Важкі уроки демократії
Другий іспит з демократії, право на яку українці вибороли в листопаді-грудні 2004 року, тепер народ України склав на четвірку з плюсом, влада – на четвірку з мінусом, так звана еліта – на двійку.
Народ свідомо зробив свій вибір і намагався реалізувати його на виборчих дільницях, хоча вдалося це не всім. Влада не змогла як слід забезпечити виборчий процес: скласти належні списки виборців, організувати процес підрахунку голосів виборців та легалізацію результатів виборів на всіх рівнях представницької влади.
Натомість, так звана політична еліта України не в змозі адекватно сприйняти "вирок" свого народу та намагається вести свою політичну гру без урахування результатів виборів. Політичні лузери істерично прагнуть заскочити в потяг, який вже пішов. Для більшості – назавжди.
Переважна більшість людей буде щаслива, що принаймні п’ять наступних років не буде постійно бачити на екранах телевізорів до оскомини набридлі обличчя тих, хто останні п'ятнадцять років вчив усіх жити, а сам цинічно прихватизовував заводики та земельні ділянки.
Ці ж самі особи, які завзято засуджували популізм помаранчевої влади, що підвищила мінімальну пенсію до 340 гривень на місяць та збільшила виплату інвалідам, призначили в останній сесійний день собі, здоровим та небідним, довічне утримання в 10 тис гривень на місяць.
Порівнюючи вибори в Україні та Білорусії, Італії чи Угорщині, очевидно, наскільки за півтора року українці стали ближчими до Європи. Як швидко звикли вони голосно обговорювати політичні події та завзято захищати в суперечках свій політичний вибір, не оглядаючись та не переходячи на шепіт. Як швидко звикли з розумінням та повагою ставитись до будь-яких мирних акцій протесту з будь-якого приводу!
Наскільки близькими до України стали акції протесту французьких студентів. Ніби це відбувається десь у Києві чи Одесі. Наскільки зараз це реально уявити в Україні, і абсолютно неможливо уявити в Білорусі, Росії чи Казахстані.
Наразі з впровадженням конституційної реформи в Україні та в результаті виборів до органів представницької влади запущено процес зміни поколінь у владі. Замість 50-60 річних керівників на всіх рівнях державного управління приходить покоління 40-річних та веде за собою покоління 30-річних.
Саме поколінню 40-річних управлінців належить виконати місію викорінення совкових та пострадянських методів управління з владних коридорів.
Це покоління, яке за радянських часів має щонайбільше досвід комсомольської роботи та практично не заражене бацилою совковості. Це покоління, яке заробило свої статки під час періоду дикого капіталізму 90-х: кому поталанило з батьками, хто вдало оженився, а хто і сам пробився на вищі кар’єрні або бізнесові щаблі суспільства.
Але це покоління, чиє становлення припало на часи кучмізму і тому сильно заражене його бацилами, проявом пострадянської та неорадянської ідеології, побудованої на візантійських методах підкилимного управління.
Тому у представників цього покоління, які навчились співіснувати з кучмізмом і не конфліктувати з його ідеологією та методологією управління, є схильність до візантійщини.
Такі політики навчились якісному публічному піару та словоблудству, але свої питання звикли вирішувати кулуарно. Народ навчився розпізнавати їх лукавство, тому вони поховались подалі в прохідні списки партій та блоків та під час передвиборчої кампанії воліли залишатись в тіні. Проте не всім з них поталанило потрапити до Верховної Ради. Хтось поставив не на ту конячку.
Ще одна важлива частина покоління 40-річних – це представники Донбасу, що зуміли вижити під час кримінальних переділів 90-х, витіснити конкурентів з регіону на початку тисячоліття та примусити працювати на себе пристарілі основні фонди радянських індустріальних велетнів.
Це – жорсткі та цинічні бізнесмени, тому що інші там не виживають. Вони пішли в політику, щоб лобіювати інтереси свого бізнесу. Тому що без пільг та державних протекцій їх бізнес перебуватиме на межі виживання.
Лукавство, що Донбас годує Україну. Скоріше навпаки: через податкові пільги та несплату податків, ВЕЗ, повернення ПДВ Україна кредитувала власників застарілих заводів Донбасу. Тому представникам Донбасу потрібний контроль над Києвом. Опозиція їм не потрібна.
Дуже цікаво, як буде працювати демократична коаліція. Але ще цікавіше побачити Януковича і Ахметова в опозиції. І не один місяць, а п’ять років! Це, мабуть, їм так судилося за фальсифікації та маніпуляції. Чи влада піде на дострокове звільнення за гарну поведінку в опозиції?
В чому схожі політики покоління 50-60-річних і принаймні половини 40-річних? Та в тому, що їм було б комфортніше законсервувати кучмізм в Україні, хоча б і з новим "татом". Та й "тато", здається, був би не проти.
Тому що ой як важко їм бути публічними політиками, ще й коли в країні є свобода слова! Ще й таке модне слово придумали – "харизма", яку, як кажуть, не купити ні за які гроші. Вона або в людині є, або її немає.
Американські політтехнологи можуть, правда, і мавпу навчити бути публічним політиком, але тільки під постійним щосекундним їх професійним контролем. Але щодо харизми в них теж – ніяк. Це до бога.
Якщо питання коаліції в Верховній Раді – це багато в чому питання цінностей та ідеологій, то в місцевих радах – це скоріше питання бізнесових впливів та інтересів представників партій та блоків або тих, хто за ними стоїть.
Тому, поки щасливі молоді представники покоління 30-річних чекають початку сесії, старші дяді і тьоті завзято займаються домовленостями за сфери впливу в регіонах. Незалежно від партійної приналежності.
Причому, якщо на сході України з цим все ясно, тому що влада цілковито належить одному олігархічно-політичному клану, то в інших регіонах України слід очікувати найнеймовірніших коаліцій, в основу яких буде покладено домовленості про сфери впливу в кожному регіоні. Партійні ж програми та передвиборчі обіцянки наразі, на жаль, забуті.
Тобто, якщо аналізувати події в Україні з точки зору європейських цінностей, то народ України вдруге склав іспит на європейськість. Українська ж політична еліта поки що його провалила. На жаль, з цим доведеться жити наступні 5 років та готувати свою еліту до наступного іспиту. Або вирощувати нову.
Сергій Сорока
