Музей для президента
Поки увага Віктора Ющенка зосереджена на кількох великих історичних та мистецьких проектах, багато музеїв для "малих українців" залишаються в непростому стані.
Як повідомлялося, 11 жовтня президент Віктор Ющенко провів у Батурині нараду з питань відродження державного історико-культурного заповіднику "Гетьманська столиця". У ній взяли участь керівник його секретаріату, низка міністрів та голів обласних державних адміністрацій.
Здавалося б, треба тішитися тим, що відроджуються місця, пов'язані з останніми українськими гетьманами, а в Києві створюється "Мистецький арсенал", що меценати вкладають кошти у старі та нові пам'ятки, і президент цей процес патронує.
Якби не одне "але" – поки Віктор Ющенко виступає ідеологом кількох мегапроектів, залучаючи до них своє оточення та українських олігархів, у десятках міських, районних та обласних музеях продовжують діяти експозиції, що роками не оновлювалися.
Можливо, у президента просто немає часу дізнатися, що відбувається на місцях? Як би там не було, не можна вкладати значні кошти у відтворення "Гетьманської столиці", не проводячи паралельно колосальну за обсягами і вкрай потрібну роботу з упорядкування музейного господарства в цілому.
Лише кілька прикладів. Періодично буваючи в музеях невеличких міст і обласних центрів, не важко було помітити, наскільки неадекватно відображена в них українська історія.
Візьмемо хоча б початок ХХ століття. Як і раніше, домінує революційна – в сенсі більшовицького перевороту в Росії – тема, натомість вкрай мало матеріалів щодо, наприклад, Української Народної Республіки.
Ось зовсім свіжі враження з краєзнавчого музею Коростеня, що на Житомирщині. Чомусь російський триколор, який не є експонатом, просто вивішали поруч із українським.
Над документами характерні підписи під фотографіями радянських діячів: "боровся з контрреволюційними бандами". Тут пригадалися і бачені свого часу в експозиціях (!) бюстики Леніна, епопеї підпільного комуністичного руху, багаторазово оспівана українсько-російська дружба часів Хмельниччини тощо.
Музеї, принаймні в центральній та східній Україні, у своїй більшості залишаються музеями історії УРСР. Вони так і не позбавилися тієї ідеології, яка насаджувалася в радянські часи.
Іноді доходить до комічного. У музеї Григорія Сковороди в Переяславі-Хмельницькому висіло пояснення, що цей філософ, виявляється, відстоював матеріалістичний світогляд. Це папірець, написаний, напевне, ще за Брєжнєва, і для того, щоб його замінити, не треба жодних коштів.
Автор бачив його востаннє у 2003 році і, напевно, якщо сам не зотлів, папірець продовжує "радувати" відвідувачів одразу біля входу.
Цікаво, як часто Міністерство культури збирає музейних працівників на семінари, як часто їх атестує?
Можливо, хоча б частину 45 мільйонів гривень, які потрібні для завершення відбудови палацу Кирила Розумовського в Батурині, як і 37 мільйонів спонсорських коштів, які вже були витрачені минулого року, краще було б скерувати на перепідготовку кадрів, на оновлення експозицій по всій Україні?
Симптоматично також, що представник Індустріальної Спілки Донбасу – найактивнішого сьогодні спонсора починань президента – Віталій Гайдук, став нещодавно секретарем РНБО. А певний час пов'язаний з цією структурою Олександр Чалий – заступником голови секретаріату президента.
Чи прораховував Віктор Ющенко, який нездоровий політичний душок з'являється після цих призначень? У тому числі й навколо його історико-культурних проектів?
На цьому тлі взагалі трохи ніяково дивитися на те, що робить глава держави. Так, треба вшанувати пам'ять замордованих мешканців Батурина, відновити його історичний статус, але чи треба створювати такий чиновницький ажіотаж?
Адже поруч багато чорнової роботи. Саме в маленькі музеї на місцях щодня ходять люди, зокрема школярі. Що вони дізнаються з побаченого? Патріотами якої країни виростуть?
У цілому ж у діях президента спостерігається досить тривожна закономірність – те, що можна робити системно й без зайвого галасу, робиться підкреслено помпезно, проте результати дій не поширюються далі його найближчого оточення.
Наприклад, підписаний Універсал національної єдності та проведений загальнонаціональний "круглий стіл". Урочисто, пряма трансляція на телебаченні, багато далеких і близьких історичних паралелей...
Далі – спроби створити "широку" коаліцію, які закінчилися безрезультатно. Натомість умови для проведення міжрегіонального діалогу, "круглих столів" на місцях, не створені. Можливість допомогти громадськості самій розібратися в існуючих в Україні проблемах шляхом заснування відповідних фондів за підтримки тих самих спонсорських коштів не використано.
Ці заходи дали би поштовх для поступового, але реального порозуміння між людьми, а не удаваного між політиками. Як і оновлення регіональних музеїв сприяло би просвіті українців.
Проте такі кроки не гарантують нікому місця в Історії. Невже саме в цьому причина сучасної української гігантоманії?
Євген Булавка, для УП
