Антипрезидентське фентезі
Збройне повстання проти президента, який замиловується етнографічними старожитностями, відроджує Десятинну церкву і має імідж поборника національних інтересів, є цілком реальним.
Принаймні у дві тисячі ...надцятому році, коли багато в чому подібний до Віктора Ющенка остогидне українцям, передумов для чергової революції буде достатньо – запевняє автор повісті "Четверта революція" Павло Солодько.
Повість написано у 2000 році, вперше вона побачила світ у журналі "Молода Україна" у 2003-ому, а окремою книгою вийшла у видавництві "Факт".
Влада розбещує: сьогодні гарант із завзяттям виголошує присягу на вірність народу і, аби нарешті остаточно поєднати Схід і Захід разом, перейменовує державу на Київську Русь, а завтра підписує таємний наказ про розташування на території України іноземних військ - бо у підтримці власних збройних сил він, виявляється, ніколи не був впевнений.
З легкої руки президента СБУ перетворюється на спецслужбу із шляхетною назвою Державна Варта, котра цілком гебістськими методами вкриває увесь інтелектуальний простір мережею стукачів і спершу приховано, а потім і відкрито винищує дисидентів.
Президент у повісті Солодька – збірний образ: як Ющенко, закоханий в національну історію і традиції, як Кучма, переслідує опозиційну пресу.
А також має відверто диктаторські нахили (тверда рука, що витискає мільйони з олігархів в ім'я народного добробуту) – це вже алюзії на Юлію Тимошенко чи міф, яким супроводжувалася кампанія Євгена Марчука під час президентських виборів 1999 року.
"Четверту революцію" автор писав у розпал (якось не пасує тій добі слово "розквіт") правління Кучми. Тоді усі розуміли, що правлячий режим недовговічний і на його місце незабаром прийде інший, але чи буде він кращим...
Повість Солодька – це ін'єкція проти захворювання на синдром доброго царя. Мовляв, імідж і передвиборчу програму "міцного господарника" і палкого патріота треба завжди перевіряти практикою.
І якщо з-під маски доброго царя згодом визирне пика диктатора, влада якого тримається на гебешниках, міліційних спецзагонах та іноземному окупаційному корпусі, то народ має скористатися правом на повстання.
Цього права немає у Конституції, і то є безумовним плюсом, бо жодна реформа його не скасує. Ми нещодавно скористалися ним на Майдані, восени 2004-го. Про право на повстання згадують і герої "Четвертої революції".
До речі, чому четвертої? Автор залишає вирішення цього питання на читацький розсуд. Можливо, треба рахувати так: студентське голодування 1990-1991, після якого сталося ще два повстання - "Україна без Кучми" і помаранчева революція.
Якщо зважити, що повість писалася у 1997-2000 рр., то за такої нумерації твір треба сприймати як відверте пророцтво.
Втім, Павло Солодько недарма раз-по-раз згадує батька Махна, Гуляй-Поле і чорні прапори.
Адже гуляйпільський ватажок вважав, що він слідом за Лютневою та Жовтневою революціями 1917 р. чинить свою Третю, яка ліквідує державу до решти. У такій нумерації є свій підтекст: революція – це коли народ озброєний вогнепальною зброєю, а не кольоровими стрічками.
Відтак четверта. Наступна після махновської. І всеукраїнського масштабу – спершу розрізнені підпільні угруповання, а потім цілі повстанські армії від Донбасу до Карпат сунуть на Київ, де вступають в останній і рішучий бій з президентською гвардією та інтервентами, що для узаконення свого перебування в Київській Русі вбралися у блакитні ООНівські шоломи - знову ж таки, ця тема цього року спливла у Криму.
Батальні сцени з безліччю вибухів, гуркотом військової техніки і героїчною загибеллю повстанських ватажків, розгортаються то на станції "Либідська", то на мосту Метро, то на Хрещатику і біля Печерської Лаври.
Епічна битва у стінах пивзаводу "Авалон" – стоп-кадр, після якого настає перемир'я і нове стабільне життя, яке народжує нових юнаків, ладних в разі потреби знову кинути виклик владі, коли та стане злочинною. Така собі казка без кінця про невсипне око пересічної людини, яка стежить за великим братом.
Повість, за авторським визначенням, адресована дітям старшого шкільного віку. Скидається на дотеп. Але нинішній читач роману – ровесник перебудови, а то й незалежності. Це покоління юних максималістів, народжене з правом на протест.
І автор ніби нагадує, що про своє право на повстання не варто забувати навіть тоді, коли президент виглядає як взірцевий патріот і дбайливий господар.
Адже можновладець може своєю рукою тримати козацьку шаблю чи хреститися на Десятинну церкву (не повірите, але Десятинна церква відбудовується і в повісті!) , а потім тією ж рукою підписувати злочинні укази про продаж за безцінь великих заводів, тиснути руки окупантам, котрі забажали розмістити на нашій землі свої бази.
Під яким прапором реалізують своє протестне право молоді люди – це вже й не так важливо.
"Будь-яка ідеологія огидна. Комуністична не менш ненормальна, ніж фашистська... Антисемітизм такий же паскудний, як сіонізм. Американський імперіалізм дорівнює ісламському фундаменталізму... Анархія, може, ще гірша за залізний порядок. Але це зараз.
Головне – не перемога, головне – процес її здобуття. Пройде років десять-двадцять – і більшість із нас буде заробляти гроші і з сумом дивитись на нове покоління, яке обирає спротив. Але мрія про вільне суспільство житиме, поступово чи періодично втілюючись у життя. Важливо – не запізнитись," – говорить наймудріший з ватажків Четвертої революції Ганжа, який наприкінці тексту виявиться... легендарним козаком Мамаєм.
"Молодіжність" відчувається і в авторському жанровому визначенні твору - "капреалістичне фентезі" - перше слово може здатися юнакам та дівчатам зарозумілим, проте друге – рідне і вистраждане. Повість для тих, хто виріс на книжках цього жанру і здатний відрізнити Гендальфа від грифона.
Казкові дива у романі Солодька трапляються щонайменше двічі. Перший раз, коли повстанці заводять старенький танк Т-34 поблизу станції метро "Шулявська" у Києві і вирушають в атаку на президентських гвардійців.
Другий - перевтілення повстанського ватажка Павла Ганжі на вічного революціонера козака Мамая і його містична втеча з Лук'янівської в'язниці якимось чудернацьким дзен-буддійським методом через малюнки на стінах.
Загалом же пригоди у "Четвертій революції" більш-менш реалістичні. Підпільники, зображені у романі Солодька - це ніби "оцифровані" персонажі призабутої фадєєвської "Молодої гвардії", яких у ході форматування позбавили комсомольських квитків і пафосу 40-х років, однак залишили головне – гідний і виправданий ризик, який ніколи не зрівняється з жодним екстрімом, яким люблять розбавляти свої сірі будні менеджери середньої ланки.
Військові дії, яким відведена чимала частина повісті, не вражають надмірним натуралізмом чи інстинктивною окопною філософією і більше подібні до комп'ютерної гри.
Покоління, що виросло на "стрілялках" та "стратегіях", такі батальні сцени навряд чи розчарують, а, скоріше, дозволять більш яскраво уявити собі бої на вулицях Києва.
Разом з тим і чуттєвості цим сценам також не бракує – картинна загибель юних героїв наприкінці роману може розчулити не одну загартовану у "квейках" і "думах" молоду душу.
Солодько – свій тусовочний хлопець для "цільової аудиторії".
"Четверта революція" переповнена назвами відомих у молодіжних колах груп, реаліями студентського побуту, імена героїв також співзвучні тінейджерській культурі. Прізвище Дубощит – родом з"Володаря кілець" Толкіна, псевдо козака Мамая – Ганжа - нагадує сленгове найменування маріхуани (хоча це прізвище одного з полковників Хмельницького), а танки йдуть у бій під прапором із зображенням Боба Марлі – вдалий реверанс у бік раста-дредової молоді, що сьогодні здатна виявляти свій протест виключно у форматі конопляних маршів.
Однак і естети, що вже давно проміняли засмальцьовані гуртожитські кухні на гламурні суші-бари, знайдуть у "4Р" знайомі ноти. Їм відомо поняття fusion.
Це коли на перше – український борщ, на друге – китайська локшина з німецькими сосисками під індійським соусом, а на десерт – тульський пряник з кока-колою.
"Четверту революцію" написано саме у цій кулінарній традиції. Вишукана латина сусідить із миршавим суржиком, а літописна староукраїнська книжна мова – з відбірним молодіжним сленгом. Та й сюжет то прямує широким класичним шляхом, то раптом збивається на майже абсурдистську п'єсу чи скандинавську сагу.
Влітку 1997-го, коли Солодько тільки починав писати, Києвом блукав переклад американської "Кухарської книги анархіста", де зібрано безліч рецептів вибухівки та інших терористичних засобів.
Тодішні українські ліві та праві радикали жадібно гортали сторінки небезпечного довідника і щиро сподівалися, що ця книга дозволить їм вирости з балакучих мрійників у справжніх революціонерів .
Однак заокеанськими рецептами ніхто з них так і не скористався – надто вже американськими, не придатними до наших умов, виявилися поради анархістів з США.
Можливо, ця атмосфера української молодіжної радикальної кухні кінця 90-х і викликала у Павла Солодька бажання приготувати повість-fusion, де серед пострілів, вибухів, підпільницьких звитяг та ідеологічних суперечок знайшлося місце і для небагатослівних, але щирих висловлювань про Бога і Істину.
PS: Книжка може розраховувати на успіх і за межами України – якщо перекласти "Четверту революцію" російською, то вона знайде відгук серед молодих громадян путінської РФ.
У зображеній Солодьком країні, на чолі якої стоїть президент, що спирається на силовиків та горлатих ура-партіотів, вони побачать багато знайомих реалій. І бодай подумки перенесуть удавані київські бої 201* року на московські вулиці.
