"Ярошинська, що ти робиш у Народицькому районі!?"

28 переглядів
Вахтанг Кіпіані, для УП
Субота, 29 квітня 2006, 07:37
Наближення двадцятої річниці трагедії на Чорнобильській АЕС як і завжди потонуло у потоках необов’язкових слів чиновників і страшних, але вже таких звичних цифр – "загинуло... померло від хвороб... забруднено... дезактивовано...".

Моя співрозмовниця – Алла Ярошинська – була однієї з найзнаковіших "виконробів" горбачовської перебудови. Пригадуєте, смілива журналістка з Житомира, член Міжрегіональної депутатської групи, виступаючи з трибуни З’їзду народних депутатів СРСР, не давала спокою ні Горбачову, ні Лук’янову, ні іншим партійним босам.

З 1989 року живе в Москві, була членом Президентської ради Російської Федерації за часів Бориса Єльцина, секретарем Спілки журналістів Росії.

Упорядник і редактор унікальної "Ядерної енциклопедії", автор більше двох десятків документальних і художніх книг – "Большая ложь. Чернобыль 20 лет спустя", "Кремлевский поцелуй", "Полковник знает всё" тощо. Нині – незалежний експерт з питань ядерної енергетики.

Це не звичайне інтерв’ю. Майже без питань. Майже монолог – емоційний і правдивий.

Про те як зусиллями "малесенької щопти"(за Василем Стусом) правдоборців українці дізнавалися про Чорнобильську трагедію та її наслідки. Мені залишилося тільки натиснути кнопку "play"на диктофоні:

- Пані Алло, ким ви були до і в момент перебудови, де працювали, про що мріяли? Як стали учасником неформального екологічного руху в Україні?

- Горбачов прийшов до влади навесні 1985-го, пригадуєте, - квітневий пленум ЦК, з якого, власно кажучи, все й розпочалося.

Процеси, які відбувалися, скажімо, в моїй душі, в душах деяких моїх колег, я не скажу, що всіх, вони були просто співзвучні і амплітуда наших коливань, так би мовити, співпала з амплітудою того, що відбувалося в суспільстві або, може, та амплітуда вже розвернулася до нас і наші мрії та надії співпали.

Я не була членом партії і абсолютно точно знала, що мені туди вже не треба, хоча на другому курсі університету мені пропонували вступити в КПРС. Я не виказала такого бажання, замість мене вступила колега з українського телебачення Мещерська Наталя…

І вже тоді в університеті ми читали деякі речі Винниченка, так би мовити, під подушкою. Вже тоді мої однокурсники Вітя Цимбал і Валерій Лазаренко, український поет з Вінниці, покладали квіти до пам’ятника Шевченку разом з дисидентами.

І це для нас було уроком, коли наступного дня прийшли люди з КГБ, які показали фотографії, що вони покладають квіти, і декан заволав: "Я ж вас попереджував, навіщо ви!" Все це і було школою життя.

Коли мій перший чоловік Анатолій Згерський написав у студентській роботі на факультеті журналістики, що батько Махно – це герой, національний герой України, і що Ленін це взагалі-то людина, до якої невідомо чому з таким пієтетом ставляться…

Після цього йому ставлять "двійки" і викидають з університету. Створюється група студентів, які вважають це несправедливим, я пишу листа в ректорат, щоб його не викидали і підписи збираю – хто погоджується, а хто очі ховає і тікає...

Це було ще за тих часів, коли ми жили за "залізною завісою", намагалися почути "ворожі голоси" і це не дуже вдавалося, але ми відчували, що щось таке воно відбувається. Коли ми на кухнях – і в Києві, і у Житомирі, не тільки в Москві – звучали якісь речі, про які не можна було казати вголос.

І от коли прийшов Горбачов і сказав те, про що ми, власне кажучи, говорили між собою тихенько, - ну, це було щось! Тобто це була хвиля згори, яка з'єдналася з хвилею, яка йшла знизу, і ми почали діяти.

Хто "ми"? Була я, і був Яків Зайко, спочатку нас було двоє. Зайко очолював агентство "Новини Житомирщини", яке надсилало інформацію в усі районні газети Житомирської області, і я, яка писала статті, де намагалася критикувати дії партійних органів.

Це майже ніколи не вдавалося, і матеріали летіли до кошика. Редактори казали: "Ярошинська, ти знову не те написала!"Хоча я писала те, що треба.

У 1976 році я прийшла в газету "Радянська Житомирщина"і довгий час не могла зрозуміти – ну, що ж ми за журналісти такі, які мають писати тільки те, що нам скажуть. І я писала листи Брежнєву, викладаючи свою позицію, – ви можете собі таке уявити!?

Потім мене викликали в обком партії, і, нарешті, мені було сказано секретарем обкому партії Валентином Острожинським: "Якщо ви ще раз напишете листа в Москву, ми вас просто звільнимо, і ви ніколи більше не працюватимете за своєю професією".

Це факт. Йшов 77-й рік, коли я писала листи Брежнєву, була така наївна...

З плином часу я все більше переконувалася у своїй правоті. І перша наша акція, яка була після 1985 року, - ми з Яковом організували неформальний клуб, який не був ніде зареєстрований, бо за нами стежило ГБ.

Називався клуб – "За перестройку". Цей клуб перший раз зібрався в Житомирі на вулиці 8 Березня. Там був якийсь культурний центр, я вже зараз точно не пам'ятаю, у мене в архіві все це є.

Зійшлися люди, які хотіли послухати, що ми будемо говорити, і ми говорили про те, що потрібно міняти, зокрема, щоб у газеті можна було написати все, що хочеться написати, повинна бути незалежна, непідцензурна преса. Це викликало величезний скандал. Людей, які дозволили нам там такі "крамольні"речи говорити, їх викликали "куди треба".

Це був, напевне, уже 1986 рік, десь через кілька місяців після вікопомного з’їзду, де було сказано, що потрібно міняти щось у суспільстві. Горбачов тоді сказав, "принципы нового мышления и перестройки".

І один зі слабкодухих, судячи з усього, не витримав тиску і надрукував у газеті "Комсомольська зірка", що відбувалося на засіданні клубу і що Зайко навіть сказав, що потрібно "організувати альтернативну партію", якусь "демократичну платформу", "фракцію Комуністичної партії"абощо.

Той чоловік, бажаючи обілити себе, писав, що він не згодний з цими цілями, що це неправильно, але оскільки це вийшло на сторінках газети, отримало розголос, до нас пішли люди.

Це був дуже цікавий час. Люди приходили, тихцем викликали мене чи Якова, і ми десь по закутках, десь на східцях в редакції, щось обговорювали.

Були й таємні зустрічі в будинку житомирського художника Петра Драги, який згодом загинув. І не тільки Петро, але й інші активні люди в Житомирі пішли з життя за дивних обставин. Впевнена, що невипадково.

- А як Ви зацікавилися чорнобильською тематикою?

- Чорнобиль! Редактор Панчук мене відразу не відпустив у відрядження, казав – "не ваша справа… нема чого туди їхати". Я працювала не в ідеологічному відділі "Радянської Житомирщини", а писала про науково-технічний прогрес. І тоді я сказала, що поїду у Малинський район – там є паперова фабрика – розберуся з НТП на цій фабриці.

Зрозуміла річ, з науково-технічним прогресом я розібралася дуже швидко, за день. А оскільки Малин якраз межує із Народицьким районом, попросила директора фабрики дати мені транспорт.

Він не знав, звичайно, навіщо – мовляв, треба-так-треба, приїхав кореспондент "з області". І на цьому старенькому "пазику" вдвох з водієм ми поїхали у Народичі, бо там малинські робітники будували дитячі ясла і лазню. Ми проїхали по селах району, який виявився одним із найбільш постраждалих, подивилася на все це, і зрозуміла, що про це обов’язково треба писати.

І перший мій самвидав – це якраз перша стаття про Чорнобиль. Я цілий місяць у вихідні дні їздила областю і збирала матеріал. Хтось почув, відтак донесли в обком партії. Викликають на партійні збори – "Ярошинська, що ти робиш у Народицькому районі?".

Кажу: "Яке ваше діло? Я там була у вихідні, загоряла на сонці у Народичах!". А насправді зустрічалася з Семеном Бутьком – колишнім секретарем райкому партії.

Саме він, Бутько, показав мені секретну карту радіаційного забруднення. І це було моє перше потрясіння: на тій карті не бло, як кажуть, живого місця. А нам по телевізору кажуть – і Романенко, міністр охорони здоров'я, і інші, – що все дуже добре.

Розуміючи, що я пишу статтю, головний редактор послав у Народичі іншого журналіста і той написав, що там все просто чудово.

Моя стаття, звичайно, після цього не вийшла. А що там було? Для людей, яких виселили із десяти- і тридцятикілометрової зони, влада побудувала будинки.

Буквально поруч з цим колючим дротом! Ну, навіщо ж їх будувати там, де радіація ніяк не менше!? Я з’ясувала, скільки грошей закопали в цю профанацію. Чому так робили? Якщо людей переселити у чисті місця, то правда про Чорнобиль буде розповзатися.

Отже, стаття не вийшла. І що я роблю? Їду в Москву, бо, ще наївна, вважаю – "у Москві є правда". Поки тикалась-микалась, сталося майже чудо – в "Известиях" влітку 1987 року вийшла моя "Исповедь провинциального журналиста".

Я написала все, що наболіло: про себе, про Зайка, про те, що надрукувати не можна нічого, і про те, що після 4 січня 1987 року, статті в "Правде Украины", де я розкритикувала завідуючого промисловим відділом Житомирського обкому партії Логвиненка – з мене "зробили німця".

Обком партії написав у ЦК Компартії України листа, мені його потім показували – як це так – безпартійна журналістка Ярошинська критикує члена бюро обкому партії!

В "Известиях"я нікого не знала, тому звернулася до журналіста Володимира Надеїна. Орієнтувалася не тільки на прізвище, я завжди читала його фейлетони. Він, до речі, виявився колишнім львів’янином. Розповіла про ситуацію в Житомирі, що нам потрібна допомога, що нас просто душать. Він каже: "У меня на три месяца вперед расписано, а вы не могли сами написать?"Я "хлоп"статтю на стіл: "А я уже написала".

Він прочитав і сказав: "Это вы сами написали? Так это можно без правки ставить"- "Я польщена, мені дуже приємно, тому що з мене в Житомирі робили бездарну ідіотку…"

Після виходу "Исповеди…"до нас з Зайком долучилася інтелігенція – Віталій Мельничук, який згодом був обраний мером Житомира, а тепер працює в Рахунковій палаті України, Олександр Сугоняко (голова Асоціації українських банків – В.К.).

Останній мене вразив під час знайомства: "Я щойно був в обкомі…", - він теж дуже вірив у партію і в ідеї марксизму-ленінізму, - "…і мені сказали, що ви неправі і т.д. Я хотів би з вами поговорити і все по фактах". 28 старих більшовиків давали мені рекомендації в КПРС, бо я в статті вказала, що не є членом партії...

Пишу нову статтю про цю всю велику чорнобильську брехню "У разорённых гнёзд". Знову в Москву – ходжу колами – була в "Литературной газете", в "Правде"була – кажуть, що надрукувати це неможливо. В "Известиях"є прогрес: добре, почитаємо і скажемо чесно. І дзвонить через кілька днів людина, яка готувала статтю до друку, вибачається – надрукувати це неможливо, "як ми тільки не намагалися".

Тоді їду ще раз, до Коротича, бо наш же, українець Віталій Коротич, сидить головним редактором в "Огоньке". Секретарка не пускає – "зайнятий, не може прийняти". Залишаю статтю.

Все це виглядало дуже образливо – я ж все-таки приїхала з Чорнобильської зони. Як же так!? Рук не опустила, дзвоню туди й шлю телеграми – жодної відповіді.

Знову їду до Коротича, але цього разу кажу секретарці, що в мене є матеріали з "Робітничої газети", де дуже критикують її шефа. І тільки це зацікавило "земляка", тільки за те, щоб побачити газету, яка його критикує, він мене прийняв. Причому, не в кабінеті, а так – "между делом"- у коридорі…

Розмова: "Ну як же так, моя стаття у вас лежить..."- "Дам, дам команду…"І це все.

Коротше кажучи, ця стаття так і не вийшла. І коли я стала народним депутатом СРСР, і у 1989 році на першому з'їзді таки виступила і розповіла про Чорнобиль, і вручила відеокасету з матеріалами публічно Горбачову, після того вже й Коротич підійшов і сказав, що якби я щось написала, то "Огонёк" це надрукує…

Але цей епізод ще попереду. Що я роблю? Мені ж хочеться, щоб люди знали правду про Чорнобиль, який поруч.

Сідаю до друкарської машинки – шість закладок, сьома уже нечитабельна. Друкую. Яків Зайко друкує. Моя мати друкує. Всі, хто можуть, друкують…

Таким чином, статтю "У разорённых гнёзд"ми просто роздали людям на ринку. За кілька днів Житомир починає штормити, і робітники заводу автозапчастин і робітники "Промавтоматики"звернулися в обком партії, що вони хочуть зустрітися з… Аллою Ярошинською.

А хто я така?! Я ніхто, я звичайна журналістка… На заводі "Автозапчастина" був такий активний робітник Шульгін, який зібрав 400 підписів бажаючих мене побачити.

Редактор Панчук викликає мене – робочий день, 16-та година, зустріч мала бути у перезмінку, - і каже: "Я вас нікуди не пускаю. Якщо вас не буде на робочому місці, звільню наказом".

Прошу Зайка: "Яків, люди там будуть чекати, підеш?" - "Піду". Людей набилося повний актовий зал, але мого товариша на завод не пустили. Натомість виступив секретар партійної організації "Радянської Житомирщини", який доповів, що Ярошинська така-сяка…

За якийсь час на заводі "Промавтоматика"вдалося організувати зустріч по лінії товариства "Знання" (ідея належала Івану Корольову). Аншлаг – люди заповнили залу, "висіли" в проходах.

І я вперше змогла розповісти про те, що взагалі відбувається в Чорнобилі, це дуже цікавило всіх, бо це ж зовсім поруч. І про те, що треба ці обкоми закривати, що потрібно їх всіх гнати, зокрема, першого секретаря, який під час Чорнобиля грів свої кості на Золотих Пісках.

В мене на диктофоні зафіксована його відповідь на питання, чому він не кинув усе і не приїхав: "Ну, вы знаете, я не мог билет достать". Ви таке чули?! Ці слова викликали велике обурення людей.

Це був уже початок 1988-го, починається підготовка до виборів 1989 року, і весь Житомир, сім підприємств і організацій, висувають мене своїм кандидатом у народні депутати Радянського Союзу.

Була колосальна підтримка. Двадцять тисяч людей збираються на найбільшому стадіоні, який був у Житомирі. Ми, чесно кажучи, нахабніємо, і ми "премо". Влада злякалася.

І 48 людей, які збирали підписи на мою підтримку просто на вулицях Житомира, в тому числі і інваліди Великої вітчизняної війни, був такий Пекарський – без ноги, на милицях, їх усіх засудили, відбулося 48 судів, де їх усіх оштрафували на колосальні суми.

…І от коли я вже стала депутатом, мені на давали слова два тижні. В останній день сесії, виходжу та йду до Горбачова, який сидить у президії. "Я, Ярошинська"- "Я знаю". Очевидно, хтось уже показав генсеку, що ота стерва в такому-то ряду, то це і є Ярошинська, яка "мутить".

"Якщо ви мені не дасте зараз сказати про Чорнобиль, я сама це слово візьму". Горбачов сказав: "Ну ладно, - на "ти", - садись в первом ряду, сейчас я скажу Лукьянову, он тебе даст слово".

Я дочекалася. "Вы показали видео о тбилисских событиях, покажите, и что происходит в Чернобыле. Люди просто угорают от радиации, и никто ничего не знает, все говорят, что все хорошо". І я публічно передала Михайлу Сергійовичу свою касету.

Через два тижні уряд ухвалив рішення про переселення 12 сіл із Народицького району в чисті місця. І це для мене було нагородою. Мені здається, що ця подія стала проривом у розкритті правди про Чорнобиль.

Доречна публікація:

Марія Місьо: "У Чорнобилі я була 19 разів…"



powered by lun.ua
Таємниці мормонів. Що відбувається в одному з найбільш закритих храмів України
Як українські медичні технології продовжують життя іноземцям
Голова Держкіно Пилип Іллєнко: Український глядач перестав сприймати російське кіно як ментально близьке
Всі свої
Усі публікації