Українська правда

Четвер, 16 березня 2006, 15:26

Останніми роками західні політологи і соціологи часто говорять про зростаюче відчуження європейських еліт від власних народів.

Науковці нарікають на те, що ані політики, ані найбільші політичні партії провідних держав Західної Європи більше не представляють (у прямому і переносному значенні слова) своїх виборців і не мають нічого спільного з їх насущними, життєво важливими інтересами. Ціль кожної партії вже не зводиться до реалізації національних цілей і відстоювання непохитних ідеалів.

У всемогутніх партійних бюрократів, що взяли під контроль політичний процес, є тільки одна ідеологія й одна мета: прорватися до влади і залишатися в ній як завгодно довго.

Причому за будь-яку ціну. Через це програмні розбіжності між основними партіями - наприклад, між лейбористами і консерваторами у Великобританії, між соціал-демократами і християнськими демократами в Німеччині, голістами і соціалістами у Франції – стираються і стають майже непомітними простому громадянинові.

У такій ситуації партійна демагогія до виборів і реальні дії реальних політиків після виборів – дві великі різниці, як кажуть досвідчені одесити. Відразу після оголошення результатів голосування передвиборні обіцянки втрачають будь-яке значення для тих, хто ці обіцянки щедро роздавав.

І заради формування всіляких правлячих коаліцій партії за одну годину можуть зректися усього того, до чого закликали країну і виборців ще кілька годин тому.

Коли подібне шоу триває десятиліттями, "маленький" громадянин, ключовий гвинтик демократичної системи, катастрофічно втрачає довіру до політиків, політичного класу і існуючої демократичної системи. Тому на виборах громадяни голосують не за ідеї і не за цінності, а за різнобарвне зображення на екрані телевізора.

А іноді – за екстремістів, які здаються виборцеві нехай і занадто радикальними, зате набагато чеснішими, ніж добропорядні державні мужі, які багато років не вилазять з міністерських-депутатських крісел.

Такий екстреміст якщо вже скаже "Бий чорних!" (жидів, москалів, хохлів – потрібне підкреслити), то вже насправді буде бити. А якщо пообіцяє відібрати і поділити – відбере і поділить.

Яскравий свіжий приклад – прихід мілітаристської організації "ХАМАС" до влади в Палестинській автономії.

Настає час, коли народам набридають "помірковані і конструктивні" професійні політичні шахраї, які з дикими зусиллями перекладають цю саму владу з однієї своєї ідеологічної кишені в прямо протилежну. Тому що ідеологія для таких шахраїв глибоко вторинна. А первинна – матерія. Тобто право безкарно красти і безроздільно експлуатувати в особистих і корпоративних інтересах ресурси держави.

Власне, приблизно так було й в Україні в 1992-2004 роках. Я сприймаю як факт президентство Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми. Але одержати відповідь на запитання, ким ці лідери були за своєю ідеологією, зовсім не так просто. Лібералами, соціалістами, націонал-демократами? Ніким і всім одночасно. Коли треба – лібералами, не треба – соціал-демократами. Навесні і влітку – із Заходом, холодною зимою – з Росією.

Згадаємо, наприклад, політичну кар'єру усе того ж Леоніда Кучми. У 1994 році він йшов до влади як яскраво виражений представник Сходу країни, пообіцявши надати російській мові державний статус. Але, домігшись результату на виборах, тверезо вирішив, що спокійніше і краще не виконувати найосновнішних обіцянок.

У 1999-му Кучма перетворився ледве не на націонал-демократа і затятого антикомуніста. Пообіцяв Україні членство в НАТО і взагалі нове обличчя влади. Запросив Віктора Ющенка в прем'єри. Тому що так було треба для перемоги над Симоненком.

А в 2001-2002 Леонід Данилович вимушено усвідомив, що побудований за його активної участі олігархічний капіталізм, приправлений вбивствами журналістів і засиллям "темників", дружнім Заходом зовсім не вітається. І тоді екс-президент знову спробував стати відчайдушно проросійським, проголосивши своїм наступником фігуру відверто зухвалу – фігуру Віктора Януковича.

Слухаючи типового політика кучмистсько-кравчуківського типу, згодом розумієш: те, що він говорить – зовсім неважливо. Задля того, щоб ти за нього проголосував, він завжди скаже те, що саме ти хочеш від нього почути. А потім тебе легко "кине", пославшись на те, що парламент не пропускає закони, змінилася ситуація у світі, почалося (закінчилося) глобальне потепління і т.п.

У такого політика треба стежити не за словами, а за руками. От він як соціал-демократ украв завод. А от знову ж він – цього разу начебто націонал-ліберал – переправив кудись у країни третього світу велику партію зброї. А хто винуватий? Мабуть, ми самі винні: навіщо голосуємо "за"? Чому так легко дозволяємо себе обдурювати?!

Коли наприкінці 2004 року ми боролися за свободу, то вірили, що епоха відчуження політиків від народу в Україні закінчується. Що політики, наділені справжньою, непідробною довірою мільйонів, просто не насміляться маніпулювати власним народом. Не наважаться брехати йому так нахабно і безсоромно, як це було прийнято колись.

Але от почалася чергова передвиборча кампанія. Вибирають повновладну – відповідно до поправок до Конституції - Верховну Раду. І що ми бачимо, що чуємо? На жаль, неправда і лицемірство в особливо великих розмірах.

Втричі образливо, що так витончено і цинічно обдурюють своїх можливих виборців і ті лідери, що бажають постати ледве не головними оберегами ідеалів Майдану.

Я – людина в політиці зовсім свіжа. І, можливо, мої думки і висновки видаються запекло наївними. Але я не можу не висловити свого здивування з приводу того, як "робиться" нинішня передвиборча кампанія – перша після помаранчевої революції.

Візьмемо, приміром, Юлію Тимошенко. Харизматичний лідер, блискучий оратор. Але її декларації, на жаль, все частіше розходяться зі справами.

Це стає особливо очевидним в останні дні виборчої кампанії, коли лідери помаранчевої революції дали підстави громадянам засумніватися у можливості створити парламентську помаранчеву коаліцію.

Юлія Володимирівна проголошує однією зі своїх головних цілей боротьбу з олігархами? Але що тоді в її списку роблять добродії Абдулін, Губський, Хмельницький, Жеваго, Фельдман, Васадзе, Сігал, брати Буряки і багато ін..?

Тимошенко категорично проти Кучми, вона страшенно обурена, що 67-літній екс-президент усе ще на дачі в Конча-Заспі, а не у в'язниці? Але як тоді пояснити, що в списку БЮТ красується багато зразкових кучмістів - від Олександра Єдіна до Сергія Осики? Тільки в першій сотні цього списку ПОРА нарахувала 24 активних члени виборчих колишніх блоків "За ЄдУ!" і СДПУ(о).

Не забагато буде? Розумію, звичайно, що це люди, які можуть фінансово забезпечити таку яскраву і багату виборчу кампанію, але усьому має бути межа. Вже зараз ціна такого компромісу очевидна – саме вони не дали ЮВТ сформувати помаранчеву коаліцію, уміло маніпулюючи її амбіціями та використовуючи свої впливи.

Так, Юлія Володимирівна вже почала виправдовуватися. У своєму останньому інтерв’ю на УП вона говорить, що якби не взяла олігархів і кучмістів до свого списку, вони працювали б на Партію регіонів, а це б підсилило Януковича! Здається, апофеоз абсурду! А чому тоді не взяти до списку БЮТ, наприклад, Рината Ахметова? А краще вже самого Віктора Федоровича Януковича, адже без нього Партія регіонів зовсім ослабне?

Ще нещодавно Юлія Тимошенко виступала в ролі послідовного прихильника помаранчевої коаліції. Але своїми ж кроками - у першу чергу, однобічним підписанням ні з ким не погодженого варіанта коаліційного договору – поставила коаліцію під удар.

Або це відбулося всупереч її волі, під впливом олігархів і кучмістов, що окопалися у таборі БЮТ? Тоді – ще гірше. Невідомо, як і за що буде голосувати в майбутньому парламенті фракція, лінію якої визначають люті вороги Майдану.

Зовсім недавній приклад того, чого варте слово депутата від БЮТ стала відверта неправда прихильників Тимошенко щодо питання про депутатську недоторканність. Із 41-го депутата фракції БЮТ 34 проголосували за недоторканність депутатів місцевих рад, "запросивши", тим самим, кримінал на депутатські посади.

Але зараз, у розпал виборчої кампанії, коли виборці хочуть чути про депутатську недоторканність, ці самі депутати не посоромились вивісити у самому центрі парламентської зали плакат "БЮТ - за скасуванні депутатської недоторканності!"

Я згадав Юлію Тимошенко лише тому, що ще недавно вона була взірцем позитивної енергії у політиці, прикладом послідовного безкомпромісного борця, у деякому сенсі – символом нової України.

У виборчому списку "Нашої України" теж є питання до добродіїв Кучеренка, Поживанова, Литвина, Фіалковського та братів Довгих. І нехай – це далеко не 24 знакові "кучмісти" у списку БЮТ, але, напевно, знайшлися таки у когось з нашоукраїнців аргументи. аби вважати їх найдостойнішими представниками народу.

Також не зрозуміло, до кого звертаються технологи з "Нашої України", коли говорять "Не зрадь Майдан"? У пошуках за красивими гаслами вони забули, хто, власне, є джерелом влади в демократичній країні, а хто їм лише служить.

Однак ключовою драмою у протистоянні добра і зла є виборча кампанія Партії регіонів, у списках якої до парламенту йдуть відверті кримінальні злочинці. Перелік цих діячів і їхні діяння яскраво описані в книжці "Донецька мафія" представленої минулого тижня Громадянською партією ПОРА.

З розгорнутим описом їх діянь можна ознайомитись на сайті (www.pora.org.ua). Тому я не буду розвивати у цій публікації згадану тему, а звернуся лише до невинної, але показової брехні у рамках їх виборчої кампанії. Ледве не головна обіцянка Віктора Януковича – зробити російську мову другою державною в Україні.

Питання навіть не в тому, наскільки такий крок відповідає інтересам України, я переконаний, що не відповідає. Однак цікавить інше: наскільки цю ключову передвиборчу тезу Януковича в принципі можна реалізувати – НІЯК!

Для такого рішення, що вимагає поправок до Конституції - потрібно мати в парламенті 301 голос плюс згода президента. Навіть якщо "регіонали" та інші прихильники конституційної двомовності – КПУ і блок Наталі Вітренко – виступлять на виборах максимально успішно, у них усіх разом узятих буде в наступній Верховній Раді щонайбільше 190-200 голосів. Тобто на 101-111 менше, ніж потрібно.

Як Віктор Федорович збирається вирішувати проблему? Думаю, що ніяк. Обіцяти – не означає одружитися, як каже стародавня студентська приказка. Лідер Партії регіонів у черговий раз пояснить своїм виборцям, що головну обіцянку, через яку за нього багато хто проголосував, неможливо виконати.

Але не через його, звичайно, провину, а через проклятих помаранчевих. А далі можна п'ять років просиджувати парламентські крісла, вирішуючи свої комерційні і супутні питання. Адже коли ще наступні вибори!

Неправда – це поки не карний злочин. Політик, на жаль, ще може дозволити собі неправду. Але тоді він, цей політик, не повинен видавати власні кон'юнктурні інтереси за відповідальність перед країною і народом.

Я звертаюся до основних учасників виборів-2006. Давайте припинимо брехати заради перемоги! Давайте визнаємо, що українській політиці потрібні нові чесні правила. Адже в морі неправди і лицемірства може потонути вся легальна українська політика, і тоді наступний коаліційний уряд напівнезалежної України можуть формувати Наталя Вітренко й Роман Козак. Ви цього хочете?

І ще – я звертаюся до громадян. Проголосуйте, будь ласка, за тих і тільки за тих, кому ви особисто довіряєте. За правду. За українську правду!

Владислав Каськів, голова політради Громадянського блоку ПОРА-ПРП, номер 3 списку блоку.

P. S.: Все ж один чесний політик у Партії регіонів, здається, знайшовся. Це Ринат Леонідович Ахметов. На нещодавній зустрічі з виборцями він заявив, що не вкрав "Криворіжсталь".

Її украв уряд Януковича, а інші добродії просто скористалися з нагоди і дешево купили крадене. Тобто загалом, Ахметов прямо зізнався, що агітує за виборчий список скупників краденого. Дивна, специфічна відвертість. Але все одно – і на тім дякуємо.

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді