Політгенеалогія
Досягнувши певного життєвого успіху, людина особливо активно починає цікавитися своїм корінням, вдивлятися у глибину віків, відшукуючи безперервний ланцюг, який би зв'язував його з не менш успішними та славними пращурами.
Цей потяг дає хліб історикам, котрі складають для багатіїв та можновладців розлогі генеалогічні древа та знаходять (або, найчастіше, "знаходять") зв'язок між ними та легендарними особистостями, дозволяючи замовникам розповідати за чаркою про "блакитну кров" в їхніх жилах.
З огляду на те, що предки більшості сучасних українських політиків були селянами, достовірний родовід можна відслідкувати не далі прадіда, а вже в зовсім унікальних випадках – "добратися" до кінця ХVIII століття.
Отож, припускаємо, що більшість так званих генеалогій говорять не стільки про дідів-прадідів конкретного персонажу, скільки про його власний характер та вподобання. Наприклад, про розуміння й знання історії, а також адекватність самооцінки, здатність до критичного мислення, самоіронії тощо.
Зазначимо, що більшість політиків вищого ешелону, принаймні публічно, жодним чином не коментують інформацію, котра виринає в різноманітних ЗМІ та стосується їхнього походження. Наприклад, Юрій Єхануров проігнорував провокацію одного з видань, що приписав йому бажання бачити одним з своїх пращурів Чингізхана.
Аналогічно вчинив і Віктор Янукович, котрому якісь "доброзичливці" спочатку підсунули історію його роду та навіть герб, щитотримачами в якому є типові представники білоруської фауни – тигри ("смугасті тварини", як зіронізувала УНІАН), а потім ще й "знайшли" двоюрідного діда, що нібито воював в УПА.
Юлії Тимошенко, котру у виданні "Фраза" назвали "галахічною єврейкою" відмовчатись не вдалось, однак її розповіді про предків "до сотого коліна" (латишів та українців) швидше були реакцією самозахисту, аніж свідченням того, що вона серйозно переймається питаннями свого походження.
Нічого не відомо про те, чи складалось генеалогічне древо першого президента України Леоніда Кравчука.
Для Леоніда Кучми його склали у 1999 році, однак результат виявився настільки непереконливим (автор просто зібрав до купи всіх Кучм, Кучмів, Кучменків, згадки про яких вдалося знайти в актових документах XVIII століття, та оголосив Леоніда Даниловича їхнім нащадком), що це не було використано під час президентської кампанії.
На даний момент ознайомитись з родоводом другого президента можуть ті, в кого збереглась брошурка, видана у Кіровограді (але під грифом Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ) накладом чи не сто примірників. Цей шедевр ховається в ній за назвою "Роль національної еліти в державотворчих процесах XVII-XX ст."...
Так чи інакше, і Кравчук, і Кучма, наскільки можно про це судити, реально дивилися на речі й не бажали самообманюватись міфічною "родовитістю". А ось для третього президента, якщо вірити повідомленням ЗМІ, презентоване генеалогічне древо залишається найкращим подарунком, який йому коли-небудь робили на день народження.
Згідно "древу", Віктор Андрійович є нащадком останнього Кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського, що не може не тішити самолюбство, та дозволяє проводити багатозначні історичні паралелі.
Одразу хотілось би зробити застереження: як приватна особа Ющенко має право вірити у що завгодно й бути переконананим у будь-чому. Проте є два "але".
По-перше, коли ця впевненість стає надбанням громадськості, яка паралельно може ознайомитись з якістю, сказати б, "доказової бази" родоводу, то виникає ціла низка запитань.
По-друге, віра в бутафорський родовід (про це – нижче) є лише одним – і найбільш нешкідливим - із проявів не зовсім адекватного розуміння лідером держави української історії, та пріоритетів у проведенні гуманітарної політики.
В принципі, сумніви в достовірності висловленої 2004 року письменником Данилом Кулиняком версії про взаємозв'язок між Ющенками та Калнишевським висловлювалися давно і неодноразово, а отже, немає сенсу ще раз заглиблюватись у плетиво кревних пов'язань. Повторимо головне: дана версія базується на двох украй хитких підвалинах.
Перша – це аматорські дослідження краєзнавців, котрі, подібно до автора псевдородоводу Кучми, просто "зробили родичами" всіх Ющенків, інформацію про яких знайшли в історичних джерелах.
Друга є результатом кумедного непорозуміння: серед листування Калнишевського зберігся лист до нього від козака Ничипора Ющенка, в якому той звертається до Кошового "брате". І лист, і характерне козацьке звернення "брате" є свідченням давнього знайомства та дружніх, але не обов'язково родинних відносин.
Інакше, якщо слідувати за цією логікою, всі, хто звертався до старого козака "Батьку отамане", були його синами. Втім, дітей у Калнишевського не було, й Віктор Андрійович не може бути прямим нащадком останнього Кошового хоча б з цієї тривіальної причини.
Ще раз повторимо: вірити чи ні в свою спорідненість з останнім Кошовим є особистою справою Ющенка.
Так само він може вірити в те, що писемність на території України виникла 12 тисяч років тому, що існує прямий взаємозв'язок між сучасними українцями та загадковими трипільцями, поділяти народні переконання, що степові кургани шапками насипали козаки над могилами вбитих товаришів etc., etc.
Над усім цим давно глузують спеціалісти, але, на щастя Віктора Андрійовича, більшість його колег-політиків орієнтуються в згаданих питаннях ще гірше за нього.
Принаймні, легко повірити в інформацію про те, що під час нещодавнього Круглого столу президент годинами займався роз'ясненням Віктору Януковичу ключових моментів української історії...
 |
| Покров Богородиці. Копія 19 ст. з ікони 1760-х рр. Справа внизу – портретне зображення кошового Петра Калнишевського |
Невідомо, як до цього ставляться французи (адже тут йдеться про непорозуміння – "хрестик" на документі, на якому є кириличний підпис Анни, ймовірно, належить не її чоловікові, Генріхові І, а юному синові Філіпу, тобто, ненавчений грамоти був онук Ярослава).
Але вони цілком могли оцінити, що напис французькою мовою на подарованому Франції минулого року від імені України пам'ятнику королеві Анні зроблено з граматичними помилками.
Автограф Анни Ярославни
Оскільки оточення Віктора Андрійовича підлабузницьки визнає його авторитет у подібних питаннях, не дивно, що ніхто не ризикує порадити президенту, принаймні в "експортному варіанті", не декларувати ефемерну першість України (українці винайшли писемність, плуга, прийняли першу в світі конституцію тощо), яка так нагадує радянський анекдот про те, що "СРСР – батьківщина слонів".
На, скажімо так, недостатній обізнаності президента паразитують різного роду дослідники шляху аріїв, кухні Трипілля, козацької педагогіки. Будь-хто може переконатись, що обсяг подібної псевдонаукової макулатури у книгарнях суттєво зріс за останні півтора роки.
Чудово себе почувають і "чорні археологи", зі здобичі яких формуються приватні колекції. Наскільки можна судити, президент вважає багатіїв-колекціонерів ледь не подвижниками, які нібито рятують скарби національної культури. Зовсім інакше це виглядає з точки зору професійних археологів та правників.
Проте все це тьмяніє на тлі іншої пристрасті Віктора Андрійовича – його мегаломанських проектів типу "Мистецького Арсеналу". Було б дивно, якби на ідею закопати 700 мільйонів доларів майже в центрі Києва не злетілись зацікавлені.
І ось, ще на першому етапі будівництва виявлені факти розкрадання коштів. А на черзі – "відновлення" Десятинної церкви, під час якого (хтось бажає побитись об заклад?) кошти також розкрадатимуться, що, втім, буде лише незначущою деталлю на тлі протистояння, яке викличе бажання прибрати новий храм до рук протиборчими православними конфесіями.
Чи можна виправдати помилки президента щирістю намірів? Аналіз його діяльності в гуманітарній сфері свідчить на користь того, що він намагається зробити якнайкраще, пробує інтуїтивно знайти правильний шлях.
Не можна також не помітити й певних більш-менш вдалих кроків, спрямованих на підтримку українських митців, вшанування пам'яті Голодомору 1932-1933 років.
Адже само по собі бажання нагадати українцям, якого вони роду, є правильним та похвальним. Ось тільки слід врахувати, що на дворі ХХІ століття, і йдеться не про окрему родину, а багатомільйонний народ.
Не хочеться вірити, буцімто президенту ніколи не говорили, що для повернення українцям відчуття власної історії набагато більше значення мають мультики Дахна про козаків, аніж діяльність всіх нинішніх опереткових "козацьких товариств".
І що не більш достовірні, ніж мультяшні, оповідання про оріїв, Аратту та трипільців цей процес ніскільки не стимулюють – швидше навпаки. Що підтримка існуючих унікальних історичних пам'яток є важливішою від побудови муляжів - Десятинна, ідея створення так званих "Трипільських парків".
А гроші меценатів, якщо такі насправді існують, адже "грошові мішки" зовсім небезкорисливо діляться мільйонами, слід спрямовувати не на проект піраміди фараона, себто Мистецький Арсенал, а на створення якісних науково-популярних фільмів, яскравих теле- та радіопрограм, масової літератури тощо.
Насамкінець, апелювати у цій справі слід до тих епох, яких реально сягає історична пам'ять народу – періоду козаччини, частково Київської Русі та Галицько-волинської держави, а не до темних віків Трипільсько-Кокутенської культури (ІV-IIІ тисячоліття до нашої ери).
Адже вірогідність того, що українці є прямими нащадками трипільців, є не більшою, ніж те, що третій президент – пра-пра-правнук останнього запорізького Кошового...
Стародуб Андрій, кандидат історичних наук, для УП
