Що вона скаже?

13 переглядів
Кирило Оровецький, для УП
П'ятниця, 9 вересня 2005, 11:54

Отже, вона мовчить. Після прощання з урядом і фотографії на пам'ять – вона не сказала жодного слова. По суті. Ми чекаємо. В цій драмі не вистрілила ще одна рушниця.

Який контраст з кількома поспішними прес-конференціями Петра Порошенка. За останній тиждень – три рази. Екс-секретар РНБО сказав усе, що треба в таких неприємних ситуаціях. Він звучав наступально, говорив від себе, а от Олександр Зінченко відводив очі і читав з папірця. Ну і що тепер.

А вона мовчить.

Кадрова помилка президента Віктора Ющенка, закладена ще взимку, і його природна схильність до мирного вирішення конфліктів, довели нас усіх до урядової кризи, за якою проглядає крах наших надій.

Звичайно, уже тоді треба було рубати усі суперечливі з точки зору Конституції повноваження секретаря РНБО, щоби приборкати або марнославний каприз, або бізнес-розрахунок пана Порошенка. Тепер це бачать усі, навіть далекі від політики люди. Тут працює принцип – добре бути таким розумним, як моя дружина потім.

Але не це є уроком нашої кризи. Уроком є розуміння того, що людина може робити зі своєю волею.

Границя людських воль

Ми вийшли від порівняно м'якого авторитарного режиму Леоніда Кучми, і сенс цього щасливого виходу для багатьох - у якомога повній реалізації своєї волі. Причому волі у двох сенсах – як свободи дій і як спроможності діяти. Режим пана Кучми, часів його другого терміну, не давав можливості людям самореалізовуватися, обмежував творчість, основа якої – воля. Це був штучно поставлений для кожного запобіжник страху.

Тепер ми впадаємо у крайнощі. Неконтрольованість з боку репресивного ладу не означає анархії: якщо міліціонер не дивиться – значить я можу, наприклад, вільно плюнути в оцю тьотю. Воля одиниць не є безграничною. Звичайно, нам хочеться намацати межу і відсунути її якомога далі. Власне наш похід в напрямок західних цінностей і є спробою дати нам більше волі.

Однак ми повинні визнати – межа є. Якщо запобіжником не є авторитарний режим, то щось у нас в середині. Наша внутрішня межа – свобода і комфорт інших людей. Можна назвати це іще і законом. І нашою готовністю того закону дотримуватися.

Демократія – не є абсолютною свободою ані для підданих, ані для правителів. Для простих людей вона – у спроможності зробити правильний вибір у відповідний політичний час, а у час звичайний, скажімо, у внутрішній здатності утриматися від справляння природних потреб в ліфті.

Для політиків в рамках демократії це виражається у іншому – у їхній відповідальності перед людьми, які їм повірили. Ця відповідальність є і до отримання влади, звичайно ж під час правління, але в не меншій мірі – і після нього.

Політик, який мислить категоріями виборів, електорату, політтехнологій і часу вдалої відставки – звичайно, ще не негідник. Але коли він забуває за цими речама про свою гуманітарну місію і свою відповідальність, то тут уже розрізнити два поняття неможливо.

Воля президента обмежена не тільки ресурсами, але уявленням про благо народу (не тільки нації), здатністю передбачити наслідки своїх дій, просто мораллю, жалістю. Воля вищих чиновників обмежена не тільки вибором президента, але і усвідомленням власного місця в державній ієрархії. Законом, якщо хочете, але більше ніж законом.

Небезпека демократії

Отже, небезпека авторитаризму – в надто жорстокому обмеженні людських воль, у залякуванні свого народу.

А небезпека демократії – у необмеженній боротьбі воль, без згадок про загальне благо, а лише заради примарної зверхності над кимось, кого ми обираємо своїм суперником, у цинізмі видряпування на голови своїх супротивників будь за що. Або у безвідповідальності, легкій готовності все кинути і піти у відставку, вмити руки.

Небезпека і в нашій здатності обдумати інформацію про події. Якщо раніше у нас не було таких урядових криз – це добре чи погано? Чи краще повернутися до попереднього режиму, тільки тому, що кризи за нього були прихованими і абсолютно некерованими з боку суспільства? Чи ми, за кого завжди думали компетентні особи і органи, здатні зараз усе це проковтнути?

Нібито й ті особи з органами виявилися зовсім не такими компетентними, а навіть продажними і безвідповідальними. Але оце нове явище – урядова криза – все ж таки лякає. По-старому воно якось звичніше. Це – природна боязнь бути обманутими, нездатність приймати власне рішення. Причому це стосується і маси, і еліти.

Що буває від урядових криз?

Пам'ятаєте Італію 1970 – початку 80 років? Або відставки урядів Японії на початку 90-х? Вони приходили і відходили, буквально миготіли перед очима. У багатих країнах таке теж трапляється. Однак, одна справа, коли такі речі відбуваються після 25-30 років більш-менш усталеної демократичної історії, а інша - коли в країні поворотний момент.

Слабкість країни під час урядової кризи полягає в її тимчасовій неспроможності приймати рішення. Звичайно, тут не йдеться про зовнішню загрозу війни. Ця небезпека в нашому випадку віддалена.

Зовнішня небезпека інша, вона менш гостра, але вона є. Символічно, що президент Ющенко розказав про своє рішення в один день з підписанням між Росією і Німеччиною угоди про газопровід, який піде в обхід України.

Це зайве нагадування – не слід забувати, що Заходом рухає грошовий розрахунок, а Росія готова навіть на допуск іноземних партнерів до своїх стратегічних запасів – заради тих самих грошей, і заради задоволення свого ураженого імперського самолюбства. Для обох сторін ми як іще один привід продемонструвати свою владу.

Але є інші небезпеки. Наприклад, ви знаєте як поведе себе гривня? А ціни на житло? А що буде з урожаєм наступного року? От іще, наприклад, ціни на газ. У мене взагалі-то електроплитка, але це мене не втішає, як ви розумієте. Та і взагалі, зима наближається.

Якби у нас був попередній досвід таких урядових криз, повний замінний штат кадрових бюрократів, а суспільство насолоджувалось стабільністю, то криз би просто ніхто не помічав. Але за наших нових обставин ми це переживаємо вперше.

Наша криза несе в собі розчарування мас, їхню дезорганізацію і неконтрольованість. Коли люди зневірені – вони вразливі, справи їхні невдалі, а гнів їхній обертається проти тих, хто звабив їх обіцянками. Це і є найбільша небезпека цієї ситуації.

Звичайно, можна каналізувати гнів мас проти конкретної особи, виграти вибори, і все почати спочатку. Але гнів не є автоматичним джерелом нового ентузіазму, і розчарування несе в собі нові небезпеки.

Дріб"язкові проблеми на кшталт того, хто ким керує у владі – ніщо, коли ми згадаємо про наше багаторічне відставання від багатьох десятків більш заможних і доцільних країн. Вам, панове політики, хочеться адреналін поганяти один у одного, а от Білорусь з Румунією випереджають нас за індексом людського розвитку ООН.

З ким легше змагатися? Звичайно, з вашим політичним опонентом! Воля і здатність кинути виклик – чудові речі, коли вони мають за собою гуманізм, а не лише спортивний інтерес.

Що далі

Ми запам'ятаємо четвер, 8 вересня, як день, коли усі побачили, як посивілий Ющенко повільно виголошує своє рішення перед редакторами найбільших телеканалів. Всі, хто може, стежать за цією болючою картиною біля телевізорів. Як втомлена і невиспана Тимошенко з білим обличчям зображає посмішку на засіданні Кабміну. Як Порошенко говорить про 21 річницю свого весілля перед натовпом критично налаштованих журналюг. Або ще – заява Турчинова про загрозу національній безпеці.

А от у пам'яті залишилась фразочка Литвина: варто залишити країну на два дні, як тут таке. Вираз болю в очах нардепів з патріотично налаштованих фракцій. Революційний запал і готовність рватися в бій у живих адреналінових фабрик. Гієнні повадки об'єднаних соціал-демократів. Ввічливо-холодні коментарі з-за кордону.

Настає час виправляння помилок. Завдання, які відправлені у відставку урядовці називали надскладними, стають іще складнішими. Справа невдячна, якщо мислити з точки зору наближення виборів. Але вигрібати треба. Нема куди діватися.

За хаосом у головах через засліплення перемогою на виборах, за літнім розгардіяшем у Верховній Раді, внутрішньоурядовими чварами ми можемо опинитись перед хаосом у щоденному житті. Очевидно, що в цьому випадку програємо усі ми, хоча дехто, звичайно, заробить собі дивіденди.

Коли усе, здається, летить у вільному падінні, і от-от розіб'ється ущент, треба шукати точки опори. Політично зараз вона єдина – президент Віктор Ющенко.

Він може помилятися, і будьте певні, помилиться ще не один раз. Але він – легітимний і керований добрими намірами. Йому можна довіряти, і з іншого боку – його можна критикувати. Схоже також, що він зробив деякі висновки. Його не треба обожнювати і вважати месією, просто зараз йому не треба заважати.

Бо негайна політична помста Ющенку, війна за голоси виборців означатиме щоденні проблеми для мільйонів українських громадян. Жодні політичні перемоги цього не варті. Тепер слабкість влади і параліч уряду можуть коштувати задорого.

Після всього, ми повертаємось до нашої вихідної точки. Іще одна людина не сказала, що буде робити далі. Що вона скаже? І що вона робитиме далі?



powered by lun.ua
"У росіян такого немає", або Як виробляють український броньовик "Козак"
Facebook запустив новий сервіс для знайомств: як це працює і що кажуть про нього американці
Обличчя протестів. Хто виходить на Майдан і до чого тут Порошенко
Стара влада та друзі Кремля: яку небезпеку несуть Україні результати польських виборів
Усі публікації