Така держава не потрібна суспільству
Цікаво: як довго ще українське суспільство погоджуватиметься співіснувати із своєю державою?
Усі роки незалежності суспільний поступ не надто залежав від діяльності влади, яка не давала собі праці спроектувати цілісної стратегії розвитку країни.
Держава самопливом, поволі, але цілком послідовно, залишала витратні для неї, сфери суспільного буття, лишаючись неспроможною прогнозувати виклики та ефективно їм запобігати. Тому громадяни переважно долали їх самотужки.
Починалося з гарантій пенсійного забезпечення. На початку дев'яностих, майже миттєво, пенсіонери та їхні діти були поставлені перед фактом того, що державних пенсій, навіть теоретично, не може вистачити для того щоб прохарчуватися.
Офіційна зарплатня працюючих як у виробничій, так і у невиробничій сферах також не давала шансів на неголодне існування. Отже, влада вичавила цілі суспільні прошарки у формально засуджувану тіньову економіку та у трудову, переважно нелегальну, еміграцію.
Під політичну тріскотню із високих трибун "про необхідність створення нових робочих місць та захист вітчизняного товаровиробника", українські громадяни швидко освоїли навички човникових торгівців, нелегальних таксистів, контрабандистів. Махровим бузком зацвіли наркоманія і проституція. І, звісно, рідна українська національна корупція.
Прямо як у кліше радянської пропаганди: "капиталистические страны поражены вирусом коррупции, проституции и наркомании". Ну не могла ж влада, в особах чиновників і силовиків, бодай "неформально", не долучитися до бурхливих тіньових економічних процесів і не спожити "належний" їй ласий шматок.
Починаючи із середини дев'яностих споглядаємо інтенсивне зрощування бізнесу зі всіма гілками влади. Бізнес поступово став владою, а влада – бізнесом.
Тим часом економіка, якщо не розвивалася, то, завдяки інституційній неспроможності держави контролювати всіх і кожного, стабілізувалася. В умовах несприятливого податкового клімату, заплутаності законодавчо-нормативної бази та корупції, постали нові прошарки підприємців.
А що ж влада? Оновлюється семимильними кроками, продовжуючи концентруватися на отриманні тіньових прибутків та залишати неприбуткові зони своєї відповідальності.
Зменшуються реальні видатки на відтворення та розвиток інфраструктури. Перш за все комунальної. Рівень її амортизації подекуди досягає дев'яноста відсотків.
Цілі міста України з часів радянської влади не отримували гарячого водопостачання. Країна потроху перетворюється на суцільне звалище сміття. Порівняльні показники зростання аварійності на транспорті вже під грифом: "не для друку". Смертність у лікарнях, пологових будинках та армії зростає.
Це ті блоки проблем, вирішення яких поки що не під силу суспільству без інструментарію державної політики, яка починається з досліджень та планування стратегій.
Основними бюджетонаповнюючими галузями виробництва залишалися металургія та хімічна промисловість.
Але їхня конкурентноздатність на світових ринках зумовлювалася дешевими енергоносіями, мінімальними відрахуваннями на охорону довкілля, плати за землю та сміховинною вартістю праці робітників в Україні.
Прибутковість для власників, платня начальникам, навіть без урахування тіньової частини від продажу не облікованої продукції та інших напівлегальних операцій із власністю підприємств, зокрема, земельними ділянками, цілком відповідає найвищим світовим стандартам. Окрім, податкових відрахувань з них.
Придбані ж за ці кошти об'єкти нерухомості в різних частинах планети, якщо й оподатковуються, то на користь бюджетів держав, де вони розташовані, крім України.
Однією з найголовніших зон відповідальності держави мали б лишатися цивільно-правові відносини. Стан речей у цій сфері може бути проілюстрований нещодавнім рішенням уряду щодо створення спеціальної робочої групи, яка має протидіяти незаконному захопленню підприємств. Це явище набуло загальнонаціональних масштабів.
Якщо існуюча правова система не дає гарантій права законної власності та інвестицій навіть самій державі та крупним корпораціям і підприємцям наближеним до влади, то що вже говорити про захищеність рядових громадян.
Особливо коли вони володіють привабливими об'єктами нерухомості: престижними квартирами або земельними ділянками.
Навіть територіальні громади не застраховані від зазіхань на їхні землі, як це має місце у містечках і селах поблизу Києва або у курортних місцевостях. У цьому ж ряду й зростаюча кількість громадян, яких ошукали аферисти від житлового будівництва.
Забезпечення прав людини і громадянина. Коментарі вітчизняних експертів та політиків, включаючи президента, щодо діяльності судів та інших правоохоронних органів не залишають ніяких ілюзій у громадян щодо їхньої правової захищеності з боку тих, хто за це одержує гроші бюджетні.
Утім, у влади інколи класно виходить одна дія – не заважати. Приклад: свобода слова. Варто було почати бодай трохи додержуватися міжнародних правил пристойності у взаємодії із ЗМІ, як Україну вже визнають єдиною справді вільною країною СНД.
Щодо оборони, то чи взагалі потрібні коментарі? Ну хіба двома словами: Скнилів, Новобогданівка.
Ефективність зовнішньої політики та державної безпеки. Найдовший наш кордон із Російською Федерацією. Він офіційно непозначений ні на картах, ні на місцевості, ані на суходолі, ані на морі.
Щиру повагу до України за кордоном викликають: або дії нашого суспільства – трансляції з помаранчевого Майдану досі згадуються європейським обивателем як унікальне явище громадської згуртованості та відповідальності, або ж наші спортсмени й митці, та ще, шановані в багатьох країнах, представники нашої діаспори різних поколінь.
Влада ж рідко може похвалитися своїми успіхами у створенні привабливого міжнародного іміджу України. Можливо, хіба що дії українських озброєних миротворців сприймаються позитивно.
Утім, є одна царина державних послуг, яка має як позитивну динаміку розвитку так і об'єктивно необхідна сучасному українському суспільству. Уже десять років гривня цілком відповідає вимогам до поняття національної грошової одиниці, виступаючи стабільним засобом накопичення та обігу. Темпи інфляції утримуються НБУ на рівні, що не викликає різких потрясінь для населення.
Держава залишається єдиним інститутом, який потенційно здатний та формально повноважний задавати стратегічний напрямок суспільного розвитку. Але досі залишається актуальним історичне питання Кучми, поставлене більше як десять років тому: "Скажіть мені: що ми будуємо...?"
Останній раз щиро намагався знайти на нього відповідь Віктор Ющенко, щойно взявши до рук булаву. Не склалося.
Причини банальні: прихильники й противники заходилися будувати кожен свій механізм контролю за фінансовими потоками, майном, землею…
Конституційний кінець повноважень підкрався непомітно. Стало не до стратегій. Та і дуже вже якісь ефемерні дивіденди дає стратегічне планування суспільного розвитку на майбутнє, коли тут і сьогодні можна забезпечити безбідне існування праонукам у затишній Європі чи на теплих островах.
Отже, держава, влада, залишивши сегмент своєї соціальної відповідальності, не забезпечуючи ефективний перерозподіл суспільного продукту, не здійснюючи місії збереження національної ідентичності, погано виконує завдання пов'язані з безпекою та зовнішньою політикою.
Вектори руху держави й суспільства розходяться все далі, при цьому, здатність громадян впливати на владу стає все менш реальною, а видатки на її утримання, включно з хабарями, все більш відчутними. Організована в такий спосіб влада для суспільства задорога, неефективна, а отже – непотрібна! Держава починає втрачати свою легітимність в очах громадян.
Як не дивно, цей факт, свідомо чи підсвідомо рефлексується усіма впливовими в Україні політиками. Час від часу виникають спроби реформування. Найбільш відомими з останніх є дві: адміністративно-територіальна та політична реформи.
Із першої вийшов пшик. Друга ж має потужний потенціал суспільної небезпеки.
Досить проаналізувати якісний склад, обраних на пропорційній основі рад, та систему інтересів фінансово-економічних угрупувань щодо споживання державних і комунальних активів. Реалізуються інтереси через рішення рад та, утворених ними ж, виконавчих органів. На крайній випадок є суди.
Політики діють за принципом: "не можеш, або не хочеш розв'язувати реальні проблеми – створи штучні, нехай громадяни вважають, що ти насправді героїчно долаєш труднощі." Звідсіля "трагедія", що переросла у фарс, стосовно утворення-неутворення правлячої коаліції у парламенті.
Громадян переконують, що те, в який спосіб буде поділено портфелі міністрів та інших начальників, для суспільства справді важливо, як і те, які повноваження залишаться за президентом, а які відійдуть до уряду.
Підкидаються й інші фантомні проблеми, щоб прикрити соціально неефективний характер і склад влади в цілому. До цього процесу, на жаль, не рідко долучаються й журналісти та експерти, із задоволенням обговорюючи перипетії кадрових призначень, перерозподіл повноважень, навіть, смакуючи подробиці інтриг та побутової поведінки політиків та їхніх близьких.
Численні ток-шоу із взаємними звинуваченнями створюють враження у глядачів, що політики, політологи та журналісти справді роблять якусь важливу, відповідальну та майже сакральну справу, а найголовніше, що саме вони є незамінними у вирішенні актуальних суспільних проблем.
Система політичної організації влади, яка базується на партійному представництві, самодискредитована. Виникають поки що малопомітні, нові форми громадянської самоорганізації на різних рівнях: від мікрорайону до країни.
Поступово гуртуючись, вони спроможні виконувати все більш масштабні завдання. Від порятунку земельних насаджень до зміни існуючої системи взаємин суспільства із державою в принципі.
Головне питання полягає в тому, чи є ще у суспільства час на перепроектування та стратегування держави на основі процедур передбачених чинною Конституцією, чи цей процес об'єктивно піде в інший спосіб?
Костянтин Матвієнко, Корпорація стратегічного консалтингу "Гардарика", для УП
