Розслідування не для друку вийшло у друк
Журналіст Олег Єльцов у своєму стилі. Кілька років назад він розрекламував свій тодішній сайт "Україна кримінальна", опублікувавши там переписку спецслужб – суцільно під грифами "Секретно". З тих пір в Україні пішла мода на "недруковану" журналістику. Єльцов раптом продав свій сайт, узяв паузу і…написав книжку "INVESTIGATOR" ("Розслідування не для друку"). Як ви здогадалися, її надрукували.
Пишу в блокнотик впечатлениям вдогонку:
Когда состарюсь – издам книжонку.
В. Висоцький
Солідна така книжка вийшла: товста, у твердій обкладинці, з картинками, точніше – документальними фотографіями часів первинного етапу дерибана України.
Ну що тут скажеш?! Становлення організованої злочинності в Україні, її зрощування з владою, легалізація тіньових капіталів – усе це відчув на власній шкірі (і тим більше – не з чуток знайомий) будь-який українець старший 35-ти.
Більше того, як свідчить статистика, приблизно п'ята частина цих людей брала безпосередню участь у процесі – хто з боку "косоголовців", хто в таборі "білих комірців". У результаті - хтось з учасників первинного нагромадження капіталу лежить на цвинтарі, хтось засідає в парламенті.
Звичайний для нашої країни розподіл праці. Може бути, саме з цієї причини, книга Олега Єльцова "Investigator" не претендує на те, щоб стати відкриттям для рядових читачів.
Головний герой книги – журналіст Іван Степанов - представник "другої найдавнішої", репортер кримінальної хроніки не занадто утруднює себе глибоким розумінням причин "бєспрєдєла", який коїться навколо. Його задача – спостерігати і скрупульозно відбивати побачене у формі журналістського розслідування, а водночас, накопичувати компромат у промислових масштабах.
Це в житті українські журналісти здебільшого тільки говорять про розслідування, на практиці обмежуючись обливанням брудом своїх жертв. У книгах усе красивіше виходить.
Головному герою-інвестигейтеру усе-таки вдається довести розслідування до стадії журналістської "бомби". Що найдивніше: при цьому йому вдається залишитися бідним, живим і вільним, що в реальному житті трапляється вкрай рідко.
Тому що в цьому випадку діє принцип цвяха: чим вище стирчиш – тим сильніше стукнуть. Але... ґніт у бомби виявляється занадто довгим, і його заливає випадковим дощем.
Незважаючи на те, що книга основана на реальних подіях, автор добряче грішить неточностями, називаючи бригадних і політичних пацанів вигаданими, а не конкретними іменами. Хоча, цей кросворд розгадати не складно і часом цікаво. Тим більше, що в книжці утримується ціла картинна галерея політиків і бандитів, про які мова йде в книжці і частини з яких уже немає в живих.
Автор полегшив роботу читачам: перетворення колишніх комсомольських ватажків у воротил бізнесу, що супроводжувалося безмежною "прихватизацією", схована анатомія створення великих фінансово-промислових груп, їхнього зв'язку зі світом криміналу і входження в політику, лідери столичної оргзлочинності часів кримінальних битв за Київ, взаємини бандитів із собі подібними і тими, хто їм протистоїть – підрозділами УБОП – усьому цьому Єльцов надав майже невимушену форму політичного детективу. Це, безумовно, досягнення.
А от в описі звичок кіллерів (їх є в нього достатня кількість) автор, безумовно, виявив некомпетентність.
У реальному житті діє закон Кіплінга – убивати можна для того, щоб добути їжу, або для того, щоб не стати їжею. Людина, що вміє убивати, не стане розмінюватися на послуги для феодального князька.
Мистецтво знищувати собі подібних у психічно здорових людей породжує ненависть до подібного ремесла. У реальному житті убивці не є суперменами.
По-перше, тому, що це дорого, по-друге, тому, що професіонала легко знайти по твердому почерку. Набагато дешевше вкласти автомат у руки наркозалежного підлітка – навіть у випадку невдачі йому не повірить жоден суд.
Або мало що може наговорити психічно неврівноважена особистість?! Якщо людина талановита – то в усьому. Чим більш він талановитий, тим вище цінує волю, і тим рідше стає на шлях злочину. А вже якщо взявся - то тут аж ніяк не до лірики.
Можливо, саме тому, що Єльцов не занадто добре знайомий з подібними тонкощами, сюжет книги вийшов досить лубочним. Розслідування то несеться вперед зі швидкістю залізничних проектів "Укрзалізниці", то буксує на місці.
Степанов то знаходиться на вістрі подій, то бомжує у дачному селищі, віддаючись думкам про суєтність світу. Здається, саме в описі стану загнаного журналіста, як не можна точно передається щиросердний стан автора: "Кинути б усе і виїхати в Бибрку!"
Невідомо що сталося раніше – закінчилася добірка старої кримінальної хроніки з блокнота автора, або йому просто набрид вигаданий літературний герой.
І тоді було прийняте рішення його позбутися. Автор не напружувався при виборі способу умертвіння.
А може, просто побоявся "накаркати" – адже псевдонім "Іван Степанов" належав Єльцову не один рік. Тому головний герой чудом залишається в живих і, зберігаючи філософський настрій душі, іде у світле майбутнє. А точніше його наздоганяє стан, яким класики люблять обдаровувати своїх героїв: облом.
Дочитавши книжку до кінця (а написана вона з дотриманням законів жанру і до останньої сторінки нізащо не вгадати, чим закінчаться пригоди неадекватного журналіста Івана Степанова), починаєш підозрювати автора в чіткому "політзамовленні" сюжету.
Але, згадавши, що книга написана задовго до того, як в Україні почалися дуже веселі політичні процеси, дійдеш висновку: у житті та літературі є місце для збігів.
