Зелений рух у межах статистичної похибки

23 перегляди
Володимир Голобуцький, для УП
П'ятниця, 24 червня 2005, 15:32
За 15 років незалежності Україна врешті-решт приходить до виключно пропорційних виборів. Проте, сучасні соціологічні опитування вже традиційно свідчать про вкрай низьку довіру населення до інституту політичних партій. Більше того, на початку незалежності цей показник довіри щодо політичних партій був значно вищим. Такі показники сьогодні змушують замислитися їх лідерів.

Зокрема, за даними Фонду "Демократичні ініціативи", у 1994 році більше ніж 36% населення виступали за впровадження в Україні багатопартійної системи, тоді як наприкінці 2004 року цей показник склав лише 23%.

Помаранчева революція спричинила сплеск громадсько-політичної активності, стала стимулом задля активізації участі населення у політичному житті країни. Відтак, можна сподіватися, що рівень довіри до інституту політичних партій вже на наступних парламентських виборах суттєво зросте.

У той же час, якісний аналіз результатів соціологічних опитувань переконує нас у тому, що розвиток багатопартійної політичної системи зовсім не означає впровадження серйозних ідеологічних розробок.

Простіше кажучи, переважна більшість вітчизняних політичних партій немає ідеологічного базису у своїй діяльності. Більше того, спостерігається процес відходу від ідеологічної складової у діяльності політичних партій в угоду політичній кон'юнктурі. Виникає феномен технологічних проектів.

Проте сильно помиляються ті, хто стверджує, що технологічні політичні проекти — ознака епохи Кучми. Створення будь-якої партії влади є найкращим доказом "технологічності" такого утворення. Це не в меншій мірі стосується і "Народного союзу Наша Україна".

Перипетії, що спіткають процес створення цієї партії, гіпотетичні домовленості про єдиний список із Тимошенко та Литвином — все це яскравий доказ того, що нинішня партія влади створюється як технологічний проект. І жодна передвиборча риторика багатьох урядовців, ініціаторів створення цієї партії про "Голос Майдану" чи "Партії Майдану" не роблять із НСНУ ідеологічної політичної сили.

Разом з тим, слід відзначити, що цей технологічний проект, таки має під собою підстави, оскільки справді є реакцією політикуму на настрої населення.

У той же час, я хотів би звернути увагу на інший, ближчий мені, політичний сегмент. Мова піде про зелений рух в Україні.

Актуальність цієї ідеологічної ніши майже не змінилася з моменту проголошення Незалежності. Сьогодні так само значна частина населення переймається ідеологічними проблемами та виносить їх на перше місце серед політичних пріоритетів.

Соціологи ледве не вперше досить коректно сформулювали питання щодо зеленої/ екологічної ідеології. Зокрема, у опитуваннях Фонду "Демократичні ініціативи" на початок 2005 року 12% населення України прихильне "екологічному (у нашому розумінні зеленому) політичному напрямку". У той же час, за даними того ж таки опитування, за Партію зелених України готові проголосувати на виборах від 0,7 до 0,9% населення.

Автор не схильний не довіряти цим результатам. Тому є проста дилема — як пов'язати ці два твердження?!

Очевидно, що у свідомості виборців Партія зелених не ототожнюється з "екологічним політичним напрямком". Це означає, що ідеологічні тези ПЗУ або не сприймаються населенням, або до нього елементарно не доходять. У будь-якому випадку ми зіткаємося із проблемою політичної комунікації: ані ідеологія ПЗУ, ані її діяльність, ані харизма політичних лідерів цієї партії не вдовольняють бачення виборця про "екологічний політичний напрямком".

Здавалося б у 2002 році були підстави вважати, що певні проблеми із щирістю комунікації існували. Тоді ПЗУ дійсно була переобтяжена негативним багажем непослідовності у співпраці та критиці влади, партійний список був компромісом раціонального (організаційні та фінансові можливості) із ідеальним (носії зеленої ідеології), виборча кампанія мала здебільшого ознаки не ідеологічної боротьби, а технологічних змагань.

А головне, у протистоянні влади та опозиції Зелені не спромоглися чітко висловити свою позицію, абстрагувавшись від цього, посівши місце стороннього спостерігача. А це означає — відхід з політики. Що власне формально і відбулося у березні 2002 року.

Проте з того часу, партія здавалося б, позбавилася і одіозних політиків від бізнесу (які дозволяли собі одночасно вести декілька політичних проектів), і представників "збанкрутілої влади", і солідних фінансових вливань.

Як і у першій половині 90-х років, ПЗУ залишилося без фінансової та організаційної підтримки влади та бізнесу, при цьому вимоги до партійного будівництва значно посилилися.

Партією прокотилася хвиля "кадрового очищення", яка завершилася лише на початку 2005 року. Сьогодні у центрі та на місцях залишилися лише "старі" кадри, які професійно займалися зеленою ідеологією протягом десятка років. І все одно, динаміка довіри до партії — вкрай негативна.

 
 
Нинішній рейтинг ПЗУ (від 0,7% до 0,9%) — це показник традиційної для потужної вибірки статистичної похибки. Що фактично означає, що рейтинг ПЗУ цілком ймовірно може становити і 0,01%, і навіть менше. Одне можна сказати точно — 3% бар'єру ПЗУ не долає.

Це при тому, що голова ПЗУ Віталій Кононов заявив: "Наша задача взяти приблизно 5% на виборах".

Але головне навіть не те, що партія з європейською ідеологією не потрапляє до парламенту. Проблема полягає у тому, що ми знову стикаємося із традиційною для пострадянської психології проблемою — знову плутаємо причини з наслідками, ідеологію із політичною боротьбою, цілі із засобами їх досягнення.

Так от, здобуття 5% на виборах — це механізм поширення ідеології, а не самоціль діяльності партії. Більше того, Партія зелених як у всьому світі, так і в Україні — є партією муніципального типу. Це означає, що навіть не подолавши 3% бар'єру на виборах до парламенту, ПЗУ може досить сильні позиції обійняти у місцевих органах влади.

Проте для цього також необхідно змінити підходи до політичної боротьби, бачення глобальних цілей та методів їх досягнення.

Натомість сьогодні ми спостерігаємо аморфність у прийнятті рішень, непослідовність та млявість у відстоюванні своїх позицій, нездатність запропонувати суспільству те, чого воно хоче. А суспільство, виходячи із соціологічних досліджень та аналітичних матеріалів, прагне побачити потужний організований зелений рух, який складатиметься із громадської ініціативи та організованої політичної надбудови. І якщо громадська екологічна ініціатива наявна (хоч і розрізнена), то от політичної надбудови (якою мала б стати ПЗУ) суспільство не бачить.

Простіше кажучи, ПЗУ не змогло продемонструвати свою зміну та оновлення. Традиційні вже акції за старою схемою та старими гаслами, перестали хвилювати виборців. Більше того, пересічний українець навіть почав думати, що екологічна ситуація змінюється на краще.

Зокрема, за даними соціологів вкрай неблагополучною екологічну ситуацію у 2002 році розцінювали понад 19%, а вже у 2004 році таких нараховувалося трохи більше 10%. Натомість "відносно благополучною" екологічну ситуацію у 2002 році назвали 17%, а у 2004 році таких було майже 26%. Невже екологічна ситуація справді в Україні покращилася?!

Сьогодні ПЗУ демонструє негативну інерцію, яка не дозволить їй не лише потрапити до вищого законодавчого органу країни, але й не забезпечить пристойні результати на виборах муніципальних.

Разом з тим, ситуація для зеленого руху досить сприятлива — назріває конфлікт у середині вже давно не єдиної провладної команди. Надзвичайні сподівання покладені на Ющенка та тих, хто з ним прийшов до влади, вочевидь не будуть виправдані. А це означає, що надзвичайно активний на цьому етапі електорат змушений буде шукати ідеологічну альтернативу.

Натомість, нинішня опозиція не може обійняти цю нішу — суспільству справді потрібні нові обличчя та нові принципи ведення політичної боротьби, виборець потребує політичної відповідальності, якої бракує сьогодні як у діях влади, так і у діях опозиції.

Минулі президентські вибори також довели, що у політичній боротьбі мусить бути сильна персональна складова — адже боротьба іде не лише на рівні ідеологічному, але й на рівні персоналій.

І в цій частині ПЗУ також програє: за 5 років перебування у парламенті та 3 роки перебування поза Верховною Радою партія зелених так і не змогла запропонувати суспільству нові яскраві обличчя.

ПЗУ потребує оновлення — в іншому випадку може бути надовго дискредитована сама ідея зеленого політичного руху. Заради збереження партії та ідеології можна навіть вдруге програти вибори. Головне завдання — ідентифікація (при цьому головне навіть самоідентифікація) на ідеологічному рівні, усвідомлення своєї місії та завдання.


Володимир Голобуцький, голова секретаріату громадської організації "Зелена столиця"




powered by lun.ua
Формула Майдану
Фруман і Парнас. Чим відомі бізнесмени, які фінансували кампанію Трампа
Зе-марафон очима Заходу: що почули від Зеленського про Трампа, Європу та РФ
Захистити платіжну картку від шахраїв: прості правила, що збережуть ваші гроші
Усі публікації