Місце під сонцем
Підсумки україно-російського фестивалю "КіноЯлта". Геополітика проти мистецтва. Чиновник проти митця. Продюсери разом з режисерами.
Я трималася до останнього всі шість днів фестивалю. Ніяких провокативних запитань, зайвих емоцій і суперечок із чиновниками. Я обіцяла собі, що більше ніколи в житті навіть і не підходитиму до межі, де закінчується сфера моїх професійних інтересів: коло питань про кіно як мистецтво і про кіно як бізнес – і все, а там, де починається політика, нехай працює хтось інший, хто відчуває себе професіоналом.
Але сталося те, що сталося. Як не сумно, але крапкою фестивалю став скандал: претензії посадовця до режисера-члена журі. Але про це пізніше.
Принаймні починалося все доволі ефектно. Продуманий був імідж – і зірки, і продюсери, і демократична й водночас піднесена церемонія відкриття в Зеленому театрі Нікітського ботанічного саду, не спотворена офіціозом.
Але важливий не статус, а результат. Тим більше, що у фінансуванні використано державні гроші. Гроші тут займають місце тієї рушниці, що висить на стіні і обов’язково має вистрілити в третьому акті. І в цьому сюжеті бракує гепі-енду.
Хоча спочатку ідея здавалася цікавою – кінофорум як місце спілкування продюсерів двох країн, які мають спільний кіноринок. Це складна, але водночас перспективна сфера, бо кіноринок СНД розвивається шаленими темпами.Але з іншого боку, сам формат – двостороння зустріч – в реальності виявися хибним. Кіно і кінодіячі опиняються в пастці геополітики. Мова йде про комплекс меншовартости.
Головні нагороди отримала російська стрічка "Живий" (найкращий фільм – продюсеру Сергію Чліянцу, найкращому режисерові – Алєксандру Вєлєдінському), і це об’єктивна даність – рівень якости трьох російських конкурсних стрічок "Живий", "Зв’язок" і "Franz + Polina" виявився вищим, ніж українські конкурсні роботи: "ORANGELOVE", "Помаранчеве небо", "Штольня" і "HAPPYPEOPLE".
Приз за найкращу жіночу роль здобула Анна Міхалкова, що зіграла у "Зв’язку" Дуні Смірнової. Приз за найкращу чоловічу роль отримав Алєксандр Лимарєв за "Помаранчеве небо" Олександра Кирієнка.
І це був утішний приз, як не сумно – за нього проголосували з політкоректних міркувань російські члени журі: голова Лєонід Ярмольнік (він мав два голоси), критик Віктор Матізен та акторка Альона Бабенко.
Українські члени журі, кінознавці Лариса Брюховецька і Сергій Тримбач та режисер Сергій Маслобойщиков, голосували проти втішної нагороди. І зрозуміло, чому: втішні призи – річ принизлива.
Жодного з українських членів журі навіть запідозрити не можна в українофобії. На обов’язковому політкоректному призі наголошував генпродюсер "КіноЯлти", от тому росіяни і проголосували.
Та нехай згорить ця політкоректність! Програли б в суху в командному заліку українські фільми, ну то й що? Хіба кіно – це спорт? Але, якщо ставитися до нього як до спорту, – це просто привід для реваншу в майбутньому. Ну а комплекс меншовартости – ми його створюємо самі собі...
Отож до скандалу. Під час повернення української делегації, після закриття фестивалю, членові журі Сергію Маслобойщикову зателефонував перший заступник міністра культури і туризму Владислав Корнієнко. І висловив претензії: перебування українського журі було здійснено за державні гроші, а от національні інтереси пан Маслобойщиков не відстоював, як таке може бути?
Промова в кращих радянських традиціях керування культурою. Вся українська делегація розлютилася.
Дуже хотілося б пройти повз цей конфлікт. Але річ навіть не в тому, що з пісні слів не викинеш. Ще рік тому не можна було б уявити, щоб чиновник так поводився з митцем. Ну, може пана Корнієнка біс поплутав... Але я не можу уявити таку розмову в якійсь європейській країні.
Зрозуміло, що труп соціалізму буде лежати ще багато років, і люди, які сформувалися за радянських часів, є носіями тієї ментальности, хоча декларують інше і носять європейські костюми. Але євроремонт, євродизайн і вишуканий одяг тільки маскують ту кляту радянську ментальність.
Хоча, певна річ, перший заступник міністра має право на власну точку зору. А я, своєю чергою, як пересічний український кінематографіст, теж маю право поставити низку запитань до керівництва Міністерства культури і туризму, бо якщо я перебувала на фестивалі як представник спеціалізованого мас-медія, у складі української делегації, тобто за державні гроші, то хочу, щоб моя робота була ефективною.
А вона в цьому випадку полягає в тому, щоб сповістити суспільство і професійну спільноту про реальний стан речей.
Тож хочеться спитати, чи бачив перший заступник міністра українську конкурсну програму? І чому його виступ на прес-конференції був таким непереконливим, у порівнянні з виступом російської делегації?
І чому не було на фестивалі Ганни Чміль, яку чотири місяці тому призначено головою Державної служби кінематографії (Держкіна)? До речі, Держкіно до цього дня не легітимізоване. Дивна річ, якщо ми кажемо про національні інтереси в кіногалузі, чи не так?
Навіть така дрібниця: чому міністр культури пан Ліховий не був присутній на "круглому столі" українських і російських продюсерів? Зрозуміло, що він має право недільного дня відпочити на морі. Але хіба панові міністру доля національної кіноіндустрії байдужа?
Приїхати на статусну подію, вручити Довженківську премію Олександру Ковалю – це зрозуміла річ. Але ж у діяльності керівника важливий, як уже вище йшлося, не тільки статус і протокол, а й результат. А результат, коли йдеться про наше кіно, такий: перебуває воно в зоні компетенції проктолога, незалежно від кольору влади. І перебуватиме довго, якщо не зміниться менталітет посадовців.
Бо занепад – у свідомості, і це по-перше. І по-друге, метою роботи чиновників має бути не вибивання якомога більшої кількості грошей з Кабміну на національне кіно, а створення законодавчих умов для розвитку національної кіноіндустрії – себто правил гри, за яких приватні українські продюсери могли б нарешті нормально працювати на ринку.
І тут досвід помилок і здобутків російських продюсерів і чиновників міг би стати в пригоді. Бо як би ми не ставилися до новочасного російського імперіалізму, здобутки в кіногалузі – це результат плідної співпраці російських продюсерів, чиновників і парламентарів.
І є сенс використовувати ситуацію на власну користь. Бо теоретично великий російський кіноринок для нас відкритий – зрозуміло, що через копродукцію. Це вже відбувається з телесеріалами. Якщо не проґавити ситуацію, можливо і з кінематографом.
Сам фестиваль "КіноЯлта", за певних обставин, у перспективі може посприяти цьому. Але, щоб стати ефективним інструментарієм, він має змінювати формат – бажано, за рахунок включення нових країн (бо в двосторонньому режимі весь час буде присутня політична небезпека), тут має бути і діловий клуб для продюсерів, і кіноринок....
