Авґусто Піночет і розділена країна

186 переглядів
Кирило Оровецький, для УП
Понеділок, 18 грудня 2006, 14:03

Коли у чилійській столиці Сантьяґо ховали колишнього диктатора Авґусто Піночета, половина країни сумувала в жалобі, половина раділа.

Кілька днів після смерті частина чилійців навіть танцювала на вулицях Сантьяґо. Очевидець пише про вагітну на сьомому місяці жінку, яка стрибала, радіючи разом із натовпом.

У той самий час близько 60 тисяч інших чилійців проходили повз труну свого мертвого кумира зі сльозами на очах.

Такі речі називаються розкол, роздвоєння, або, якщо хочете різкіше, шизофренія країни.

Це нібито так далеко від України, але ближче, ніж можна було би подумати.

Чилі як іграшка великих держав

Чилі 1973 року – це приклад звичайної країни, яка опинилася в ролі майданчика для з’ясування стосунків двох великих держав.

Десятиліттями, навіть століттями, Сполучені Штати вважали Латинську Америку мало не законною сферою свого впливу.

Але після підтриманої Радянським Союзом перемоги Фіделя Кастро на Кубі, у Сполучених Штатах зрозуміли, що кожного разу мають захищати "право" на своє "ближнє зарубіжжя".

Коли 1970 року комуніст Сальвадор Альєнде переміг на виборах, це не могло сподобатися Вашинґтонові. Ще менше мало сподобалося Білому Дому майже місячне чилійське турне 1971 року Фіделя Кастро.

Однак своєї кульмінації напруження досягло у 1973 році. Це був також рік нафтової кризи, який цілком міг здатися початком ери глобальної нестабільності. Мабуть тому захист державних інтересів США в Чилі й вилився у переворот, а не в менш криваві події.

Зараз, з відстані континентів і років, ситуація в Чилі виглядає як фатальний розлад у внутрішньополітичній боротьбі, коли різні правлячі групи радше готові були звернутися по допомогу за кордон, аніж шукати шляхи до порозуміння.

Результат усім відомий: за роки правління генерала було вбито не менш ніж три тисячі чилійців, без суду і слідства.

Ці люди стали жертвами "холодної війни" і розбрату всередині чилійських еліт.

Піночет як батько чилійського капіталізму

В Україні роками прийнято вважати прозахідну орієнтацію чітким шляхом у бік ринку та демократії.

Сімнадцятирічний досвід Чилі після 1973 року свідчить, що капіталізм не є синонімом демократії. Принаймні, у бідній країні.

Взагалі, демократія та капіталізм якимось дивом уживаються тільки завдяки традиції та багатству.

Традиція – це коли обидва непрості сусіди довго і нудно виховують і врівноважують, обсаджуючи сторожовими псами громадськості: пресою, церквами, судами, нарешті, почуттями сорому і міри.

Багатство – це інша складова мирного співжиття: основою демократії є лише середній клас. Бідність і надмірне багатство – її вороги, і на них, як добре відомо, базуються зовсім інші форми правління.

Але що робити бідній країні, яка хоче жити добре? Радикальний рецепт загиблого 1973 року президента Сальвадора Альєнде передбачав демонтаж капіталізма.

Рецептом Піночета було пришвидшене впровадження ринку, злам патріархальних звичаїв і демонтаж перших здобутків марксистів.

Запросивши для здійснення швидкісних реформ американських економістів, відомих як "чиказькі хлопчики" і ретельно дослуховуючись до порад світила вільної економіки Мілтона Фрідмана, Піночет дав Чилі поштовх на шляху до остаточного утвердження капіталізму.

Але, крім запозичених мізків, іншою складовою чилійського "економічного дива", був, природно, репресивний апарат Піночета.

Вкорінення капіталізму – дуже ризикована річ для будь-якої країни. У Британії 17-18 століття початок ринкової ери провіщали масові злидні та голод. У Росії кінця 19 століття – початку 20-го здавалося, що світ летить шкереберть.

У випадку Чилі економічний розвиток 1970-х було покладено на хитку основу 28 тисяч арештів та масової еміграції інтелектуалів.

На питання, чи могло все бути інакше, кожен із нас має відповісти самостійно.

Що розділяє країни

Реформами пана Піночета, крім усього, в другій половині 1990 років захоплювалися економісти, наближені до Леоніда Кучми.

На щастя, Кучма так і не став Піночетом. З одного боку, не були доведені до кінця капіталістичні реформи. Наприклад, досі не стала товаром земля.

З іншого боку, країну обійшло стороною братовбивство чилійського масштабу, і президенту вистачило десятка років, щоби піти з Адміністрації без масової різанини.

Не можна забути про тиск на інакодумців і таємничу смерть Георгія Ґонґадзе. Так, ми чекаємо, що скажуть слідство і суди в кількох надзвичайно гострих справах.

Але факт залишається фактом – ситуації цілковитого занурення у ненависть у 2004 році не було. Нема її і тепер, за два роки після тих подій.

У нас відсутній той ступінь протистояння, що на багато років розмежував Чилі. Ми не стріляємо один в одного, як це роблять російські громадяни у Чечні. Наші громадяни не підкладають бомб один під одного, як це трапляється у Туреччині чи Іспанії.

Так сталося, що у нас немає двох системно організованих силових полюсів, готових методично вбивати одне одного.

Немає тисяч безповоротно знищених доль. Немає обстановки взаємної масової підозри, яка базується на кревній помсті.

Так, у нас є роздвоєння політичних еліт. Але їхня несумісність є штучно роздутим питанням.

Це роздвоєння більше схоже на важко будовані зачатки двопартійності, аніж на передчуття суспільного розколу.

Мильна опера нашої політики – сумна, банальна, другорядна. Так, ми можемо не потиснути руку депутатові N, чи відмовитися поцілувати ручку депутатці NN. Нам гидотно від думки, що цей політик бреше, а той – краде. Ми з пересердя можемо кинути, що їх усіх треба постріляти.

Але у нас немає ситуації, коли тисячі людей готові танцювати на чиємусь похороні.

Чого слід боятися

Точніше сказати – у нас ПОКИ ЩЕ немає ситуації, коли тисячі людей готові танцювати на чиємусь похороні. Але є неприємні сигнали.

Усе вище піднімаються інтонації, дошкульнішими для опонентів стають політичні ходи. Одні люди доводять іншим, що вони сильніші і мають більше прав.

Одні політики вважають себе переможцями 2004 року, інші пишаються політичною довірою-2006. Жоден із таборів не вважає себе у програші, обидва прагнуть остаточної перемоги.

Україна потерпає від посередніх стратегів, які шукають порятунку у добре продуманій тактиці. Вони знають, що і як треба зробити, щоби вихопити владу, але не задумуються про ціну своєї перемоги.

Подальша конфронтація в політиці загрожує збільшенням суспільної ненависті та може призвести до набагато гірших наслідків, аніж недопущення Бориса Тарасюка на засідання уряду, призначення Нестора Шуфрича главою МНС, розпуск парламента з відставкою Кабміну чи скасування політреформи.

Ціна домовленостей давно вже стала нікчемною, довіра українських політиків один до одного знищена безкінечними торгами та махінаціями. Ми можемо дійти до ситуації, коли зникне навіть бажання торгуватися.

Тоді довіра у внутрішній політиці може здатися супротивним групам менш надійною, аніж домовленості зовнішні.

Якщо ж зовнішні домовленості стосуються країн із протилежними поглядами стосовно України – саме тоді і виглядатиме імовірним розвиток подій за чилійським варіантом. Розкол.

Як це швидко, зручно і радикально – вирішити суперечку одним махом, одним ударом! І здається усе досконало чітко – немає ніяких двозначних слів, візантійства, багатоходових комбінацій. Схема залишається одна і вона дуже проста – є ми і є наші вороги!

І це найгірший вихід, сценарій Судного дня.

У чому надія

Українські політики, в яких може з’явитися спокуса ставити на розкол, чудово знають, що обіцянки великих держав – річ, іще більш сумнівна, аніж сто разів порушені меморандуми, протоколи, секретні домовленості та базари з пацанами.

От, наприклад, Москва уже давно залишила напризволяще вірного друга Фіделя Кастро. Бо Росія змінилася швидше, ніж Куба.

Олександр Лукашенко, котрий колись вважав себе фактором європейської політики завдяки прихильності Москви, допиває до дна чашу свого давнього вибору. Бо нафта і газ коштують дорожче, ніж доля президента Білорусі.

А Білий Дім після смерті Піночета вустами свого речника заявив, що в цей день він разом із жертвами Піночетового правління та їхніми родинами. Бо коли іде війна в Іраку, незручно згадувати про іншу непросту зовнішньополітичну ситуацію.

Великі держави мають лише вічні інтереси та цінують лише свої месіанізми. Звичайно, це свого роду ідолопоклонство, але то вже інша історія.

Використавши своїх маленьких друзів, вони спочатку роблять їх своїми заручниками. А потім вважають їхній порятунок справою їхніх власних рук.

Ті ж до кінця життя залишаються сам на сам із тінями своїх колишніх злочинів.

Отже, вихід у наших політиків один: домовлятися.



powered by lun.ua
Стиль життя кандидатів. Гриценко на риболовлі, Ляшко з собаками, Бойко у спортивному костюмі
Сегвеї, редагування генів та селфі-палиця: 10 найгірших технологій 21 сторіччя
Обережно, фейк: МВФ не скасовував транш у 500 млн для України
Союз "росіян" та русофобів: як у Естонії створюють неймовірну коаліцію
Усі публікації