Ігор Діденко: У німецькій тюрмі мені пропонували оббрехати Ющенка

Ігор Діденко – людина з цікавою долею. У середині 1990-х він був співвласником української цементної промисловості через фірму "Хорда". Однак він втратив активи – тепер цими об’єктами управляє французький гігант "Лафарж". І, відповідно, у Діденка дуже невисокі шанси повернути заводи, бо це загрожує ускладненнями між Києвом і Парижем на урядовому рівні.

Діденко працював заступником Ігоря Бакая в "Нафтогазі України". Навесні 2000 року тодішній віце-прем'єр Юлія Тимошенко домоглася відставки Бакая, і Діденко став виконуючим обов’язки голови НАК.

Пропрацював він недовго – за ігнорування доручення Тимошенко його було знято. Після цього Діденко виграв всі суди і тепер має бути поновлений на посаді. Але сумнівно, що він повернеться в "Нафтогаз" – оскільки політично нікому з керівництва України це не потрібно.

Одного літнього дня у 2001 році Діденко повертався до Києва з відпустки, проведеної в Італії та Іспанії. Робив пересадку у Франкфурті, а час, який залишився до наступного літака, вирішив провести у місті. В момент, коли він вийшов з транзитної зони аеропорту, його затримали німецькі правоохоронці. Після чого він провів три роки під арештом у німецькій в’язниці.

Увесь цей час Діденка згадували в Україні як подільника Віктора Жердицького у справі розкрадання грошей остарбайтерів – які уряд Німеччини виплачував жертвам нацизму через "Градобанк".

Але Діденко заявляє і показує вирок – до грошей остарбайтерів він не мав ніякого відношення. Це звинувачення просто відпало під час суду.

Зараз Діденко намагається почати світлу смугу своєї кар’єри. Він разом зі своїм близьким соратником Ігорем Гринівим робить ставку на Віталія Кличка. Про все це – у першому інтерв’ю після повернення, яке Ігор Діденко дав "Українській правді".

– Як зараз складається ваше життя? Чим ви займаєтеся в Києві, коли повернулися?

– Я приїхав до України 8 лютого цього року. Зараз намагаюся повернути деякі активи – як фінансові, так і виробничі чи нематеріальні – що за час моєї відсутності псевдобізнесмени намагалися прибрати до рук. Також я уважно слідкую за політикою.

– У 1998 році ви балотувалися до парламенту за списком партії "Реформи і порядок". Чи зараз також підете до Верховної Ради?

– Сьогодні я б не намагався іти до парламенту навіть за формальною ознакою, адже три роки мене не було вдома – а закон вимагає, що кандидат має п’ять останніх років проживати в Україні.

– Тоді, може, ви підете до Київради?

– Щоб дати відповідь на це питання, мають відбулися певні події. Моя політична активність все одно пов’язана з конфігурацією Кличко–"Пора"–ПРП. От в цьому руслі я і буду діяти.

– Ви кажете, що хочете повернути собі активи. Про що йде мова?

– На деякі активи під час моєї відсутності лише зазіхнули, тобто їх ще не привласнили. Об’єкти, які забрали повністю – це цементна власність. Комбінація "усмішка Ширака в обмін на прихильність Кучми" призвела до того, що в групи "Хорда" були вилучені акції п’яти цементних заводів.

На сьогодні це потужні бізнес–структури, їх забрали незаконно. Оскільки це робилося із залученням Фонду держмайна, то при наявності політичної волі до цих питань треба повертатися. Хоча де–факто їх забирали в "Градобанку", який, у свою чергу, забрав їх у "Хорди" за неповернуті кредити. Зараз я не знаю, чи взагалі існує "Градобанк".

Однією з причин, що французькому "Лафаржу" вдалося заволодіти нашим цементним комплексом, є те, що з нами не розрахувалися споживачі цементу. Найбільшим боржником був "Київміськбуд", вічно очолюваний Поляченком. Їхнім куратором, який повністю визнавав борги – в 5 мільйонів доларів зразка 1993 року! – був заступник міського голови Омельченко.

Але, після його призначення першим керівником міста, Омельченко просто зник з процесу спілкування. Дуже прикро, що люди такого рівня мають здатність банально кидати бізнесменів. І я дуже співчуваю довірливим вкладникам, які можуть втрапити у пастку фінансово-будівельної піраміди у Києві.

– Тобто, виходячи з ваших слів, у вас є особиста зацікавленість у зміні влади в Києві?

– Так. Як і в багатьох сотень тисяч киян.

– Які аргументи, що Кличко зможе перемогти Омельченка? Багато факторів працюють проти нього – у Кличка немає досвіду господарської діяльності, немає політичного досвіду...

– Але у нього є чудові менеджерські якості! Він чесний і самодостатній бізнесмен. І навколо нього згуртувалася команда серйозних професіоналів. Якщо вдасться пояснити киянам всю незграбність влади у місті та конструктивні пропозиції Віталія, то перемога буде однозначно за ним!

БАКАЙ – ПРОУКРАЇНСЬКИ НАЛАШТОВАНА ЛЮДИНА

– Вам часом не пропонували посаду в новій владі?

– Ні. Хоча я вважаю, що міг би конструктивно попрацювати у енергетичному, газовому секторах, у серйозних інвестпроектах.

До речі, дуже тривалий судовий процес визнав незаконним моє звільнення у червні 2000 року з посади виконуючого обов’язки голови "Нафтогазу". При чому це був не якийсь кадровий судовий процес–одноднєвка. Перший вердикт на мою користь був у 2000 році, а Верховний суд України прийняв рішення 8 вересня 2003 року. Воно остаточне і оскарженню не підлягає.

Мене ж звільнили на підставі бюрократичної казуїстики: за "одноразове грубе невиконання доручення Кабінету міністрів". Мені пропонувалося видати довіреність на голосування частиною акцій "Укрнафти", з приводу чого я не мав права видавати довіреність. Але суд встановив, що цього порушення трудової дисципліни не було.

– І зараз ви справді намагаєтеся поновитися на посаді в "Нафтогазі" – чи це вже забута історія?

– Я знаю, що ще не до кінця вичерпав свій конструктивізм у цій галузі. Є судові рішення, ми отримали копії виконавчих листів, зараз вони надіслані адресатам. Адресатів є двоє – Кабінет міністрів та НАК "Нафтогаз України". Як вони прореагували – я здогадуюся, але точно не знаю.

– Відомо, що коли ви працювали виконуючим обов’язки голови "Нафтогазу", у вас був конфлікт з Тимошенко…

– Був, але викликаний він абсолютно виробничими причинами. Тимошенко відстоювала один шлях розвитку "Нафтогазу" і його підрозділів, я – інший. У неї в 1999 році були уявлення зразка 1994 року про функціонування газового комплексу. Вона оперувала зі свого вдалого досвіду трьох–п'ятирічної давності.

Хоча Тимошенко тоді справді зробила досить позитивні кроки на ринку торгівлі електроенергії, а ми робили досить позитивні кроки на ринку торгівлі газом.

– Ми – це в тому числі і тодішній голова "Нафтогазу" Ігор Бакай?

– Керівник "Нафтогазу" – це досить політизована постать. Бакаю вдалося зібрати кількох менеджерів, які провадили серйозні новації. Вони знайшли розвиток в 2001–2002, але з 2002 почалися абсолютно негативні явища.

– Бакай справляв враження, що він - корупціонер, розкрадач державного майна?

– Ні. До будь–якого керівника, який підписував платіжки на суму більше тисячі гривень в день, при бажанні можна спробувати висувати якісь звинувачення. Але існує 62 стаття Конституції. Я, як людина, що безпідставно пробула три роки в тюрмі, обережно ставлюся до звинувачень.

– Але зараз Бакай в Україні – це як Карабас Барабас, яким лякають дітей!

– У мене з ним теж були виробничі суперечки. Однак за своїми людськими якостями він однозначно проукраїнськи налаштована людина.

ГАЗОВІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ ПОХОДЯТЬ ВІД КУЧМИ І ЧОРНОМИРДІНА

– Який ви бачите вихід із нинішнього газового конфлікту з Росією?

– Росія не має права розглядати будь–які моделі сьогоднішніх відносин без вчорашніх чи позавчорашніх, п’яти– і десятирічної давності. Найгіршим фактором, який позначився на всій нашій економіці, була угода, яку підписали прем’єр–міністри Кучма і Чорномордін.

Прив’язка вартості транзиту газу по українській території до ціни газу, який іде в розрахунок за цей транзит, призвела до того, що у нас моментально утворювався дефіцит блакитного палива.

Чому виникла ціна 1,09 долара за прокачку тисячі кубометрів газу на 100 кілометрів – при цьому ціна розрахунку була 50 доларів? Звідки взялися ці пропорції, закладені Кучмою з Чорномирдіним? Це абсолютно незрозуміло!

Зараз неправильно повертатися на початок 1990-х років. Але ще тоді, коли започатковувалася ця схема, українськими чиновниками була непрофесійно проведена дискусія.

Наші делегації, коли приїжджають до Москви, ходять тільки на декілька поверхів у "Газпромі", де сидять голова правління та його заступники. Але в цьому високому будинку є багато інших цікавих поверхів.

Наприклад, весь Держкомцін СРСР в один момент у повному складі став працювати в департаменті ціноутворення "Газпрому". Уявіть, як нашим фахівцям було з ними дискутувати? Ніяк, або дуже важко!

– З нинішньої ситуації можливий вихід, чи це буде газова війна?

– Війни не буде. Але за цим, що відбувається, стоїть дуже жорстке відстоювання економічних інтересів певних російських структур, у тому числі – причетних до будівництва Північноєвропейського газопроводу. Є й інші зацікавлені...

– Назвіть три кроки, які могли б цю ситуацію вивести з клінчу!

– Росія уже почала апелювати до європейської спільноти. Я вважаю, що за 14 років незалежності і нам потрібно було скласти табличку – ціна транзиту по Україні, ціна транзиту за межами України, ціна газу, проданого Україні та ціна газу, проданого "Газпромом" в Європу та всередині Росії. Тоді ці цифри дадуть підстави не просто апелювати до європейської спільноти, а дискутувати в рамках цифр.

– Але часу на укладення договору з кожним днем стає менше. Рік закінчиться через два тижні!

– Була неодноразова практика, коли такі угоди підписувалися 30–31 грудня.

– До речі, в часи, коли ви були в "Нафтогазі", як раз постійно лунали звинувачення у крадіжці Україною російського газу…

– Це були безпідставні звинувачення!

– Але з ними погоджувався і Кучма як президент, і Ющенко як прем’єр!

– Несанкціоновано відібраним за всю історію стосунків України і Росії є близько мільярда кубометрів газу на суму в 80 мільйонів доларів. Це було ще до утворення "Нафтогазу", і ситуація була опрацьована через систему страхових компаній.

Вся решта газу, про який говорили, що він вкрадений, підкріплявся угодами купівлі–продажу. І тоді так само ситуація загострювалася, бо комусь дуже потрібно було будувати підводний газопровід "Блакитний потік". Економічного сенсу в його будівництві немає. Так само як немає суто економічного сенсу в будівництві балтійського підводного коридору. Найвигідніше – це розвивати континентальний шлях.

– Але за це Росія хоче брати участь в управління українськими газопроводами!

– У цьому нічого поганого немає, що вони хочуть брати участь у співуправлінні. А ми, в свою чергу, природно, повинні брати участь у співуправлінні частини російської системи, яка забезпечує транзит газу з Туркменістану до кордону з Україною.

Весь світ працює на взаємних домовленостях. І без реальних консорціумів буде важко забезпечувати збільшення азійських потоків газу в Європу. Спільно з росіянами, казахами та узбеками потрібно співуправляти транспортними системами. Тем для взаємовигідної співпраці між країнами набагато більше, ніж тільки газових, і ми приречені домовитися.

– Ви тільки що скритикували проект "Голубий потік" і балтійський газопровід. А добудова Одеса–Броди до польського Плоцька, на чому сконцентрувалася нова влада – це такий самий фантом?

– Я професійно глибоко займався Одеса–Броди. І вважаю, що більш перспективною є його доля у напрямку Одеса–Броди–Швехот–Карлупи–Карлсруе. Швехот – це віденський нафтозавод, Карлупи – в Чехії, а Карлсруе – в Німеччині. А добудова до Плоцька економічно майже безперспективна.

– Як ви загалом оцінюєте нинішні дії керівництва "Нафтогазу"?

– Не без критики. Медіа–громадськість не має права бути в курсі всіх виробничих проблем. Ви ж не входите в подробиці приготування цього чаю, які баталії стоять за доставкою цього лимону... (Діденко вказує на чашку чаю, який він пив під час інтерв’ю.) І так само суто виробничі проблеми "Нафтогазу" не мають права бути надбанням громадської думки. НАК не повинен бути виробником сенсацій.

Але не існує нерозв'язуваних проблем. Просто потрібна кропітка робота щоденно.

– Бойко був професійнішим керівником "Нафтогазу", ніж Івченко?

– Документи, які були підписані "Нафтогазом" за часів його керівництва, завдали не меншої шкоди енергобезпеці України, ніж документи, підписані Кучмою і Чорномирдіним, про які я говорив.

МЕНІ ПРОПОНУВАЛИ ДАВАТИ БРЕХЛИВІ ІНТЕРВ'Ю ПРОТИ ЮЩЕНКА

– Ви якось підтримуєте контакти з Віктором Ющенком?

– Остання моя зустріч з ним була за два дні до мого арешту, навіть пам’ятаю дату – 12 липня 2001 року. Ми дискутували про конфігурацію виборів до парламенту 2002 року.

– Німецький суд вас звільнив улітку 2004 року. Чому ви відразу не повернулися до України – боялися Кучми?

– Я був готовий повернутися. Але певні сили – симпатики минулої влади – просили мене під час ув’язнення та після звільнення давати брехливі інтерв’ю проти кандидата в президенти Ющенка, пов'язані з остарбайтерськими грошима.

Якщо пам’ятаєте, то Янукович не погребував згадати цю тему навіть під час дебатів з Ющенком. Але відповідально заявляю – крадіжки остарбайтерських грошей ні-ко-ли не бу-ло! Це довів німецький суд. Усіх зацікавлених можу ознайомити з документами.

– За що ж суд Німеччини присудив вам чотири роки і три місяці тюремного ув’язнення?

– За те, що я нібито допоміг Жердицькому зловжити довірою по відношенню до його рідного "Градобанку".

Цей вердикт не має законної сили. Матеріали зараз знаходяться у Генеральній прокуратурі Німеччини, потім вони надійдуть на розгляд до Верховного суду ФРН.

Мої шанси на остаточну перемогу в німецькому суді дуже оптимістичні. Перебуваючи за гратами 35 місяці, я не був засудженим.

Суд просто обрав термін покарання так, щоб на момент виголошення я уже відсидів дві третини цього часу. Бо це давало можливість мені відразу вийти на волю.

Тобто, якби судове засідання закінчилося раніше, то і мій вирок був би менший, якби продовжувалося далі – був би більше. Загалом на тому суді були безпрецедентні факти для німецького правосуддя.

– Навіщо ж німецькому суду було робити вам таку "послугу"?

– Тому що сама судова палата зрозуміла, що вони творять брутальну нісенітницю. На суд я навіть носив футболку з надписом: "Я ненавиджу німецьку брехню!" І суддя мені дозволив її надягати. Бо коли виникли питання, я запитав суддю: "А ви до німецької брехні нормально ставитеся?" Вона відповіла: "Ні!"

Німецькі правоохоронці є тонкими психологами. Якщо людина потрапляє в їхні виправні заклади, то вони моментально знаходять больові точки і на них тиснуть – там судова система надзвичайно зацікавлена у тому, щоб підозрюваний погоджувався зі своєю виною.

Відразу після арешту в 2001 році мені запропонували підписати два абзаци. Якби я це зробив, я б отримав півтора роки умовно і поїхав до України жити своїм життям. Німецька прокуратура пропонувала мені визнати те, що я допоміг керівництву "Градобанку" оформити неправомірний кредит на "Хорду".

Я відмовився від такої пропозиції. Адже вашими братами–журналістами був скоєний широкомасштабний медіа–кіллерський проект навішування ярликів щодо моєї причетності до остарбайтерських коштів.

Наявність у справі словосполучення "остарбайтерські кошти" і не дозволяло мені погодитися з тим, що пропонувалося. У мене була мета не просто вийти на свободу, а з максимально об’єктивними оцінками.

Ще раз підкреслюю: ні зловживання, ні тим більше крадіжки остарбайтерських грошей ні за українськими, ні за німецькими законами ніколи не було. Можу показати цитату з вироку німецького суду, де заявлено: неіснуюча крадіжка остарбайтерських грошей не мала ніякого зв’язку з питанням, яке вивчалося три роки в суді Гільдесхайму.

– Після повернення з Німеччини ви бачитесь з Жердицьким?

– Ми випадково зустрічалися. Як я можу нормально контактувати з банкіром, який забезпечив вилучення у мене цементних активів, які були надзвичайно перспективним бізнесом? По–людськи, я гадаю, ми один до одного ставимося дуже неоднозначно. Адже в 1990-х ми робили цементну програму, з "Градобанком" була домовлена кредитна лінія в 50 мільйонів доларів, а ми отримали тільки 30 мільйонів. Що таке недофінансований навіть на декілька процентів бізнес-проект, спеціалісти розуміють!...

Все, що нас пов'язувало у Німеччині – ми зустрічалися в одній судовій залі протягом 172 судових засідань. Кожен з нас виголошував заяви: і були такі, де ми не погоджувалися один з одним, була і підтримка...

– Колись Жердицький сказав нам у інтерв’ю, що всі поневіряння, які трапилося з ним – це результат спроб французьких інвесторів з "Лафарж" зайти в українську цементну промисловість. Ви теж так вважаєте?

– Насправді це комплексний збіг досить сумних обставин. Коли Жердицький займався цементною галуззю, його основним конкурентом був "Лафарж". Вони мали прямий вихід на Кучму, Ширак зустрічався з ним досить регулярно. Потім Жердицький сидів під слідством в Україні, потім його випустили. Він став депутатом на Закарпатті, але там почав переходити дорогу іншим політичним силам.

Зустрічалися українські та німецькі правоохоронні органи, німці вели свій файл. Його затримали по звинуваченню у відмиванні коштів, але це відпало через півроку. І тому їм став потрібен я – бо вони тримали парламентаря іншої країни за гратами без жодної судової перспективи!

Спочатку вони спробували пришити зловживання остарбайтерськими грошима. Коли це розвалилося і вони це визнали, то почали розкручувати звичайні бізнес-зв'язки українського банку з українською фірмою!

ЯКБИ НЕ БАЖАННЯ ПОГУЛЯТИ ПО ФРАНКФУРТУ, Я НЕ СИДІВ БИ 35 МІСЯЦІВ У В'ЯЗНИЦІ

– Розкажіть, як відбувалося ваше затримання. Коли вас арештували, як ви думали, чи надовго це?

– Ми з родиною були у відпусці в Барселоні, після чого я поїхав зустрітися з друзями на Сардинії. І до Києва я повертався рейсом з Мілану із пересадкою у Франкфурті. До речі, я тоді їхав на останню співбесіду з тодішнім прем’єром Кінахом для повторного призначення мене першим заступником голови "Нафтогазу".

Коли я прилетів до Франкфурту, до рейсу в Україну в мене був час. Я мав візу й вирішив залишити транзитну зону та піти годину погуляти по місту. Мене затримали при спробі вийти на територію Німеччини. Мені сказали: "Пройдіть з нами, треба перевірити певну інформацію". Потім мені пред’явили наказ на мій арешт. Я думав, що це непорозуміння... Я знав, що іде судовий процес над Жердицьким, і думав, що мене випустять під заставу, і я буду просто ходити на засідання.

Але так не сталося. Тобто якби я залишався в транзитній зоні аеропорту Франкфурту, сів в літак і полетів на Київ – то і не провів би 35 місяців у німецькій тюрмі...

Коли мене затримали, рідні, які були в Іспанії, запитали: "Що нам робити?" Я відповів: "Зараз я вийду під заставу, ви їдьте до Німеччини, будемо тут жити, я буду ходити до суду". У підсумку мій малий син з чотирьох до семи років свого життя щомісяця з Іспанії їздив до німецької тюрми. Перед побаченнями зі мною його обшукували як брутального злочинця!

– Які у вас були умови утримання?

– Побутові – пристойніше, ніж в українських виправних закладах. Кімната – вісім квадратних метрів. Доступ до електронних і друкованих медіа вільний – після перевірки службою контролю. Інтернет і телефон, зустрічі з сім'єю, з дітьми – все це під контролем. По німецькому закону, якщо ув’язнений бажає, він може бути один у камері. І я весь час був один.

– Виходить, що ви заможна людина, якщо родина всі ці три роки жила в Іспанії. Це такі гроші платять в "Нафтогазі"?

– Так, я не бідний, але у "Нафтогазі" такого не платять. У мене і до НАК була бізнес–історія, і після. До речі, розумно проведене життя в Іспанії співмірне за коштами з розумно проведеним життям в Україні. Середня зарплата в Каталонії – всього 800 євро на місяць. І мій малий ходив у соціальну школу в рідному селі Хуан Антоніо Самаранча разом з африканцями та латиноамериканцями...

– Коли ви зараз повернулися до України, як до вас ставляться люди? Чи є якісь перестороги?

– Думаю, що є. Адже було витрачено надзвичайно багато фінансового, медійного і часового ресурсу, направленого на оббріхування певних людей в зв’язку з нібито крадіжкою остарбайтерських грошей...