує жодної критики.
Майдан — породження тієї прірви, яка пролягла між владою та суспільством. Чим більша прірва, тим більше людей може зібрати Майдан. І чим більше влада виражає інтереси суспільства, тим менш можливий Майдан.
Іронія влади — у влади може бути свій Майдан, який "за" неї, і Майдан, який "проти" неї. Новий Майдан може зібратися тільки проти нинішньої влади, але вже ніяк не за неї. Майдан не збирається на замовлення. Майдан завжди виникає несподівано. Майдану ніхто не чекає.
За революцією неодмінно наступає контрреволюція. Найприкріше те, що контрреволюціонерами можуть стати саме вчорашні революціонери, які готові були боротися, готові були вмерти, але не були готові залишитися живими, перемогти і здійснити революцію в управлінні.
Ніхто з колишньої опозиції не планував в ролі нової влади робити революцію в управлінні країною. Нова влада і досі не розуміє, що якщо механізми змістовного діалогу, які існували під час дії Майдану, не будуть переведені на інституційний рівень, у реальні процедури прийняття рішень, то Майдан залишиться тільки згадкою історії, і не стане реальною владною системою публічності.
"Ми звернемося до майдану" — чиновницькі ілюзії, які живлять міф про "вічний Майдан. "Ми не за це стояли на Майдані" — громадська складова цього міфу, бо кожен стояв за своє, і лише за дуже вузький перелік вимог стояли всі. В цьому розумінні Майдан належить нації в цілому, і нікому окремо.
Ніхто не має права говорити від імені Майдану інакше, ніж на самому Майдані, коли він є. Ніхто не має права розпоряджатися волею Майдану інакше, ніж представляючи цю волю через конкретні інститути наочної публічності. І абсолютно точно, що від імені Майдану не має права говорити жоден чиновник.
Контрреволюціонер — це революціонер, що став чиновником
Контрреволюція з'являється тоді, коли революціонер стає чиновником. Чиновник мислить, але не розуміє. Він не обов’язково повинен розуміти - він повинен виконувати завдання. Для розуміння є експерти.
Вирішення завдань — це те, що розуміє чиновник, що розуміє будь-яка влада. Проблема — це те, чого чиновник в принципі не розуміє і навіть не повинен розуміти. Це - те, чого він боїться. Разом з тим, розвиток корениться у вирішенні проблем, а не завдань. Щоб побачити майбутній крок розвитку, потрібно щось побачити не як завдання, а як проблему, для вирішення якої потрібне інтелектуальне зусилля, відкриття, новий підхід.
Старі уявлення нової влади, які вона намагається використати, наприклад, про творення країни комфорту, про рутинне нестратегічне управління, про адміністративний перерозподіл території і т.д. — ось головна непереборна проблема.
Питання про стратегію — ось чого боїться нова влада
Нова влада досі не бажає не те що відповідати, але навіть і чути питання щодо стратегії управління. Експертне товариство в ситуації відсутності будь-якого діалогу з владою не так давно вдалося до відчайдушного кроку — поставили десять запитань до уряду через газету. У відповідь — повне ігнорування з боку уряду.
Наведемо тільки деякі з питань. За якими критеріями уряд оцінюватиме розвиток країни? Тобто як ми взнаємо, що Україна розвивається? Чи буде пропонувати уряд якісь новіші критерії розвитку, ніж це пропонує Світовий Банк (ВВП на душу населення, тривалість освіти, тривалість життя)? Чи може уряд вважає, що економічне зростання чи навіть ріст ВВП це і є розвиток?
Більш складні питання. Скоріше за все Україна в ЄС вступить не скоро. В цьому сенсі, яку країну ми будуємо: самодостатню чи таку, що бере участь в європейському розподілі праці незалежно від членства в ЄС? Тобто наш бізнес та державні підприємства працюють винятково на внутрішній та російський ринок чи на європейський ринок також? Якщо так, то за які ніші на європейському ринку воюватиме уряд уже сьогодні?
Ще складніші запитання. Розвитком чого уряд збирається управляти на центральному рівні через держбюджет, а розвиток чого буде віднесено на міський рівень через місцеві бюджети? Чи може уряд вважає, що тільки він управляє розвитком в цій країні, а самоврядні територіальні громади в особі місцевих влад ніякому розвитку не сприяють?
А якщо розвиток відбувається якимось чином на місцевому рівні, то як уряд збирається співвідносити досі нестратегічний розвиток з центрального рівня з досі нестратегічним розвитком місцевого рівня? Адже в такому разі країну чекає справжня катастрофа — економічний бум. Саме так — економічний бум як катастрофа для країни.
Або от найскладніші запитання. А що уряд хоче від вітчизняного бізнесу? За що на зовнішніх ринках має воювати бізнес? Яку світову місію українському бізнесу пропонує уряд? Як ми взнаємо про розвиток вітчизняного бізнесу, які критерії для цього в уряду: повні цикли, експортні ніші на зовнішніх ринках?
Скільки повних циклів виробництв (як от літакобудування, суднобудування) Україна має сьогодні, і скільки вона матиме до 2010 року? Скільки експортних сфер буде в Україні до 2010 року? Чи буде їх більше, ніж сьогодні?
Яка інфраструктурна криза буде наступною? Чи готовий уряд до неї? Чи знає уряд в принципі, що таке інфраструктурне управління? Чи знає уряд, що таке багатофокусне управління? Чи розуміє уряд, що діє в ситуації зовнішнього управління, де він фактично нічим не управляє?
Чи знає уряд, як потрібно діяти в ситуації зовнішнього управління, щоб хоч чим-небудь управляти? Чи знає уряд, що таке робота з територією країни з різних фокусів управління — адміністративного, корпоративного, інфраструктурного?
Чи розуміє уряд, що так звана "адміністративно-територіальна реформа" — це територіальний поділ країни всього на одній карті з лише одним-єдиним способом управління — адмініструванням з центру? Де ще дві карти територіального поділу країни і ще два інші способи управління? Чи відомі уряду взагалі нові підходи до управління, які існують в світі і навіть у нашій країні?
Розмову за великим рахунком ні влада, ні еліта в цілому почати не наважуються
Перевагу в світі та в історії отримують культури, які створюють водночас унікальні для їх часу і універсальні для майбутнього часу цивілізаційні смисли. Перевагу і історичну пам'ять здобуває така влада, яка ставить якомога сильніші, більш довгострокові та глобальніші цілі.
Україна спромоглася почати відмову від приватного дерибану державної власності та корупції. Але який сенс прийшов на зміну? Про це мало хто думає, бо світоглядні речі існують вимушено і часто непомітно для аналізу без рефлексії.
Україна будує країну як великий супермаркет сучасного європейського типу. Це дуже спокусливо — все більше і більше часу говорити про ціни на м'ясо, бензин, транспорт, тарифи, акцизи і т.д.
Ми не помічаємо, як країна перетворюється на великий супермаркет, а влада — на директора супермаркету. Ми не бачимо проблеми в цьому, і не шукаємо інший смисл. Кому ми потрібні в Європі як ще одна "країна-супермаркет"? Там їх вже купа...
"Іти в Європу", вести торгівельні війни з Росією, знищувати вітчизняний крупний бізнес за незаконність приватизації — це слабкі цілі. Вочевидь, що все це потрібно, але варто думати і говорити про інше.
Яка стратегічна гра України щодо Росії, Європи та решти світу — в інфраструктурі, в культурі, в структурі макроекономіки, в політичній системі? Ми жодного разу не спромоглися ставити сильні цілі щодо системних перетворень. Ми жодного разу не наважувалися брати не один цільовий вимір, а хоча б два чи три, наприклад, до тієї ж політичної реформи.
Політика, як і раніше в цій країні, іде самоплином. І жодна влада не хоче докласти інтелектуальних зусиль, щоб здобути нові уявлення про світ, про управління, про майбутнє. Всі захоплені інтригами всередині нової влади та протистоянням між новою владою та старою владою і створеним нею бізнесом. Між тим стратегічна неадекватність наростає...
