Як я душив свободу слова в Інтернеті

Якби у Віктора Ющенка виникло бажання позиватися до власників сайту temnik.com.ua, в позовній заяві фігурували б понад двісті епізодів поширення недостовірної інформації. Ще приблизно 40-50 позовів могли б подати його соратники та прихильники.

Сьогодні такого сайту вже не існує – він зник у день інавгурації президента Ющенка. Але незабаром нові вибори, і обов'язково з'являться потреба у інформаційних пральних машинах, нових "темниках". Тим більше, що майбутні власники можуть бути апріорі впевненими у своїй безкарності. Підстава для впевненості - українське законодавство.

Шевченківський районний суд м. Києва зрештою задовольнив позов про спростування недостовірної інформації щодо відомого соціолога Ірини Бекешкіної до ТОВ "Управлінсько-розпорядча агенція".

Нагадаю, пані Бекешкіну звинуватили в отриманні від депутата-"нашоукраїнця" великого хабара за потрібні результати екзит-полу. Інформацію було оприлюднено через інтернет-сайт "Темник" (він же "Тиждень").

І народився сайт, і назвали його Temnik…

Сайт www.temnik.com.ua став відомим ще задовго до президентських виборів. Жоден інший інтернет-ресурс не мав такої серйозної розкрутки - з весни минулого року систематичні анонси в оглядах преси на Національному радіо (хоча з юридичного погляду інтернет-видання не є засобом масової інформації взагалі), а самі автори сайту визнавали, що "не претендують на взірець об’єктивної української журналістики".

Першим серйозним завдання "Темника" стало висвітлення виборів міського голови у Мукачевому. На сайт викидалися найфантастичніші обвинувачення проти кандидата Балоги та інших представників "Нашої України". Їх звинувачували у порушенні всіх можливих статей кримінального кодексу та моральних норм (зрештою саме в цьому контексті Бекешкіну звинуватили в отриманні від депутата-"нашоукраїнця" великого хабара за потрібні результати екзит-полу). Інформація, що фігурувала на "Темнику", оприлюднювалася з посиланням на нього вже в знаних ЗМІ. Тобто відбувалося "відмивання інформації".

Під час президентських виборів він працював уже як налагоджений автомат. Якби особисто у Віктора Ющенка виникло бажання позиватися до власників сайту, в позовній заяві фігурували б понад двісті (200!) епізодів поширення недостовірної інформації. Ще приблизно 40-50 позовів могли б подати його соратники та прихильники, по яких також пройшовся "Темник".

Але власники та автори сайту, подаючи таку кількість дези, очевидно, були впевнені у своїй безкарності.

Власники "Темника" та його янголи-охоронці

З самого початку з онлайнового довідника http://whois.com.ua було відомо, що temnik належить такій собі креативній групі "УРА" (яка, до речі, розробляла і підтримувала офіційний сайт Леоніда Кучми), але свою офіційну назву це творче об'єднання не називало. Тим більше, що за вказаною адресою креативної групи міститься цілий готель "Прем’єр Палас" (конкретний готельний номер в адресі не зазначався), телефонний номер належав пересічному пенсіонерові Павловському з Оболоні. А електронна адреса — з безкоштовного російського поштового сервера mail.ru.

І ось нарешті знайшовся збіг: "Управлінсько-розпорядча агенція" - скорочено "УРА". Торік ТОВ "УРА" засвітилося. В лютому Київська міська державна адміністрація звернулася до Печерського районного суду після чергового випуску програми Дмитра Корчинського "Проте" (канал "1+1"), де про КМДА було поширено недостовірну інформацію. В суді раптом з'ясувалося, що відповідати разом з Корчинським мають не "Плюси", а ТОВ "Управлінсько-розпорядча агенція". Саме воно орендувало ефірний час на каналі для "Проте" та іншого подібного продукту. 8 вересня "УРА" з Корчинським справу програли.

Хто стояв за фірмою, яка з такою послідовністю поширювала недостовірну інформацію?

Доменне ім'я temnik.com.ua адресоване до адреси в мережі Інтернет ІР 213.186.192.167. За цією ж адресою, окрім ще одного одіозного сайту "Сорока" (www.40a.kiev.ua), знаходиться і www.analitik.org.ua, що належить цілком легальному Київському центру політичних досліджень і конфліктології, очолюваному Михайла Погребинським. Більше того, за нашою інформацією, сайт розроблявся компанією "УРА Інтернет". Хоча визнаємо, що це не може бути прямим доказом організаційної чи хоча б ідеологічної спорідненості цих двох структур.

Ім’я засновника "УРА" - Ганни Сап`янової - теж мало про що говорить необізнаним. Хіба, може, хто пам'ятає, як під кінець року Росії в Україні (до речі, сайт року Росії також розробляла "УРА") за участю тодішнього міністра культури РФ Михайла Швидкого на Подолі урочисто відкрилося кафе-магазин "Русская книга" (торік закрилося через нерентабельність). В цьому магазині Ганна Володимирівна Сап`янова працювала арт-директором.

Була ще одна зачіпка - згадуваний вже п'ятизірковий готель "Прем’єр Палас", формальне (як ми думали) "помешкання" "УРА". Насправді, в суді з'ясувалося, що це і є справжня адреса "УРА". А вже під час судових баталій - наприкінці серпня 2004 року - в Києві виник "Російський клуб" Глєба Павловського і чомусь оселився за тією ж адресою.

На відкритті український прем'єр Янукович чесно сказав, що клуб "візьме на себе низку функцій, насамперед гуманітарних". А на початку листопада "УРА", "Російський клуб" і "Прем'єр Палас" остаточно склалися в єдину мозаїку. Після вибуху автомобіля на вулиці Антоновича в Києві поблизу громадянина Росії Максима Курочкіна, виконавчого директора "Російського клубу", у ЗМІ з’явилася інформація, що він був співвласником "Прем'єр Паласу", і навіть очолював наглядову раду готелю. Тож зрозуміло, що спорідненим за духом громадським організаціям і підприємствам не важко було отримати прописку в готелі.

Хоча, невиключено, що і це - звичайний збіг обставин, а "Управлінсько-розпорядча агенція" всього лише знімала номер у "Прем'єр Палас", не маючи жодного стосунку ні до "Російського клубу", ні до російських співвласників готелю.

Довідково, найменший і найскромніший номер (single) коштував тут $400 за добу, то щомісячна орендна плата обходилася "УРА" щонайменше у 12 тисяч доларів США. За час існування temnika (понад 2 роки) набігає близько $400 тисяч доларів. В такому разі можна лише позаздрити готелю, який має такого постійного і грошовитого постояльця!

Шоу має продовжуватися

Сайт temnik.com.ua припинив свою діяльність у день інавгурації президента Ющенка, а "УРА" з'їхала з "Прем'єр Паласу" в невідомому напрямку. Так закінчилася утаємничена історія "Темника". Та, напевно, технологія його заснування та використання не буде забута.

Незабаром нові вибори, і обов'язково з'являться потреба у інформаційних пральних машинах, нових "темниках". Тим більше, що майбутні власники можуть бути апріорі впевненими у своїй безкарності. Підстава для впевненості - українське законодавство.

Ст. 40 закону "Про телекомунікації" говорить, провайдер не несе відповідальності за зміст інформації, що передається його мережами. Отже, конфіденційність власників сумнівних інтернет-продуктів під їхнім надійним захистом.

До речі, в нашому випадку все так і вийшло - провайдер ТОВ "Діджитал Дженерейшн" у відповідь на адвокатський запит відмовився назвати власника домену, оскільки конфіденційність була умовою їхнього договору. Але надія знайти власника сайту все-таки залишалася, адже провайдер вів переговори, укладав договір, з якогось рахунку мали приходити гроші за його послуги.

Аби знайти власника "Темника", довелося позиватися до провайдера та реєстратора доменного імені. Після подання восьми адвокатських запитів та трьох позовних заяв до невинних юридичних осіб, в ході судових слухань вдалося вийти на реального власника домена temnik.com.ua. Але задля цього були витрачені колосальні часові та фізичні зусилля.

Інтеренет над законом

Цивільний кодекс, закони "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення" не називають сайти серед тих джерел інформації, достовірність яких журналісти не зобов’язані перевіряти. Але Європейський Суд з прав людини у такій справі швидше за все стане на бік "журналістів".

Страсбурзькі судді далекі від наших передвиборчих реалій, вони у своїх рішеннях (які є обов'язковими прецедентами для країн, що приєдналися до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини) неодноразово зазначали, що покарання журналістів за передрук думок інших авторів істотно перешкоджає обговоренню суспільно важливих тем, що входить в обов’язок преси; і такі обмеження можливі лише за дуже серйозних обставин (наприклад, справа Тома проти Люксембурга, 2001 року).

В той же час, ст. 34 Конституції та низка статей Цивільного кодексу дають можливість захистити в суді свої права кожному, про кого поширено недостовірну інформацію, незалежно від форми поширення. Якщо недостовірна інформація розміщена в друкованих ЗМІ, тут усе просто, оскільки закон зобов’язує їх у кожному номері вказувати редактора, засновника, адресу редакції та видавця тощо.

З теле- радіокомпаніями складніше. Більшість з них, щоб зменшити кількість позовів, на своїх сайтах в інтернеті не вказують не те що юридичну адресу, а й повну назву. Але інформацію про теле- радіомовників та їхніх засновників можна отримати на цілком законних підставах у Національній раді з питань телебачення і радіомовлення, яка видає ліцензії на право мовлення. А як дізнатися про власника інтеренет-сайту чи про автора розміщеної там статті?

Новий Цивільний кодекс передбачає можливість звернутися до суду із заявою про спростування недостовірної інформації, навіть якщо її поширювач невідомий. Проте, в даному разі не досягається головна мета цивільного судочинства - захист та відновлення порушеного права. Навіть маючи рішення суду, але не знаючи власника домена, неможливо вилучити з сайту недостовірну інформацію та розмістити там спростування.

Отже, питання в тому, до кого подавати позов. Адже інформаційна діяльність в українському сегменті інтернет здійснюється без будь-якої реєстрації.

Нещодавно міністерство транспорту та зв'язку спробувало навести який-не-який лад в українському сегменті інтернету через створення Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів (наказ № 153), тобто порахувати всіх. Опір був настільки потужним, що міністерство відступило, Євген Червоненко оголосив про призупинення дії наказу (хоча у Мін`юсті він досі значиться як діючий).

Документ не був досконалим. Дійсно, чиновники мінтрансу не мають права самостійно визначати, які інтернет-ресурси поширюють порнографію чи заклики до захоплення влади, та відмовляти за це в реєстрації, бо це склад відповідних злочинів, тобто виключна компетенція суду. Але ми, як і раніше, не знаємо, хто є хто в інтернеті, а в українському сегменті понад 30 тисяч серверів!

P.S. Допомогу адвоката у справах Бекешкіної оплачувала Українська Гельсінська спілка з прав людини в рамках Фонду правової допомоги жертвам порушень прав людини