Політичний клас, який вже не може
Брак такої дискусії – ознака системної кризи не помаранчевих чи біло-блакитних, а цілого політичного класу, якому вже давно немає чого запропонувати українському суспільству. Нічого, окрім себе, гарного.
Вже півроку як Сполучені Штати Америки обговорюють, чи був правий Джордж Буш, коли відправив у відставку Кондолізу Райс через те, що та, можливо, була пов'язана зі скандалом його радника – короля шоколадних батончиків Снікерс. Та у відповідь доводить, що, якби не вона, то той взагалі ніколи не став би президентом США. На шпальтах газет досі жваво обговорюють біографію Ела Гора, який в молодості нібито вкрав чиюсь кепку-бейсболку.
Така абсурдна картина є абсурдною лише для розвинених демократій. Але абсурд є нормою життя для української демократії.
За останній рік, вже за помаранчевої влади і за свободи слова в країні, не відбулося жодної серйозної публічної дискусії з приводу нагальних проблем розвитку країни.
Якими мають бути принципи зовнішньої політики України, і як бути зі вступом до НАТО? Яким має бути ступінь втручання держави у приватне життя, і коли таке втручання виправдане? Якими мають бути основи податкової політики і розмір митних зборів?
Ці питання – суть політичних дискусій розвинених демократій, вони відображають політичні ідеології, а потім стають частиною виборчих програм.
Український політичний дискурс – це мексиканська мильна опера, де політики обсмоктують подробиці, хто насправді став чиїмось політичним батьком, і хто де був, коли "рабиня Ізаура та Дон Педро в соплях, і у сльозах доводили особисту відданість мудрому Хуану".
Останні 10, а то і 15 років ми бачимо тих самих персонажів, які, змінюючи свої ролі, стають або владою, або опозицією, але ми знаємо, що їхні перевтілення лише підтверджують математичне правило з початкового шкільного курсу: від перестановки доданків сума не змінюється.
Суть та інтриги української політики – скандали, чутки та кулуари – лишаються ті самі, і це свідчить, що нинішня політична еліта перебуває у стані жорсткої кризи.
Теперішня помаранчева команда отримала безпрецедентний кредит довіри від громадян. Вона повинна була запропонувати суспільству стратегію розвитку країни, конкретний план дій, який якісно б змінив українське суспільство і чітко визначив дороговкази на майбутнє. Натомість, нова влада зав'язла у з'ясовуванні стосунків і не зуміла втримати цю довіру.
Біло-синя опозиція мала чудовий шанс скористатися надмірними амбіціями переможців помаранчевої революції і запропонувати принципово нове бачення політики. Але, будучи навіть не вчорашнім, а позавчорашнім днем української політики, спромоглася лише виставити альтернативою сумнівну персону Януковича та лексичну конструкцію Не Так!
Симптоми кризи політичного класу насамперед виявилися під час нинішньої парламентської кампанії, коли будь-які коливання рейтингів стали не стільки наслідком власних вдалих пропозицій чи ідей, скільки результатом помилок політичних суперників.
Відставка уряду Тимошенко та розкол помаранчевих принесли високі й несподівані дивіденди насамперед Партії регіонів та Януковичу, якого вже почали було списувати в політичні архіви. Меморандум між Ющенком та Януковичем посилив позиції Тимошенко, яка після своєї відставки довго не могла позиціонувати себе як альтернативну помаранчеву силу.
Але спільне голосування Тимошенко, комуністів і Януковича по відставці Єханурова, до якої доклала зусиль лідерка блоку свого імені, принесла несподівані дивіденди вже "Нашій Україні" й Віктору Ющенку, який, здавалося, втратив електоральну підтримку у всіх регіонах України.
Нарешті, газова угода не додала дивідендів жодній політичній силі, яка могла запропонувати альтернативу виходу з україно-російської кризи. Натомість – боляче вдарила по авторах будь-яких реальних програм, які мали би започаткувати серйозну дискусію щодо енергетичної безпеки країни.
На тлі логіки парламентської виборчої кампанії цілком зрозумілою є поведінка штабу Януковича, котрий зайвий раз не випускає свого лідера "в люди" і котрий за всю виборчу кампанію не провів жодної великої ПР-акції чи дискусії, примудряючись при цьому збирати політичні дивіденди від ПР-них акцій своїх супротивників і тримати першість у передвиборчому рейтингу.
Ознакою кризи політичного класу України є і цілковита стагнація на рівні лідерства основних політичних партій - жоден лідер з жодної впливової партії ніколи не змінювався! Якщо раптом в якійсь партії і відбувалася заміна одного лідера іншим, то це фактично завжди призводило до гучного скандалу, розколу партії або, навіть, заміни її назви.
Єдиний випадок демократичної зміни лідерів стався в Трудовій партії України: після помаранчевої революції Сергій Тігіпко цілком демократично поступився Валерію Коновалюку, але згодом закон жанру мильної політичної опери взяв своє – партію розірвав скандал між трудовим Коновалюком та не менш трудовим Сівковичем.
Важко зрозуміти, чому в українських політиків немає жодної відповідальності – не те, що перед українськими громадянами, а навіть перед власними однопартійцями. Жодного разу жоден партійний лідер не взяв відповідальності за політичну поразку або не став лідером лише через публічний успіх на українській політичній арені.
У розвинених демократіях, натомість, рідко який партійний лідер доживе до наступного терміну, програвши виборчу боротьбу у першому.
У США, наприклад, Ел Гор вже ніколи не буде кандидатом від демократів у президенти, а Боб Доул – від республіканців. Але чому лідером комуністів залишається Петро Симоненко попри поступову і впевнену деградацію компартії?
Чому вкотре лідером соціалістів є Мороз, хоча вже не раз безуспішно балотувався на найвищу посаду в країні, а на парламентських виборах вкотре бере лише свої 6%? Чому Янукович чи Медведчук, програвши президентські вибори, лишаються лідерами своїх партій?
Українським політикам нема чого запропонувати суспільству, окрім себе гарних та чергової історії з серіалу публічних і кулуарних інтриг, перемог і поразок.
Ознакою кризи нинішнього політичного класу є також нестабільність майбутнього уряду, майбутнє якого буде непевним за будь-якого розкладу політичних сил, які його формуватимуть.
 |
Партії регіонів дуже важко бути в опозиції, оскільки природа та структура бізнесу олігархів, які підтримують ці "донецькі" політичні сили, змушує їх шукати підтримки держави: металургія та важка промисловість не можуть розвиватися без опіки уряду. "Нашій Україні" важко йти в опозицію через відповідну політичну приналежність президента.
Але, якщо ці сили, які ще недавно стояли на протилежних кінцях барикад, наважаться створити урядову коаліцію, між ними залишиться чимало глибоких ідеологічних розбіжностей, які учасники союзу вимушені будуть приховувати. Однак навряд чи це істотно допоможе стабільності нового уряду чи розвитку нової політики.
Не менше розбіжностей можна чекати від помаранчевої коаліції, для якої ідеологічна спільність значить набагато менше від питання хто буде прем'єром, або хто кого "підслуховував" чи "підсаджував на якісь посади".
Біло-синя коаліція, взагалі перетворить політичну сцену на драму протистояння між президентом та урядом, і стане рімейком дилеми нещодавніх президентських виборів – Ющенко чи Янукович?
Тотальна нестабільність країни і при цьому відсутність ясної публічної дискусії та наявність на сцені тих самих політичних акторів – безперечна ознака кризи політичного класу. Нинішні політики мають втомитися від політики, а політика – від них.
Після парламентських виборів українська політика якісно не зміниться. Нас чекають той самий стиль і ті самі інтриги.
Якісне оновлення української політики можливе, якщо існують дієві механізми відповідальності – відповідальності президента, депутатів, партій та уряду.
Конституційна реформа мала б запропонувати такі механізми, але окремі її положення, як-то імперативний мандат, який робить депутата лише носієм колективної думки фракції, та обмежений вплив президента на формування уряду а разом з тим і відсутність чіткого механізму імпічменту президента змушують замислитись над подальшим вдосконаленням реформи головного закону України.
Українська політика потребує якісного кадрового оновлення. Прихід у владу нового покоління політиків – важлива запорука того, що ті, хто прийдуть на заміну героям українського багатосерійного політичного серіалу гратимуть за правилами публічної політики.
Теорії про те, що заміна одного покоління на інше завжди спричиняє заміну способів управління країною, завжди добре підтверджувалась у модерних країнах, де прихід нових за світоглядом політиків не просто визначає початок реформ, а часто призводять до краху цілого політичного ладу.
Така теорія, до речі, була чи не єдиною, яка передбачила розпад Радянського Союзу. Відомий дослідник країн Східної Європи та Росії Джеррі Гаф став ледь не єдиним дослідником, який зумів передбачити розпад радянської імперії.
Його методика була до геніальності проста: він вирахував, що наприкінці 1990-х у Радянському Союзі до влади прийдуть люди нового покоління – ті, які виховувалися вже після жовтневого перевороту і не могли бачити вражаючої різниці між бідними та багатими дореволюційної Росії.
А їхній кар'єрний зріст відбувався вже у постсталінську епоху, і вони, загалом, були не навчені сталінським методам управління державою. Отож, передбачав професор, як тільки це покоління прийде до влади, воно одразу розпочне безпрецедентні реформи, які змінять і Радянський Союз і згодом весь світ. Наймолодший член Політбюро, Михайло Горбачов, та всі ті, хто йшов з ним, блискуче підтвердили передбачення Гафа.
В українських реаліях таке покоління – це кадри виховані за часів незалежності – ті, хто не пройшов через партійні апаратні ігри та комсомольське лицемір'я.
Їхня юність збіглася з часами народження української незалежності, для них незалежність України і рух до західного зразка демократії не є питанням для дискусії – бо вони просто не знають іншої України.
Нарешті, довгоочікуваний фінал української політичної опери має завершитись після того, як у виборці втратять до неї смак.
Прихильники біло-синіх, які вимагають хліба, та прихильники помаранчевих, які вимагають видовищ, мають навчитися вимагати від політиків програм, стратегій і системних дій. І це теж питання зміни поколінь. Але вже не політиків, а виборців...
Сергій Таран є 27 номером у виборчому списку Громадянського блоку ПОРА-ПРП
