Раз вже дискутуємо...
Українські атлантисти люблять приписувати масове неприйняття членства України в НАТО винятково спадщині стереотипів радянської пропаганди.
Тим часом їхня агітація за вступ у цей блок не тільки витримана, як правило, у тій же стилістиці (тільки з заміною колишнього мінуса на плюс) але, головне, ведеться з не меншою маніпуляцією фактами.
Прикладом є стаття Ігоря Жданова "Від чого відмовився Віктор Янукович, або Навіщо українцям НАТО?".
Так Жданов стверджує, що Віктор Янукович, заявивши про неготовність України приєднуватися до Плану дій для набуття Україною членства (ПДЧ) в Альянсі, порушив закон "Про основи національної безпеки", а логіка статті створює в недосвідченого читача враження, що такою заявою він узагалі поставив під погрозу співробітництво України з НАТО.
Так, у ст. 8 згаданого закону, де перелічуються кілька десятків основних напрямків державної політики в сфері безпеки, названий і такий напрямок:
"Забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу". Більше про НАТО там нічого не сказано.
Так, дійсно, стратегічна мета визначена. Однак у законі, по-перше, не зазначено ніякого графіка входження в Альянс, зокрема терміну, коли Україні треба приєднуватися до ПДЧ; по-друге, з логіки даного положення статті випливає, що членство в НАТО закон пов’язує зі збереженням добросусідства і стратегічного партнерства з Росією.
Здається, всім очевидно, що в нинішніх умовах зберегти це партнерство при прискоренні інтеграції в Альянс ніяк не вдасться. Таким чином, сьогодні виконання одного з положень цього закону означатиме невиконання іншого.
Сказавши про неготовності до приєднання до ПДЧ, Янукович на засіданні комісії "Україна – НАТО" підкреслив, що наразі відносини з Альянсом будуть будуватися в рамках інтенсифікованого діалогу по досягненню членства, тобто, у рамках дуже високого рівня співробітництва. Так що ні про яке зниження рівня відносин з НАТО прем'єр не говорив.
Тепер про те, чи необхідно Україні членство в НАТО, і, якщо так, то навіщо.
Автори стверджують, що вступаючи в Альянс, Україна вирішує "три стратегічні задачі": 1) забезпечення державної незалежності; 2) гарантування демократичного розвитку країни; 3) ствердження високих соціальних гарантій і добробуту громадян".
Докладно розбираючи кожен із цих пунктів, автори стверджують, що в нинішніх геополітичних умовах "країна може забезпечити свою державну незалежність тільки приєднавшись до високорозвиненої системи колективної безпеки", і що це приєднання "унеможливить економічний і політичний тиск на Україну".
Але це невірно, причому невірно в обох випадках.
З одного боку, тільки в Європі - Австрія, Ірландія, Кіпр, Мальта, Фінляндія, Швеція і Швейцарія - нейтральні держави.
І жодна з цих країн зараз не прагне вступати в НАТО, хоча багато хто з них в історії не раз ставали об'єктами завоювань, а військовий потенціал кожної з них поступається українському. Чому ж для України нейтралітет неможливий?
З іншого боку, стверджувати, що у випадку вступу в Альянс стає "неможливим економічний і політичний тиск на Україну", те це і зовсім непрофесійно.
Невже автори усерйоз вважають, що з боку США й інших країн НАТО на Україну в принципі не може чинитися тиск? Уже не раз вона піддавалася такому тискові в минулому - узяти хоча б події 2001-го з постачанням зброї в Македонію.
Але ж Македонія - демократична держава, що не є об'єктом міжнародних санкцій. Невже автори вірять, що у випадку вступу України в НАТО подібний тиск стане неможливим, або хоча б ослабне?
Більш того. Будь для кого, хто хоч трішечки цікавиться міжнародними справами людині, очевидно, що тиск держав одина на одну є реальна практика міжнародних відносин. І ЄС, і США також, буває, тиснутьь одне на одне – згадаймо, наприклад, жорсткі торгівельні суперечки між ними.
Однак, при всіх всоїх складностях, україно-російські відносини ніколи не доходили до такої конфліктності, яка не раз траплялася у відносинах союзників по НАТО Греції й Туреччини (можна також згадати, як опинилися в 1970-80-і на грані військового зіткнення два інших союзники по НАТО – Великобританія й Ісландія).
А що ж стосується тиску економічного, те коли в 1970-і арабський світ став давити на Захід цінами на нафту, то членство в НАТО не допомогло, скажімо, німцям, купувати її дешевше, ніж нейтральним австрийцям і швейцарцям. Від нафтового шоку страждали усі.
Таким чином, аргумент Жданова невірний в обох змістах: відсутність членства не заважає багатьом державам спокійно існувати, піддаючи тискові інші країни лише в невеликому ступені, а членство – не рятує від такого тиску.
Зате дуже ймовірно, що участь у НАТО збільшить для України реальність нових погроз – насамперед, ісламського тероризму.
Не менш важливо й те, що внутрішній розкол країни тільки поглибиться через абсолютну психологічну неприйнятність для значної частини населення країни участі України в антиросійському військовому союзі, котрим вони вважають НАТО.
Якщо ж чесно назвати речі своїми іменами, то єдиною погрозою незалежності країни атлантисти вважають, звичайно ж, нашого північного сусіда.
Що ж, я готовий погодитися з тим, що ніхто не знає, як поведеться Росія, що посилюється з кожним роком, хто прийде після Путина, хоча і вважаю, що часи територіальної експансії вже позаду, а в сильного сусіда завжди знайдуться інші аргументи змусити рахуватися з собою.
І все ж таки... Невже не ясно, що форсування інтеграції України в Альянс здатно лише збільшити шанси тих політичних сил у Росії, що не готові вважатися з нашими національними інтересами?
Тепер про членство в НАТО як про гарантії демократії.
Тривалий час Північно-Атлантичний Альянс досить спокійно відносився до повної відсутності демократії у своїх окремих членів.
Так, Португалія, що по Конституції 1933 р. була однопартійною державою (!) навіть змогла стати в 1949-м одним із засновників НАТО, котрео наступні чверть століття спокійно дивилося на режими Салазара і Каетану.
Не менш холоднокровно спостерігав Альянс за подіями у вступивших у його в 1952-м Туреччині і Греції.
У першій країні тричі відбувалися військові перевороти, а 1961-м був по вироку військового суду повішений скинутий хунтою прем'єр-міністр Мендерес і кілька його соратників.
Утім, за розмахом жорстокостей турецькі недовговічні диктатури помітно поступалися Греції 1967-1974рр, коли там правив режим "чорних полковників".
У цих питаннях мовчання НАТО керувалося воєнно-стратегічними і геополітичними міркуваннями. Адже ця організація – читайте першоджерело, Вашингтонський договір – саме ВІЙСЬКОВИЙ союз.
Північноатлантичний Альянс і зараз не має яких-небудь окремих структур, що стежать за станом демократії і прав людини - тоді як подібні структури мають і ЄС, і Рада Європи, котрі, при всіх своїх недоліках, були куди більш принциповими, ніж НАТО.
Так, Португалію Рада Європи прийняла в свої ряди лише в 1976-му після перших вільних парламентських виборів. На грецьку хунту він тиснув, загрожуючи припиненням членства країни в цій організації, змусивши полковників прийняти рішення про вихід країни із РЄ. Євросоюз же зіграв помітну роль у розвитку демократії в Туреччині.
Так, членство в НАТО недемократичних держав - справа минулого. Але минулого дуже недавнього, і яке саме НАТО ніяк не засудило. А що ж стосується нинішніх слів про демократію і права людини в ПДЧ – це, явна маніпуляція.
Зміст ПДЧ - не ці слова, а практичні заходи для військової інтеграції. Тому що НАТО – це, в першу чергу, військовий союз.
Спроби ж авторів створити враження, що, не прийнявши рішення про ПДЧ, Янукович відмовився від самої демократії, є залякуванням недосвідченого читача.
По-перше, подібні слова про демократичні цінності і заходи для їхнього твердження є й у багатьох інших міжнародних документах, що підписала Україна – і в її угодах з Євросоюзом, і в зобов'язаннях перед Радою Європи, і, нарешті, в інших документах по лінії НАТО.
Ніяких унікальних мір у цих областях ПДЧ не припускає.
По-друге, для ствердження демократії і прав людини в Україні є гарна внутрішня правова база. Це демократична Конституція і закони – потрібно тільки їх виконувати.
Але як же потрібно не вірити у власну країну, якщо приводити думку про те, що тільки нагляд НАТО затвердить демократію в країні!
Якщо ж автори дійсно переконані в тому, що Україні для демократії потрібно мало не зовнішнє керування, то незрозуміло, навіщо вони так печуться про незалежність.
Отут уже треба вибирати: або незалежність, із властивими їй небезпеками (зокрема, небезпекою обрати собі недемократичний уряд), або прийняти статус "підмандатної території", нездатної до демократичного самоврядування.
Якщо автори за другий варіант – варто було б про це чесно сказати.
Ну а аргумент про НАТО як про механізм соціальних гарантій і добробуту – і зовсім притягнутий у статті за вуха. Більшість перерахованих вище нейтральних країн належать до світових лідерів по ВВП на душу населення, і усі вони спокійно ввійшли до ЄС, за винятком Швейцарії, котра сама туди не хоче.
Ірландія в перші післявоєнні роки належала до найбідніших країн некомуністичної Європи разом з Португалією, Грецією і Туреччиною.
На відміну від них, у НАТО вона не ввійшла, а зараз не тільки помітно випереджає їх на економічному рівні, але, будучи країною Заходу, що найбільш динамічно розвивається, фактично зрівнялася за рівнем економічної ефективності зі своєю колишньою володаркою Великобританією.
Застосовуючи логіку Жданова, можна було б сказати, що все це - наслідок нейтралітету. Але я не маю наміру змагатися з авторами статті в мистецтві пропаганди.
Насправді, звичайно, економічний розвиток країни і соціальні гарантії її громадян прямо не залежать від участі або неучасті у військових блоках, і суспільство повинне це знати.
І, нарешті, від чого дійсно відмовився Янукович у Брюсселі і пізніше, висловлюючись на тему НАТО вже в Києві?
Уявимо собі на хвилину, що Янукович підтверджує бажання України приєднатися до ПДЧ вже в жовтні й у повній відповідності з буквою Універсалу заявляє приблизно наступне:
"Звичайно, останнє слово в питанні про повноправне членство в НАТО належить українському народові, що повинний його висловити на референдумі. Тим більше, що народна ініціатива про проведення такого референдуму має місце бути і лише через бюрократичні завади проведення цього референдуму відкладається. Я, як прем'єр-міністр, беру на себе зобов'язання розібратися в причинах порушення конституційних прав громадян і доможуся проведення цього референдуму не пізніше весни наступного року..."
І як Вам така позиція прем'єра? У кого є сумніви, що в такий способ, якби у Януковича було відповідне бажання й ціль, він без зусиль "поховав" би всі надії атлантистів?
Саме від неї він і відмовився!
Так що позиція Януковича по НАТО, насправді, поза всяким сумнівом, є компромісною, що знаходиться в повній відповідності з духом Універсалу.
Автор: Михайло Погребинский, директор Київського центра політичних досліджень і конфліктології
