Віктор Ющенко. Українська політична нація. Вибори–2006

Дехто пробує говорити про необхідність бачити перспективи розвитку України і навіть наголошує, що таке бачення необхідно формувати як національну ідею, яка здатна об’єднати народ. Але до такої думки не прислухаються, її не чують, бо сьогодні учасники перегонів зайняті іншим завданням – потрапити в парламент. Для багатьох з них це означає "бути чи не бути".

У даній статті в одному причинно-наслідковому зв’язку розглядатимуться такі явища, як Віктор Ющенко, проблеми формування української політичної нації, парламентські вибори–2006 - подія, що визначає напрям і характер розвитку України на найближчі роки.

З перемогою Віктора Ющенка інформаційна війна проти нього не тільки не припинилася, а й посилилася. Була коротенька заминка, викликана шоком провідників олігархічних кланів, ставки яких були побиті на виборах.

Проте надалі, оговтавшись, вони ту війну продовжили фінансувати, дещо корегуючи на марші свою тактику, приводячи її у відповідність до нових умов і завдань. І тут, здається, була допущена і досі не виправлена головна помилка Віктора Ющенка і його команди, а саме: не була забезпечена відповідна інформаційна підтримка його дій як керівника країни.

Не була утворена потужна масмедійна команда, яка, з одного боку, пояснювала б президента, його стратегію і тактику, усі його управлінські дії та кроки, а з іншого, – надійно захищала б його від перманентних цинічних та відверто брехливих вивержень.

Намагаючись розібратися у діях Віктора Ющенка у перший рік його президентства, ми просто зобов’язані зрозуміти всю неймовірну і фактично безприкладну складність завдань, які постали перед ним. Йдеться про виклики української історичної долі, що постали перед президентом.

Ющенка іноді порівнюють із Вацлавом Гавелом, президентом Чехословаччини періоду її трансформації із "соціалістичної республіки" в державу, де панують класичні принципи європейської демократії.

Насправді, завдання, які постали перед Віктором Ющенком є в десятки (!) разів складніші за ті, які довелося вирішувати президенту Гавелу. В генетичній пам’яті чехів та словаків були ще свіжими демократичні цінності, набуті під час президентства "батька нації", геніального державотворця Томаша Масарика. Листопадова "оксамитова" революція 1989 року відбулася тоді, коли "рука Кремля" вже не здатна була дотягнутися до Праги – радянська комуністична імперія фактично була вже розвалена.

Не було жодних проблем з національною самоідентифікацією – чехи та словаки її набули під час довгої і врешті-решт переможної боротьби з пангерманізмом (знімеччиням). Комуністи не складали в середині країни п’яту колону, навпаки, переважна більшість тих, хто носили партійні квитки, з радістю залишали своє "комуністичне минуле".

Проте навіть у таких здавалося б благодатних умовах трансформація найбільш розвинутої країни "соціалістичного табору" в країну із європейською демократичною моделлю виявилася справою надзвичайно складною. Недарма під час помаранчевої революції Гавел, обтяжений досвідом, попереджав українців, що власне після революції настануть найважчі часи.

Трансформація України після помаранчевої революції мала відбуватися по лінії "кланово-олігархічна суспільно-політична система" (вона самосформувалася дуже швидко і була досить міцною; згадаймо слова Медведчука, одного з активних організаторів цієї системи, що "зараз влада міцна, як ніколи") - "європейська демократична суспільно-політична система".

Обидві системи є фактично антиподами. Тому перехід однієї системи в іншу відбувається з величезним внутрішнім опором. Можна довго перераховувати тих, хто вільно чи невільно, на свідомому чи навіть на підсвідомому рівні брав і продовжує брати участь у масованій "групі опору", яка з усіх сил прагнула залишити все, як було.

В цю групу входив і чиновник, який уже навчився із займаної ним посади держслужбовця зробити таке собі "прибуткове місце", і депутат селищної чи то міської ради, який з великою вигодою для себе опанував мистецтво "дерибану", і та особа, яка, проживши вік на Україні, не вивчила мови народу, серед якого жила, а тих, хто тією мовою розмовляв, цілком щиро сприймала як тубільців…

Проте, думається, найголовнішим гальмом успішної трансформації кланово-олігархічної суспільно-політичної системи у по-справжньому демократичну була "совковість" свідомості людей, які більшу частину свого життя прожили в СРСР як в країні "реального соціалізму" (був такий термін в радянській політології).

Поняття "совковість" є широко вживаним на побутовому рівні, а це означає, що явище, ним позначуване, є цілком реальним. На жаль, воно недостатньо структуроване, визначене й описане. Назвемо деякі характерні риси "совковості" в її українському варіанті.

"Совок" – це звичайно ж малорос. Нагадаємо, що в дорадянські і в радянські часи виховання власне малоросійської свідомості було одним з найголовніших завдань держави. У кращому випадку "совки" байдужі до проявів українськості, у гіршому – виявляють агресивне ставлення до неї. Щоправда, і серед "національно свідомих" совковості вистачає…

Інша ознака совковості – агресивність, відсутність толерантності у ставленні до людей з іншими поглядами. Агресивність – пряме породження радянського тоталітаризму. Щонайменше п’ять поколінь радянських людей виховані в атмосфері агресивного ставлення до сонму "ворогів", яких винахідливо придумували компартійні ідеологи.

Вороги – це "світовий імперіаліст", "Чемберлен", "буржуй", "ворог трудового народу", "зрадник батьківщини", "гнилий інтелігент", "брудний писака", "прихований диверсант", "куркуль", "паразит", "соботажник"… Агресивністю були по вінця сповнені партійні та комсомольські збори, мітинги, демонстрації. Образ зразкового комуніста чи комсомольця – це широко розрекламований образ полум’яного борця, який невгамовно викриває на партійних чи комсомольських зборах якогось чергового ворога.

Культ агресивності породив свою риторику, тональність, етику. Про це подумалося кілька місяців тому, коли проходив телеміст між президентом та представниками студентства з різних міст України. Вразила агресивна тональність запитання, виголошеного студенткою економічного факультету Донецького університету.

Хтось зробив свою справу нібито професійно – підібрав красиву дівчину, написав їй текст запитання, а потім ще й навчив виразно його виголосити. І все вийшло аж надто по-совковому. Так, ніби активістка виступала на комсомольській конференції, проголошуючи на високій тональності анафему якомусь черговому ворогу. І ніхто тій дівчині не підказав, що вона звертається до всенародно обраного президента, і її абсолютно безпідставна агресивність засвідчує відсутність елементарної вихованості та культури. У сучасної дівчини з Донецька спрацювали гени совковості.

До речі, якщо спробувати виявити ступінь совковості партій і блоків, які беруть участь у сучасній виборчій кампанії, то це можна легко зробити, оцінивши їх рекламну продукцію за критерієм агресивності. За таким критерієм провідними є блок "прогресивної соціалістки" Вітренко, комуністи, блок "Не так", Партія регіонів. Всі вони представляють сили, які на наших очах повільно, з величезним опором відходять у минуле.

Ще одна ознака совковості – буквально культова віра у "сильну руку", яка одна лише здатна навести "порядок". Генеза цієї віри зрозуміла – вона теж породжена тоталітарним минулим. Тоді сильна рука була у "батька Сталіна", у всіх інших більшовицьких вождів, у секретарів райкомів та парткомів, директорів заводів і голів колгоспів і навіть у колгоспних бригадирів.

Природа тоталітарного суспільства така, що вона могла існувати лише за умови, коли "сильна рука" керувала всіма його структурними складовими зверху донизу. Найменше послаблення "сильної руки" приводить до швидкого розпаду тоталітарної системи. Демократичне суспільство вибудовується шляхом поступової самоорганізації.

І що довшим, що органічнішим буде процес самоорганізації суспільства, то більшої життєздатності воно набуває. "Ростемо ж ми трудно, мов жолуді", – якось з іншого приводу сказав поет. Трудність визрівання обумовлює твердість, міцність об’єкту, що визріває.

Якщо тоталітарне суспільство існує завдяки "твердій руці", то демократичне суспільство тримається на твердих константах, що сформувалися в процесі самоорганізації. Ті константи – це писані, так і неписані, існуючі лише у свідомості громадян, закони.

Інша ознака совковості – переконаність, що держава має забезпечити людину всім необхідним: житлом, їжею, одягом. Якщо з усим цим у "совка" щось негаразд, він щиро переконаний, що виною цьому держава. Зрозуміло, що і ця риса совковості вихована суспільно-політичною системою, яка прагнула зробити людину "гвинтиком", мовляв, будь "гвинтиком", будь таким, яким тобі сказано бути, а за це тобі держава дасть все необхідне для існування. Демократична держава бачить своє завдання в тому, щоб не ділити між громадянами рибу, а дарувати їм вудки, якими вони могли б собі ту рибу наловити.

Окремо можна було б говорити про непрофесіоналізм совка, його невміння та й небажання працювати якісно…

Але досить! Загальна картина проглядається добре. Скажемо лишень, що народ, хоч і заражений совковістю, все ж має сили для її ізживання. Помаранчева революція це переконливо засвідчила. Всьому світу було продемонстровано колосальний духовний потенціал нашого народу, все-таки не убитий століттями бездержавності, десятиліттями комуністичного тоталітаризму, роками кланово-олігархічного режиму, що зараз іменується як кучмізм…

Простежимо за діями Віктора Ющенка як президента і як людини, що наділена глибинною українськістю.

Недостатня національна самоідентифікація українців (малоросійство) є головною проблемою, що, за словами Євгена Маланюка, обов’язково постане перед державними мужами уже незалежної України. Ось ця проблема і постала у всій своїй складності перед Віктором Ющенком.

Його перші практичні кроки як політика засвідчували, що він стратегічно визначився в питанні подолання малоросійства. На перший погляд може здатися, що малоросійство може бути подолане двома шляхами.

Перший – активна українізація всього і вся, коли задіяна політична воля, потужні інформаційні та матеріальні ресурси.

Представникам крайньо лівих націоналістичних сил такий шлях видається найбільш правильним. І, як завжди у таких випадках, є "поступовці" – прихильники більш м’якої, еволюційної українізації.

Другий шлях – формування української політичної нації, де малоросійство має зазнати дуже складної трансформації у бік державницького патріотизму.

І тут постає проблема вибору: який із двох шляхів є оптимальним і мав би стати базовим для президента України?

Скажемо одразу: Віктор Ющенко при всій своїй українськості не міг і, вочевидь, ніколи не зможе обрати шлях активної українізації. В умовах, які історично склалися в Україні, йти таким шляхом – це збурювати суспільство, вводити його у стан перманентної конфліктності.

Кожний, хто протягом останніх п’ятнадцяти років незалежності стежив за спробами української влади здійснити якісь дії, спрямовані на активізацію національного самоствердження, переконався у повній готовності всіх внутрішніх та зовнішніх антиукраїнських сил не те що чинити опір тим діям, а масовано їх атакувати з метою загасити ще в самому зародку.

Антиукраїнські сили знаходяться, сказати б, у постійній готовності атакувати будь-яку спробу активізації національного самоствердження. Це відбувається по всій території України, навіть на її західних, здавалося б, "національно свідомих" теренах. Особливо показовою дана модель поведінки проросійських, шовіністичних сил є в Криму, де з найменшого приводу піднімається істеричний гвалт на тему "нас українізують".

Треба визнати той факт, що проросійські шовіністичні сили є добре організованими. Вони володіють мозковими центрами, що працюють під вивісками чисельних науково-дослідних інститутів як в Україні, так і в Росії, фактично, необмеженими медіаресурсами, які покривають весь інформаційний простір країни ("Інтер", "Шансон", величезна кількість багатотиражних видань типу "Комсомольская правда на Украине" і т.д., добре організовані п’ятою колоною, УПЦ Московського патріархату, яка на президентських виборах 2004 року не змогла приховати свою політичну заангажованість).

Треба зрозуміти, що проросійські сили в Україні отримують активне ідейне та моральне підживлення з Росії, внутрішня політика якої свідомо будується на культі "русского патриотизма", від якого аж надто тхне великодержавницьким, шовіністичним душком.

У своїх намірах тримати під контролем весь пострадянський простір, Росія зазнала фактичної поразки у колишніх прибалтійських республіках і, здається, змирилася з нею. Проте очевидним є її намір будь-що зберігати свій мовно-культурний (а через нього політичний та економічний) вплив на Україну. Втрата цього впливу здатна виклиати у Росії серйозні внутрішні трансформації із ще невідомими наслідками.

Все сказане необхідне для розуміння реальної ситуації, у якій, йдучи в політику, добре орієнтувався Віктор Ющенко. Всі прекрасно знали про його харизматичну українськість. І всі завмерли в очікуванні – одні з надією, що прихід Ющенка зрушить з місця процес національного відродження, інші, зіщулившись, немов хижак перед стрибком, приготувалися до знищувальної інформаційної атаки на "президента-націоналіста".

Уявляється, як багато хто потирав руки в очікуванні від Ющенка бодай найменшого необережно зробленого кроку чи сказаного слова, які дали б підстави розпочати таку інформаційну війну. Штаби перебували у бойовій готовності, стратегія і тактика були визначені, "гармати" усіх калібрів були заряджені. Чекали лише одного: необережного кроку Ющенка, за яким мала послідувати команда "вогонь!".

В такій ситуації Ющенко повівся блискуче, засвідчивши себе як політика з абсолютною інтуїцією та здатністю обирати у критичних ситуаціях оптимальні рішення.

"Гармати" все-таки почали стріляти, але не залпами, і по фальшивих мішенях (згадаймо випадок з О. Тягнибоком). Україну все-таки почали ділити на три сорти… Проте всі розуміли, що план зірвано, що Ющенка не вдасться зупинити на шляху до президентства.

Щойно йшлося про тактику, застосовану Ющенком під час президентських виборів. Нам треба піднятися вище і зрозуміти його стратегію творення української політичної нації. Ця стратегія вичитується з його висловлювань і, головне, практичних дій.

Проте виникає питання: а чому вона досі не озвучена або ним, або ж його командою?

На що можна відповісти контрзапитанням: а чому, незважаючи на безліч разів уживане у різних контекстах словосполучення "українська політична нація", досі залишається не проясненою бодай у загальних рисах стратегія її побудови? Чому у цьому вкрай важливому питанні, яке за значущістю є найпершим серед усіх інших, що стоять перед сучасним українським суспільством, ніяк не проявиться "момент істини" у формі кількох простих і зрозумілих концептів?

На ці питання спробуємо дати відповіді пізніше.

В сучасній українській політології з’явилася тенденція про політичну націю говорити як про громадянську. Таким чином фактично ставиться знак рівності між процесом формування громадянського суспільства, основою якого є самоорганізація, і процесом формування політичної (громадянської) нації. Є всі підстави погодитися з такими твердженнями.

Питання 1. Чи є в сучасному українському суспільстві передумови для формування української політичної нації?

Про те, що такі передумови є, засвідчує наявність серед громадян України критичної маси людей, які прагнуть жити в незалежній державі. А це найважливіша умова створення політичної нації "територіального" типу. Не будемо зараз оперувати цифрами – вони коливаються приблизно від 90% (згадаймо пам’ятний референдум про незалежність) до 60%. Показник "плаваючий" і залежить від соціально-психологічної та економічної ситуації. Але він завжди позитивний.

Питання 2. Чи засвідчує помаранчева революція той факт, що українська політична нація фактично уже сформована?

Такі твердження іноді звучали під час помаранчевої революції. Думається, вони передчасні. Проте революція засвідчила величезний внутрішній потенціал суспільства до розвитку шляхом самоорганізації.

З точки зору синергетики, помаранчева революція є моментом біфуркації, тобто таким коротким, але надзвичайно напруженим періодом в історії суспільства, коли відбувається вибір майбутнього шляху розвитку. Революція засвідчила основні вектори майбутнього розвитку – всі вони однозначно вказують у бік громадянського суспільства, що ґрунтується на принципах демократизму, толерантності, гармонії в міжетнічних стосунках.

Про ці вектори майбутнього суспільного розвитку, що виявилися в час суспільно-політичного екстриму, необхідно пам’ятати всім чинним українським політичним силам. Той, хто будує свою політичну стратегію без врахування цих векторів, і навіть всупереч їм, в перспективі гарантовано перетворяться у політичного аутсайдера.

Є ще одна якість у помаранчевої революції, яка досі ще недостатньо оцінена. Вона була красивою. Краса виявилася у масовому прояві таких високих морально-етичних якостей, як відстоювання Правди, Честі, Гідності, у повному пануванні Толерантності, Взаємоповаги. Майдан об’єднав україномовних та російськомовних представників усіх інших етносів, що проживають на Україні. І в цьому теж була своя Краса.

Питання 3. Чи можна говорити про майбутню українську Україну, якщо її народ формуватиметься як політична, тобто поліетнічна, а, відповідно, і полікультурна нація?

Поставлене запитання є найскладнішим серед усіх інших, які стосуються сутності української політичної нації та державної стратегії у її формуванні. У такому вигляді воно фактично не ставиться через наявну у ньому потенційну здатність викликати полемічні загострення. Про його важливість усі знають, але замовчують, виходячи, вочевидь, з принципу "краще не зачіпати". Саме в цьому, думається, і криється одна з причин, що державна стратегія формування політичної нації досі не сформульована.

Питання виключно складне, багатоаспектне. І зараз немає можливості бодай тезисно висловити його чисельні ключові моменти. Вкажемо лише на один принцип, без дотримання якого неможливе формування української політичної нації.

Принцип гармонізації інтересів усіх етносів, що складають українську "територіальну" націю, передбачає вироблення вельми складної системи домовленостей, в тому числі і закріплених законодавчо, які б урегульовували, робили загальноприйнятими та загальновизнаними "правила гри" між різними етнічно-культурними складовими суспільства.

Треба чітко розуміти, що від гармонізації міжетнічних стосунків, від загальноприйнятості "правил гри" на полі міжетнічного існування прямо залежить успішність української громадянської нації – її духовний та матеріальний добробут.

Про культурну пасіонарність українського етносу

Щоб зрозуміти ключову умову формування української політичної нації, треба відповісти на запитання, чи можлива гармонізація між усіма її етнічнокультурними складовими, якщо українська нація як титульна нація держави відчуватиме постійний дискомфорт через свою незреалізованість, перш за все культурну. На даний момент така незреалізованість у багатьох сферах культурного життя є очевидною. Сучасний стан літератури, театру, кіно, телебачення, естради, книгодрукування і т.д. викликає – якщо у тебе залишилося хоч трохи патріотизму – якусь гірку зніченість.

В чому справа? Як бути? Невже така незреалізованість є кармою нації?

Коли знайомишся з класичною японською поезією, то розумієш, що її художня витонченість і найширша популярність серед народу, в т.ч. і серед "простого", є ознакою могутнього духовного потенціалу нації, що був акумульований у Слові, і який пізніше вивів націю до світового економічного, науково-технічного та освітньо-культурного лідерства.

Відомий німецький мислитель другої половини ХVIII ст. виділив українців серед інших слов’янських народів, сказавши таке: "Україна стане новою Грецією. Чудове небо, що розкинулося над цим народом, його весела натура, музикальність, родючі ниви і т.п. дадуть одного разу щедрі плоди".

Якщо японці свій потяг до Краси, а значить, і свій потенціал до саморозвитку, засвідчили витонченим поетичним словом, то українці, що витворили у минулому дивовижний пласт пісенного слова, теж продемонстрували неабиякий потенціал до пасіонарності.

Розумію, що багато хто здвигне плечима: здається, у працях геніального Лева Гумільова важко знайти думку, що ступінь пасіонарності етносу можна вимірювати його здатністю творити витончене (поетичне, художнє, пісенне…) Слово. Проте не забуваймо, що могутня пасіонарність Еллади, що проявилася у VIII-V в.в. до н.е., характеризується не лише утворенням чисельних колоній від Кавказу до Іспанії, а й дивовижним піднесенням усіх культивованих у той час мистецтв.

Спалах культурної пасіонарності української нації відбувся у 20-х роках минулого століття. Одна з причин, чому більшовицька Москва дозволила українізацію, яка супроводжувалася відносно вільним розвитком національної культури, була, як засвідчує Іван Багряний, глибока впевненість у тому, що українська культура, яка щойно вийшла з колоніальної неволі і через те, зрозуміло, була ослабленою, не витримає конкуренції з російською культурою, що кілька століть до того розвивалася під дбайливою опікою метрополії.

Результати такої вільної конкуренції двох культур ошелешили Москву: українська культура якось легко і природно самоствердилася на своїй землі, відтіснивши на маргіналії культуру російську. Буквально за кілька років з’явилась низка як просто обдарованих, так і геніально обдарованих митців, які зайняли провідні позиції у різних видах мистецтв (низка письменників "розстріляного відродження", Лесь Курбас – театр, Олександр Довженко – кіно, Михайло Бойчук – живопис).

В епоху російського самодержавства український етнос оберігав свою самоідентичність, свою культуру завдяки селу. Там зберігалася у законсервованому стані потужна енергія культурного відродження, завдяки якій і стався пасіонарний вибух 20-х років.

Молоді геніальні митці, які вийшли із села, якось враз, за кілька років, продемонстрували мистецтво, яке не тільки стало врівень із найвищими європейськими зразками, а й в дечому навіть почало їх випереджати (синтез слова, музики і живопису у раннього Павла Тичини, витончена драматургія Миколи Куліша, новаторство Леся Курбаса в театрі, Олександра Довженка – в кіно...). Тогочасне українське мистецтво почало користуватися шаленою популярністю у молоді.

Тріумфальне самоствердження національної культури, її неочікувано висока конкурентноздатність викликала занепокоєння у Москви, де спочатку вдалися до спроб ідеологічно загнуздати культурне відродження, але потім, зрозумівши, що це є справою неможливою, вдалися до радикальних засобів – фізичного знищення українських митців. Свої останні спектаклі Лесь Курбас ставив у таборовому театрі на Соловках. Там же разом із сотнями інших українських митців опинився і геніальний Микола Куліш. Далі – розстріл.

Голодомор 1932-1933 року, штучно організований з метою винищити українське село, суттєво послабив пасіонарний потенціал нації.

Початок шістдесятих років засвідчив, що здатність до культурного відродження не втрачена. З’явилися нові таланти, нові надії. Проте і це свято відродження національної культури було нагло перерване вже у 1965 році, коли почалися перші арешти шістдесятників.

70-80-ті роки – нестерпно довгі роки стагнації національного духу. Саме у ці роки Ліна Костенко виявляла особливу тривогу щодо можливості майбутнього національного відродження: "… це вже не народ, і безтурботна молодь без акценту вже розмовляє мовою заброд. Уже своєї слухати не хоче. Здається, все. Здається, вже кінець".

На початку осені 1989 року дізнавшись, що у Чернівцях має відбутися перший фестиваль україномовної пісні "Червона рута", лишаю всі справи і їду туди. Я не музикознавець і не любитель естрадної пісні. Просто був переконаний, що в час, коли затепліла слабка надія на майбутню українську незалежність, цей пісенний фестиваль має засвідчити реальну здатність українства до нового національного відродження.

Шукав відповіді на питання: чи можливий ще один культурний пасіонарний спалах, адекватний бодай тому, що стався у першій половині 60-х років? Скептик скаже: естрадна пісня, попса і національне відродження – хіба таке зіставлення є коректним? Так, абсолютно коректним! Вся річ у тім, що в останні десятиліття у сфері культури суттєво помінялися "правила гри".

Якщо у тих же 20-х роках і навіть у 60-х ("шістдесятництво") конкуренція між українською та російською культурами на наших теренах відбувалася переважно у сфері художньої літератури, то з настанням телевізійної епохи склалася зовсім інша ситуація. У 20-х і навіть у 60-х роках художня література фактично була масовим мистецтвом. Проте, починаючи із 70-х–80-х років, статус найбільш масових мистецтв почали переймати естрада та "бульбашкові" телесеріали. Якщо розвиток художньої літератури не потребував особливих матеріальних затрат, то естрада і кіно вимагали значної фінансової підтримки, без якої їх повноцінне функціонування фактично неможливе. Інакше кажучи, нові "правила гри" на полі культурних змагань полягали в тому, що однієї природної пасіонарності недостатньо – вона має бути додатково стимульованою серйозними фінансовими затратами.

Чернівецька "Червона рута" залишила незабутнє враження і переконання, що попереду – уже в часи незалежної України – українська естрада має якнайкращі перспективи.

Проте, друга "Червона рута", що відбувалася через два роки у Запоріжжі, принесла ряд тривожних застережень, які з часом, на жаль, здійснилися. Запам’яталася подія, що сталася під час відкриття фестивалю на міському стадіоні. Андрій Середа, лідер групи "Кому вниз", красиво, під грім барабанів, піднімався на сцену, де мав проспівати свій знаменитий хіт "Стоїть в селі Суботові…".

Вочевидь, за режисерським задумом, це мав бути кульмінаційний момент концерту. Але урочистий, під грім барабанів вихід Андрія Середи був нагло зірваний – електричний струм було вимкнено і стадіон враз опинився у темряві. На другий день фестивальні змагання розпочалися пізно вночі, бо протягом дня якісь чиновники не давали дозволу то на те, то на се… Одним словом, хтось блокував "Червону руту", комусь вона була не до вподоби.

Натомість пишним, але якимось штучним квітом забуяли "Таврійські ігри", куди за великі гроші звозили зірок зарубіжної естради. Саме цьому фестивалю – пам’ятаєте? – українські телеканали щедро виділяли свої години. Злі язики кажуть, що фестиваль був задуманий для відмивання грошей. Не знаю. Проте точно можна сказати, що його внесок власне в українську естрадну культуру був нульовим і в цьому плані він не йшов ні в яке порівняння з "Червоною рутою".

Естрадна пісня – найбільш "народний", найбільш "масовий", найбільш "легковживаний" культурний продукт. Тому вона й використовується як засіб культурної експансії нашим північно-східним сусідом. Та ще й телесеріали типу "Бригади" та "Бандитського Петербурга".

Одним словом, опинилися перед фактом – переважна більшість українського населення живе в атмосфері не своєї, а чужої культури. Факт більш, ніж тривожний.

Історія з "Червоною рутою" здасться не такою вже й драматичною, коли б озвучити сюжети, пов’язані зі станом українського кіно, театру, книговидання… – тобто всіх без винятку секторів національної культури.

Не будемо зараз розбиратися, чому з отриманням незалежності не відбувся культурний пасіонарний вибух. (Хоч з’ясувати це бодай для самих себе украй потрібно – без цього просто не знатимемо, "як нам далі жити"…).

Треба якомога чіткіше зрозуміти, що без справжнього відродження і самоствердження української національної культури становлення української політичної нації (чи ж українського громадянського суспільства) просто неможливе. На підтвердження цієї тези можна навести безліч аргументів, уже давно сформованих у високій науці.

Істинність їх незаперечна. Вище у формі запитання уже наводився один з них – чи не найбільш простий і доступний для розуміння: хіба може сформуватися урівноважене, стабільно функціонуюче суспільство, якщо титульна нація – його основна складова – носить у собі біль культурної недореалізованості?

Формування української України неможливе без чергового культурного пасіонарного піднесення. Не будемо зараз перераховувати умови, при яких таке піднесення можливе. Назвемо, на нашу думку, головну: українська культурна еліта має усвідомити всю повноту своєї відповідальності за стан національної культури, її конкурентноздатності в сучасному світі.

Сталося так, що на неї зараз фактично лягає відповідальність за долю нації. Це не просто пафосні слова. Це реальність, яку ще належить усвідомлювати. На жаль, українська еліта на даний момент виявилася не готовою до такої відповідальності – як у моральному, так і в професійному планах. Бути українським культурним діячем – енергозатратна справа.

На кожному кроці йому, тому діячеві, треба витрачати багато енергії на переборення опору як "свого", так і "чужого" середовища. При цьому "своє" середовище часто буває більш жорстким і навіть більш агресивним за "чуже".

Чи не є ця висока енергозатратність діяння на ниві національної культури однією з причин зниження культурної пасіонарності нації? Інша проблема: енергозатратність, про яку йдеться, не збалансована адекватним енергетичним підживленням у формі матеріальної підтримки з боку держави та вельми нечисельної "національної буржуазії", врешті-решт "народної любові" теж не вистачає… Є серйозні проблеми з політичним забезпеченням культурного відродження. Партії національно-демократичного спрямування розкололися, поділилися і через це, на радість своїх опонентів, втратили здатність до самовідтворення.

Гостро відчувається потреба у зміні еліти, як політичної, так і культурної. Теперішні "знакові постаті" уже давно вичерпали свої ресурси.

Не наважився б говорити про всі ці неприємні речі, якби завдяки своїй професії університетського викладача не мав змоги найуважнішим чином вдивлятися в обличчя сучасної студентської, а значить, елітної молоді. І з радістю переконуюсь, що грядуть вже інші покоління нашого народу.

Не скажу, що вони вже повністю позбавилися важкої генетичної спадщини, набутої їх батьками, дідами і прадідами. У них ще наявні віруси малоросійства і совковості, однак процес ізживання цих вірусів активізовується. Врешті-решт сучасна молодь – це вже зовсім інший "матеріал", який, перебуваючи в умовах свободи, в перспективі здатний самоорганізовуватися в сучасну конкурентноздатну демократичну суспільно-політичну систему.

Не треба, вочевидь, особливо доводити, що одна з умов конкурентноздатності такої системи полягає у її здатності генерувати конкурентноздатну культуру, яка просто не може не бути національною за духом.

Далі буде