Рік революції: хроніка анахронізмів

Вівторок, 15 листопада 2005, 11:22

Шкода, що творці рекламних слоганів переважно невідомі публіці, адже серед них є справжні генії. Наприклад, автор "краще жувати, ніж говорити".

Недавно одна газета виплатила 10 тисяч гривень компенсації громадянину, який побачив своє фото поруч із матеріалом під назвою "Краще смоктати, ніж курити". На всі запевнення редакції, що це випадковість, парафраз знаменитої реклами, гра слів, що ніхто нічого не мав на увазі, похмурий тип пояснив: "Вам це, може, гра слів, а хлопці наді мною ржуть".

Правда, всі афоризми швидко набридають, і навіть філософський шедевр "Історія вчить лише тому, що вона нічому не вчить" після мільйонразового використання здається надуманою банальністю.

І дарма. Бо сьогоднішні спроби колишніх гвардійців Кучми та мушкетерів кучмівської опозиції так себе поводити, нібито в країні нічого не відбулося (і не відбувається, і не відбудеться) сприймаються як комедія "Шельменко-денщик" шанувальниками Ларса фон Трієра.

Люди вже набагато розумніше тих, хто їх дурив останні роки. Їм просто набридло.

Це 10 років тому верески недолугих можна було трактувати як глас народу, бо країна була у кризовому заціпенінні і, зрештою, переважно з таких і складалася. Тепер, коли навіть мільйонери знають різницю між вінчестером і Манчестером, та Малевичем і Козлевичем, а прості люди навчилися розраховувати на себе і не розраховувати на державу, багатьом політикам треба ставати на ослінчик, щоб дістатися рівня пересічного українця.

Найчутливіші представники політичної фауни України вже відчувають глобальну зміну політичного клімату. Але натуру не змінити. І ось знову: антиукраїнські істерики комуністів, патологічна нещирість соціалістів, безнадійна брехня есдеків.

Автор пророчих заяв "Ющенко ніколи не буде президентом" та "Українці не грузини, у нас революцій не буде" солідно коментує події та розповідає, яким він класним адміністратором був. Справді, примудритися у мирній країні, що вийшла на економічний підйом, викликати у населення пекучу ненависть до влади та зробити із свого шефа Кучми справжнє страховисько, дійсно міг тільки неперевершений канцелярист.

Запускаються єзуїтські проекти: "а ось син Ющенка у плавках на пляжі з дівками". А народ знизує плечима: ну а як ще на морі? У скафандрі з таранькою? "А Порошенко – це справжнє втілення сатани." Дивимося. Ну товстий. Ну багатий. Ну шоколад. Ну зуб золотий. Як кажуть в Бердичеві, ніяких мінусів, крім плюсів.

"А гроші на вибори Ющенку давав Березовський". По-перше, хто такий Березовський і чому нікому в Україні від нього не страшно? По-друге, хлопці, не треба лохматити бабусю, бо вже незручно. Видумуйте щось більш українське. Хоча з такими талантами...

Дістав факт, що єдиним джерелом натхнення більшості журналістів так і залишилося прагнення заробити у будь-який спосіб. Що вчорашні інтернет-гуру, виявляється, просто не вміють без матів. Хоча очевидно, що реалізовувати себе у такий спосіб краще на парканах (з чого, напевно, і починали).

Журналісти, які колись зробили капітал на героїзації великого (зачмирюванні нікчемного) Кучми, зараз розгублено роззираються навколо. Ющенку, схоже, начхати на кпини, викохані майстрами чорного слова. Ярлики дивовижним чином до нього не ліпляться. Що ще образливіше для медіасантиметрів, він явно не потребує послуг професійних зализувачів. Той, хто себе поважає, працює не за високу ласку, а решта...

Будь ласка, пишіть про те, у чому ні перцю не розумієте, будуйте версії без фактів, міркуйте на теми спідньої білизни. Хто за гроші плює на професійні принципи, сам себе викреслює з майбутнього. (Може, тому так прикро за "1+1"? Нічому не навчилися, нічого не зрозуміли.)

Набридли народні обранці, що через власний інтерес намагалися не допустити супервигідний продаж "Криворіжсталі" та в інтересах Росії гальмують батьківщину на шляху до СОТ. Опритомніла громадськість стала розуміти, що народний депутат - непатріот – це нонсенс. (Як нонсенс і те, що це тільки зараз стало аксіомою).

Набив оскому унікальний тест на патріотизм – питання УПА. При чому патріотизм не в "буржуазно-націоналістичному" вимірі, а звичайному загальнолюдському. Чи можна шанувати людей, які билися з окупантами? "У жодному разі" - точка зору окупантів. Але ті, хто себе таким не вважає, уже могли б хоч мінімально поміркувати над феноменом українських повстанців?

Можна нарешті задуматися, яким чином треба було довести до зброї простих богобоязких селян Галичини та Буковини, що ще в Австро-Угорщині вважалися найсумирнішим народом? Напевно, не будівництвом шкіл, доріг і заводів, про які зворушливо розповідають комуністи. А ось масовими депортаціями, конфіскаціями, розстрілами, забороною церкви подібний ефект досягається легко.

В Україні, Прибалтиці, Кавказі, скрізь, де народ "визволяють", його не запитавши. Пояснення, мовляв, "ми несли світло цивілізації і порядок", підозріло схожі на заяви старих нацистів, що сьогодні в такий самий спосіб виправдовують свою "історичну місію" на Сході.

А правда і справедливість проростають із могил та людської пам’яті. Коли вся Україна згадає страшні комуністичні голодомори та жахіття радянізації, питання доцільності реабілітації УПА звучатиме риторично.

Зміни суспільства поки що ледь відчутні та вже ясно: настав час професіоналів, які місцем у політиці завдячують своїй сумлінній праці, а не, наприклад, тестю. Зовнішні понти вже нікого не цікавлять.

Уряд Єханурова виглядає набагато солідніше від попереднього. Не запевняє, що всіх ощасливить за один день, чи не вперше сам собі нагадує про обіцянки влади і поступово їх виконує. Замість позірної яскравості прийшли зваженість, компетентність та розуміння, що функція влади – забезпечення добробуту, а не організація шоу. Наслідок: українська народна розвага ганити владу зараз виконується без звичного трагізму у голосі.

Тому, попри шаблонно організовані кампанії поширення тези (дези) про "тенденції розчарування у суспільстві", довіра до влади насправді-то зміцнюється. Опозиції з цим треба щось робити: бідні політтехнологи знову мають шанс стати багатими.

Остання їх ідея, мавпація "другого Майдану", виглядає як чистої води спекуляція. Тоді вставали за свої права, власну гідність, проти брехні. Зараз кличуть встати за (проти) конкретних осіб, ба більше - політиків. При цьому у підбурювачів відчувається явний вишкіл ВЛКСМ: вираз "ідеали Майдану" у них звучить як "ленінські завєти". Що ж, пафос – ознака слабкості.

Другий винахід такий же вторинний - "боротьба з кучмізмом і кучмістами" (що особливо щемно виглядає у виконанні Зінченка). Що для України зробив Кучма, приблизно ясно – різне зробив. А от чим визначним за останнє десятиліття може похвалитися армія претендентів на вищі щаблі - не ясно. Бо за більшістю з них нічого, крім нестерпного прагнення звалити тодішнього президента, немає.

Якби ж то це супроводжувалося хоч якимись успіхами у професійній або творчій діяльності. А так виходить шеренга панів Ніхто, вибирати яких, природно, люди не хочуть. Знову щось не працює.

А от перевірена зброя - корупційний скандал без корупції – здається, матиме прямо протилежний ефект і вдарить більше по організаторах. До слова, цікаво, комусь з політиків та журналістів хоч колись прийде у голову вибачитися за своє чорне піднебіння?

Говорите про стандарти цивілізованості – майте мужність визнати свою неправоту та вибачитися за наклепи. Інакше – в сад, суд чи склад утилю, кому як подобається. Зінченко, Турчинов і найманці медіафронту – скоро ваш вихід.

Взагалі більшість дій вчорашніх партнерів влади супроводжує тихий сміх публіки. Так сміються діти у ляльковому театрі на виставах, які багато разів бачили. Коли Турчинов став роз’яснювати мотиви відставки Піскуна, це відразу нагадало класичний анекдот про королівський лицарський турнір. Під час параду кінь одного з кавалерів видав дуже непристойний звук. Коли галантний вершник став вибачатися, королева відповіла: "Та нічого. Чесно кажучи, якби ви не вибачилися, я би думала, що це зробив кінь".

Виявляється, боротися проти Кучми і проти Ющенка – різні речі.

Ющенко, принаймні, послідовний у прагненні йти назустріч побажанням народу. Хотіли Юлю-прем’єра? Майте.

Втомилися від порожніх обіцянок, погроз і звинувачень? Уряд у відставку.

Кажуть, кум президента корупціонер? Порошенка у відставку.

Не хочете кадрових пертурбацій з політичних мотивів? Хай Піскун працює.

Не бачите результатів його звитяжної роботи? Піскун у відставку.

Хочете обличчя влади відкрите, симпатичне, з гумором? Рибачук – голова секретаріату.

Що ще?

Коли після цього знову репетують "президент не хоче нас слухати", навіть аполітичні флегмати підриваються: "А ви самі знаєте, чого хочете?"

Чого чекати далі? Навряд чи чогось оригінального. Точно будуть звинувачення влади в адмінресурсі і Ющенка у диктаторстві. Правда, команді екс-прем’єрки цю тему гріх роздмухувати.

В абсолютній більшості країн таємні наради у лісі за участю силовиків кваліфікувалися б як типова спроба заколоту і відповідним чином каралася. А у нас влада навіть версію державного перевороту не запропонувала. Хоча, можливо, свою роль відіграла обізнаність президента про організаційні й професійні потенції учасників наради та їхню здатність влаштувати щось путнє...

А найбільше дістала старанно підтримувана теза покидьків "Усі вони там козли, все у цій державі лайно". Задавнену дитячу хворобу люмпезни пора вилікувати. Казус 1994 року, коли весь перелік претензій до "націоналіста" Кравчука люмпен за один день переадресував Кучмі, ще вчора своєму та рідному, як закляття незмінно повторюється після кожної кадрової заміни.

Ну скільки ще прогони на владу будуть в українців ознакою хорошого тону? А, може, нам вже час відповідально ставитися до своїх заяв, думок і, зрештою, до себе, як і личить дорослій нації?

Симптоми цього є. Для багатьох виявилася приємним сюрпризом моральна зрілість, яку демонструє донбасівська еліта та мільйони відданих прихильників Януковича. Поки у меншості є розуміння, що вибори – це все ж таки не війна, і національні інтереси завжди вище партійних уподобань, ми можемо вважатися цивілізованою нацією.

Можна до скону дискутувати, хто для України краще: націонал-ліберали, регіонал-індустріали чи соціал-романтики. Але ж краще замість теоретичних суперечок дати можливість спробувати покерувати спроможним, всім по черзі, і відповідь пролунає з наших кишень.

А різниця в уподобаннях загалом свідчить про життєздатність суспільства. Звичайно, дивно, що мільйони людей досі хочуть, щоб їх очолював колишній зек із задатками клоуна-акробата, який валиться від удару яйця. Але то є їхній вибір та їхнє право. Колись мине?

Пішло ж у минуле зачарування українців Росією з її вічними війнами, ксенофобією та культурною геронтофілією. Тепер після московських заяв про запровадження світових цін на газ і нафту наша політеліта замість переляку починає спокійно міркувати, чи не пора піднімати ціни за оренду ЧФ РФ сотень га південного берега Криму.

Та й чи треба українцям там нечемних і нечесних москалів, і взагалі, може, там американські бази розмістити? Правда, все ще знаходяться диваки на зразок "партії політики Путіна", яким дуже хочеться порадити зробити свою штаб-квартиру десь у Грозному, Беслані або хоча б у Нальчику.

А поки що на порядку денному залишаються ті самі остогидлі питання. Чи потрібні у парламенті сили, що апріорі не спроможні керувати Україною?

Чи варто терпіти блокування законодавчого процесу тими, хто не розуміє, що таке національний інтерес?

Чому люди без знань, виховання та натяку на патріотизм мають впливати на долю нації?

Відповіді у дуже непоганій ідеї 7-відсоткового бар’єру до Верховної Ради, що моментально винесе політичних маргіналів з високих стін до провінційних телестудій та вуличних балаганів.

Серйозним і перспективним партіям це вигідно, а політичний організм нарешті буде структурований без шансів для персонажів, за якими плачуть дурдом, тюрма або курси елементарних манер.

Повертаємося до загальновідомих банальностей: сила політика – не у технологіях, а у правді. "Коли собака бреше, краще на неї не звертати уваги, а робити свою справу", - якось сказав з іншого приводу Олег Скрипка. А, може, і не з іншого.

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді