"Стокгольмський синдром" вітчизняного електорату, або Чому падають рейтинги БЮТ і зростають НУ та ПРУ

Віктор Мороз, для УП
Понеділок, 13 лютого 2006, 17:48

Справді, приголомшливі "здобутки" по газових угодах особистої команди президента, переповнили чашу терпіння навіть доброї половини членів Кабінету Міністрів.

На фоні відвертого й слабко прихованого цинізму слогана "Не зрадь Майдану!" за логікою здорового глузду, очікувався негайний обвал популярності партії влади.

А електорат зреагував достить своєрідно, додавши "Нашій Україні" 5-7% своєї прихильності. І приблизно стільки ж віднявши в БЮТ. Справді, любов зла...

Й одразу чомусь згадався ефект "стокгольмського синдрому", за яким жертви в умовах відсутності зовнішньої інформації, після певних жорстоких маніпуляцій над собою починають співчувати й любити своїх мучителів.

Мабуть, це груба аналогія. Може, не зовсім точна й не дуже доречна. Автор перепрошує. Але чомусь постійно згадка про неї лізе в голову й підточує мізки.

Якщо відкинути сентименти то слід визнати, що добра частина вітчизняного електорату досі перебуває під впливом того клятого "стокгольмського синдрому". Навіть позбавившись обставин утиску й маючи надлишок будь-якої інформації.

Може, це генетична пам’ять довгих років напіврабського існування? Може, спричинений саме цими обставинами конформізм нації, котра завдяки своїй пасивності, не протидіючи чужій волі, змогла зберегти себе фізично, але втратила моральні й вольові якості.

Проте, як би там не було, але для українців герой не той, хто перемагає. А той, хто став жертвою. За прикладами далеко ходити не треба. Минулі президентські вибори цьому чудова ілюстрація. До певної міри цією тезою можна пояснити й реакцію електорату на минулу так звану "газову війну".

В очах вітчизняного досі полохливого й надзвичайно сентиментального виборця, українські переговорники стали черговою жертвою знаменитої російської підступності й злодійського лукавства, котрі багато разів дурили чесних, довірливих і простодушних українців.

Отож, найшвидше народ мислить масштабно й епічно. І великими історичними категоріями. І деталі поки не помічає. Або ж не хоче помічати. А деталі поміж тим, як муха в молоці: дрібні, але дуже противні.

Останні відвертості російського президента щодо того, хто все-таки був ініціатором участі "РосУкрЕнерго" в газовому контракті й прозорий натяк на зацікавлених фізичних осіб із української сторони, забивають останній цвях у труну віри найзапекліших романтиків.

Тому неприємна правда щодо справжніх обставин і причин укладання такої ганебної для України угоди ще дійде до маси населення. Але згодом. Може, вже і після виборів.

Та поки НУ, котра чітко асоціюється в очах електорату як партія влади, що стала жертвою чергового російського злодійства, здобула емоційну підтримку.

І навпаки: БЮТ, котрий виступив проти угоди й відправив своїми голосами в парламенті уряд у відставку, в очах багатьох став поплічником агресора.

Так, з одержанням додаткової інформації в населення очі можуть відкритися. І відбутися переосмислення. Але не факт, що це станеться скоро.

Більше того: не факт, що це взагалі станеться. Хоч заради справедливості слід сказати, що "Наша Україна" все робить для того, щоб якнайшвидше остаточно розвіяти залишки ілюзій у своїх прихильників.

На жаль, політтехнологи й лідери БЮТ грають не за українськими правилами. Вони трохи інопланетяни, бо не відчувають ментальності народу, його психологічних спонукальних характеристик. БЮТ поводить себе, як чужак – розумний, талановитий, чесний, але чужак.

Естетична, надзвичайно розумна й безперечно пасіонарна особистість Юлія Тимошенко ніяк не може стати своєю. От Ющенко – свій. У доску, із усіма його перевагами й вадами.

А пані Юлію український полохливий виборець боїться. І вона, здається, все робить для того, щоб підтримувати в нім генетичне почуття страху перед сильною особистістю.

За своєї природою Тимошенко – переможець, вона ніде й ні в чому не хоче програвати. Навіть у дрібницях. Саме тому часто конфліктує. Їй скрізь треба бути тільки першою.

Стратегічна помилка БЮТ полягає в тому, що він грає тільки першим номером. Це не завжди, м’яко кажучи, веде до перемоги.

Раніше Тимошенко, за невеликим виключенням, практично не мала команди. Нині в її рядах могутня підтримка інтелектуалів і спеціалістів із різних галузей. Але всі вони сидять у засаді.

Попереду з войовничо піднятою шаблюкою гарцює на білім коні леді Ю. І більше нікого. Всі вільні. Томенко, Видрін, Полохало, Турчинов, Шевченко, Шкіль... Агов! Хлопці, ви ще живі? У багатьох уже сумніви.

Зупиніть і дайте перепочити своїй лідерці. Хай вона, врешті, в чомусь поступиться Роману Петровичу! Ну, не можна ж так людину принижувати! Він же стільки років у політиці в Леоніда Даниловича вчився! А до цього педагогічний інститут закінчив, у сільській школі вчителем історії був...

Чому сама пані Юля має говорити про свої успіхи на прем’єрській посаді? По-перше, це не зовсім етично. А, по-друге, це не технологічно. Спасибі, допомагає президент.

І останній раз досить красномовно й переконливо говорив про успіхи уряду Тимошенко у парламенті 9 лютого. Але Віктор Андрійович делікатно примовчує про їхнього головного автора.

Але хіба не можуть це не менш переконливо, але без зайвої делікатності сформулювати знані й авторитетні політологи й журналісти з команди? В жодному разі не приховуючи недороблені справи й відверті промахи, сформулювати це таким чином, щоб у найзапекліших скептиків не зосталося ніяких сумнівів.

Під жорстокі жорна електорального "стокгольмського синдрому" в українському варіанті потрапила й команда Володимира Литвина "Ми".

Мудрий Володимир Михайлович, кабінетний історик за фахом теж якось промахнувся із ментальною вітчизняною психологічною установкою й також виступив усупереч "нашим", котрі мов леви билися на чужому полі. А коли їх вщент розгромили в Москві, Литвин усе зробив, щоб по зав’язку добавити нещасним, відправивши їх у відставку.

За це "Ми" втратили 3-4% критично важливих для "народників" голосів і попсували чимало нервів з проходженням до наступного парламенту.

Зате не менш мудрий Віктор Федорович Янукович разом зі своїм загоном регіоналів такої дурної помилки не вчинив. І цим самим, сподіваюся, розвіяв сумніви усіх скептиків у своїх професорських можливостях.

Принаймні, "регіонали", виступивши категорично проти відомої газової угоди й засудивши тиск своїх партнерів з Кремля на Україну, поставили запитання: хто більший патріот краю? І як приз одержали 7-8% приросту електорату за останні місяць-другий.

Може, це в них така гра була – хто знає. Але гра ефективна, нічого не скажеш. Як і тексти їхньої цілком професіонально зробленої політичної реклами.

Кампанією там керують кваліфіковані специ. І що найголовніше, з думкою профі там рахуються. Як би інакше вони обійшли спокусу нарватися на риф вітчизняного електорального "стокгольмського синдрому", однозначно ставши на сторону своїх кремлівських партнерів?

Ні, все, що вони думають із приводу кваліфікації чи лукавства переговорників із владної команди, "регіонами" висловили. Але й сухими з води вискочили. Створилося навіть враження, що цей клятий синдром для них – звична справа. Самі його створили, самі й розводять.

Віктор Мороз, журнал "Політика" для УП

powered by lun.ua
Претенденти на Київський престол. Хто очолить незалежну українську Церкву
Переможець фотоконкурсу Leica Сергій Мельниченко: Офігенна картинка та, про яку говориш: чому я до цього не додумався?
Французька хвороба: які наслідки для ЄС матимуть поступки Макрона "жовтим жилетам"
На вибори з мінімальним бюджетом. Хто і як фінансує Гриценка
Усі публікації