Коли і чому повстане Київ?
"Більшість киян не підтримує свого мера", – такими словами, здається, обмежилися майже всі видання, електронні чи друковані, переповідаючи результати опитування, проведеного 8-9 листопада Центром імені Разумкова в українській столиці.
А даремно. Бо йдеться про опитування, проведене дійсно фаховими соціологами (це зазначаю спеціально для тих, хто вважає будь-яке соціологічне дослідження апріорі "замовним" і "підтасованим"), яке засвідчило дуже цікаві речі, що дають змогу зробити якщо не детальний прогноз розвитку подій найближчого часу, то, принаймні, виокремити певні тенденції й змалювати ті чи інші сценарії найближчого політичного майбутнього.
Утім, перш ніж розмірковувати над запропонованими соціологами цифрами, треба відповісти на запитання: а чи можна довіряти тому, що відповідають кияни інтерв'юерам? Чи щирі їхні відповіді, чи вони спотворені самоцензурою?
На ці запитання можна було б відповісти приблизно так: відповіді киян вільніші від самоцензури, ніж відповіді жителів будь-якого великого міста України.
Причин цього кілька: кращий рівень інформованості й значно відчутніша плюралістичність джерел цієї інформованості, відсутність тиску "загальноприйнятих" норм політичної поведінки (як у Львові чи Донецьку), традиційне вільнодумство столичних жителів, нарешті, ідеологічна розмаїтість вподобань киян за домінування демократичних цінностей.
Власне, навіть те, що варіант "важко відповісти" на запитання стосовно підтримки діяльності мера Леоніда Черновецького вибрали тільки 12,2% респондентів, також засвідчує високу точність вимірювання громадської думки: у разі, якщо люди не хочуть чи не можуть говорити правду про своє ставлення до влади, за таку відповідь ховається 20% і більше опитаних.
Отже: 52,7% респондентів не підтримує діяльність мера Леоніда Черновецького і практично стільки ж (52,0%) підтримали б його відставку.
Враховуючи те, що повністю підтримують діяльність Леоніда Михайловича лише 8,2% опитаних, і тільки 5,8% вважають ситуацію в столиці "доброю" і "дуже доброю", можна, здавалося б, очікувати, що загальноміський референдум про недовіру мерові приречений на успіх.
Але не поспішаймо з таким висновком – звернімо увагу, що аж чверть киян (25,2%) не підтримала б відставку чинного міського голови, хоча лише половина з них – його активні прихильники. Чому? Тут слід звернутися до відповідей анкетованих на запитання про підтримку тих чи інших політичних сил. Виявляється, що опозицію до Черновецького підтримує лише 31,5%. І хоча це вдвічі більший показник, ніж той, що засвідчує рівень підтримки мерової команди, проте, стільки ж киян заявляє: "Не підтримую нікого" (31,8%), а 17,0% ховається за варіант "Важко відповісти".
Іншими словами, мер активно не подобається, але чим краща опозиція, що вона може запропонувати і чи є в неї реальна кандидатура на посаду міського голови? – приблизно так міркує значна кількість киян і вирішує: хай уже буде Черновецький, аби не було гірше.
А тому реальна кількість "багнетів" у тих, хто винесе на референдум питання про недовіру меру та його відставку – десь 30-35% від загального числа киян.
Це у разі, якщо не зміняться головні об'єктивні та суб'єктивні параметри ситуації у столиці.
Щодо суб'єктивних, то тут наче зрозуміло: якщо опозиція знайде в собі сили діяти чітко, раціонально, зрозуміло, якщо вона ставитиме собі завдання, близькі самодіяльно-активній категорії киян, й успішно розв'язуватиме їх, якщо дії ці захоплюватимуть у свою орбіту маси столичних жителів.
Усе це помітно наростить м'язи противників Леоніда Черновецького і гарантуватиме їм підтримку більшості виборців.
А якщо на перший план ще й висунеться харизматичний некорумпований лідер, то результат київського референдуму буде запрограмований заздалегідь.
Чим може відповісти в цьому плані команда Черновецького? Різко підняти IQ свого лідера?
Навчити говорити його якщо не російською й не українською літературними мовами, то хоча б більш-менш зв'язною мовою жестів, що нею спілкуються глухонімі?
Зробити заступниками київського мера Філіпа Кіркорова та Бориса Моісеєва? Навряд чи "вигорить".
А роздача стогривневих (бюджетних!) купюр пенсіонерам з метою повернути собі їхню прихильність спрацює, далебі, не у всіх випадках.
Максимум, чого може досягнути команда міського голови у плані використання суб'єктивного фактору – це перманентно хоч якось підривати популярність своїх суперників, не збільшуючи водночас свою.
Об'єктивні ж чинники зміни ситуації в столиці охарактеризовані відповідями на три останні запитання анкети. "Зможемо, але буде важко", – так відповіли 44,6% респондентів на запитання про те, чи зможуть вони платити за новими тарифами на житлово-комунальні послуги. "Не зможемо", – це сказали 45,5%.
Іншими словами, 90% жителів столиці матимуть у найближчі місяці похмурий настрій і майже порожні гаманці, якщо, звичайно, підвищення тарифів відбудеться у запланованих чи близьких до цього масштабах.
При цьому 77,1% опитаних вважає, що це підвищення тарифів є необґрунтованим рішенням, а 86,6% – що якість житлово-комунальних тарифів після їхнього підвищення не поліпшиться, іншими словами, що хтось банально обкрадатиме киян за допомогою чи за участю міської влади.
Іншими словами, підвищення житлово-комунальних тарифів у 3,5 рази – річ, нечувана для стабільної ринкової економіки й неможлива у демократичному суспільстві – здатне радикально змінити настрої киян та різко підвищити їхню політичну активність.
Стимулом до активізації виробничої діяльності таке різке підвищення не буває, це абетка макроекономіки, відтак, різко зросте кількість охочих взяти мерію штурмом – з відповідними наслідками для міських керівників.
А оскільки майже третина киян не підтримує ані міську владу, ані опозицію, то цілком вірогідною виглядає поява на столичній арені якоїсь нової політичної сили – скажімо, ліворадикальної (не на кшталт вітренківців, а в сенсі європейської лівиці) чи радикально-консервативної (якась "Ліга захисту родин" чи ще щось подібне).
І це все станеться, якщо підвищення тарифів стане фактом, за місяць-другий після того, як доведеться заплатити за новими тарифами. Отже, скоріше за все, десь на початку весни.
Звичайно, міська влада може зробити "хід конем": скажімо, вдатися до реалізації гасла "багаті заплатять за бідних" таким чином, щоб нацькувати кілька сот тисяч злидарів на кілька тисяч тих, хто має добрі статки (при цьому поклавши основний тягар нових тарифів на багатостраждальний середній клас) – мовляв, заможні не хочуть за вас платити! Вони в усьому винні! – і скористатися рейвахом та громадськими заворушеннями для зміцнення своїх позицій – але чи це щось дасть у більш-менш довгостроковій перспективі?
Адже, як і в часи Майдану, середній клас може знову показати свої зуби, тим більше, що жодних вигод правління команди Черновецького йому не принесло, а от проблем – чимало, і це, схоже, тільки початок.
Як бачимо, саме проблема нових тарифів – ключова у "битві за столицю".
Опозиція прагне взагалі скасувати їхнє підвищення. Та це навряд чи розумна позиція: кожному киянину зрозуміло, що ріст цих тарифів неминучий, от тільки який?
За експертними розрахунками, які має автор цієї статті, підвищення тарифів у 1,5-1,7 разів повністю розв'язує всі проблеми ЖКГ – крім, звичайно, потреби у "відкатах" начальству, простіше кажучи, у крадіжках з використанням свого владного становища.
Проте, схоже, ядро київської опозиції – Блок Юлії Тимошенко – воліє загравати із тим же зубожілим електоратом, який привів до влади Леоніда Черновецького, замість того, щоб мобілізувати самодіяльні верстви населення.
А тому, може статися, що об'єктивно майже визріле "громадянське повстання" киян чи то виллється у щось стихійне і безрезультатне, чи то народить нову політичну силу, яка домінуватиме в українській столиці.
