Нагороди шукають своїх героїв

Система нагород в Україні, м'яко кажучи, не ідеальна. Але випадок із врученням першим віце-прем'єром України Азаровим персоні нон-грата Затуліну ордена за відродження України, навіть на загальному тлі всеперемагаючого ідіотизму, вражає своєю гротесковою абсурдністю.

Микола Азаров, так само, як і автор цієї статті, родом із країни Рад. І хоча ми вже давно живемо в іншій країні, перший віце-прем'єр просто напрошується на доречну пораду з приводу своєї невгамовної манії нагороджень. Про те, яка саме порада – пізніше. А наразі – трохи лірики та фактів.

Узагалі, Микола Янович – людина неординарна, він уже встиг заслужити в народі "честь" дати своє ім'я цілому ряду економічних явищ. Але після вручення ним ордена "За відродження України" І ступеня депутатові Держдуми РФ Костянтину Затуліну, можна говорити про "азаровщину" і в галузі, що не має відношення до економіки. Тобто, у нагородній справі.

За логікою речей, вручення орденів і медалей – акт виховний. Так сказати, Батьківщина нагороджує героя в якості настанови для  сучасників і прикладу для нащадків. Який же зразок громадянської  мужності та патріотичної поведінки продемонстрував громадянам України російський парламентарій, якого тепер, мабуть, потрібно називати борцем за відродження незалежної держави Україна?

Судячи з матеріалів ЗМІ, перший віце-прем'єр Азаров на питання журналістів, за які заслуги Затулін отримав відзнаку, здивовано відповів: "Це що, смертельно для нашої країни?"

Звичайно, Україна пережила Батия, Гітлера та Сталіна, а тому переживе і це. Але все ж таки хотілося б отримати пояснення, яким потрібно бути, і що робити, щоб вважатися першорядним відроджувачем України.

Отже, якщо орієнтуватися на "подвиги" Затуліна, виходить, що першу ступінь відродження України дають за двічі персону нон-грата. Одіозний російський парламентарій удостоївся вивезення з України в 1996 і 2006 роках за те, що заперечував український статус Севастополя та Криму, брав участь у антинатовських акціях у Феодосії.

Таким чином, Азаров або видає медалі тим, хто заперечує територіальну цілісність української держави. Або ж, нагороджуючи персону нон-грата, Азаров привселюдно ставить під сумнів правильність рішення СБУ про оголошення Затуліна персоною, чиє перебування в Україні є небажаним і небезпечним.

Правда, з цим підходом не погодилися ні Шевченківський райсуд столиці, ні Апеляційний суд Києва, де росіянин безуспішно намагався оскаржити дії СБУ.

Затулін запам'ятався тим, що в 90-х роках активно сприяв кримському сепаратизму. Не дуже давно навіть лідер кримських комуністів Леонід Грач, якого не можна запідозрити в зайвому українському патріотизмі, виразив надію, що Росія "відмовиться від ведмежих послуг" Затуліна, тому що "те, що сьогодні робить він і йому подібні, несприятливо відбивається на російсько-українських взаєминах".

Грач також згадав, як переконував Кучму, що Затулін – це "піщинка, котра засмічує російсько-український стратегічний простір". Мало змінився одіозний російський парламентарій з тих часів.

У червні 2006 року в статті під заголовком "Костянтин Затулін: "Я не виключаю територіальних претензій Росії до України", російський парламентарій писав: "....Є історичне минуле, котре жодним чином не можна перекреслити. От це історичне минуле каже про те, що були серйозні порушення при схваленні рішення про приєднання Криму до України.

Але питання це вже в новій Росії, на жаль, було вирішене на користь того, щоб визнати статус-кво лінії кордонів. Про це сказано в договорі про дружбу, який був ратифікований у 1999 році. Я виступав проти цього і вважаю, що договір насправді не надає нам достатніх гарантій для дружби.

Але я як законослухняна людина прийняв це рішення. Договір при цьому був підписаний у певному контексті, виходячи з певного розуміння. Якщо цей контекст руйнується, все стає можливим, у тому числі й повернення до питань, які, здавалося б, в історії були вирішені". Так, з такими "відроджувачами" Україні і ворогів не потрібно.

Таким чином, у відповідності з логікою першого віце-прем'єра незалежної держави Миколи Азарова, відродження України – це ніщо інше, як територіальні претензії на цілісність цієї самої незалежної держави. Але хіба Конституція не каже громадянам, а тим більше – відповідальним чиновникам, стояти на варті суверенітету та територіальної цілісності держави?

Що ж, у справі нагородження, схоже, переходимо до формули "покарання невинних і нагородження непричетних". "Донбаський велосипед" у нагородній справі поїхав далі – схоже, тепер будемо вручати медалі й ордена винним.

Щоправда, секретаріат президента пояснив, що азаровський орден із красномовною назвою – не державна нагорода, а приватна справа якогось фонду.

До речі, разом із Затуліним СБУ влітку 2006 оголосила персоною нон-грата шаленого віце-спікера Держдуми Володимира Жириновського. Очевидно, пан Жириновський на даний момент знаходиться "у списку очікування" на нагороду від віце-прем'єра.

Справа за креативом – у тому сенсі, яке звання присудити панові Жириновському. Навряд чи останній удостоїться першого ступеня, адже в ранзі персони нон-грата Жириновський, на відміну від Затуліна, побував тільки один разу. Так що, з урахуванням скромного бекґраунду, тільки друга ступінь...

Щоправда, Жириновський яскраво "засвітився" у Казахстані. Влада центральноазіатської держави по достоїнству оцінила його висловлення про те, що "немає казахської мови, і писемності не було, взагалі нічого немає там". Російського віце-спікера відправили з країни, а генпрокурор Казахстану запропонував своєму російському колезі розглянути питання про притягнення Жириновського до відповідальності у відповідності зі ст.282 КК РФ за порушення національної ворожнечі та ворожнечі між народами Росії та Казахстану.

Але це не наша історія. У нас за розпал міжнаціональної ворожнечі нагороджують. От наприклад, заява Жириновського, котра не може не звернути на себе увагу українського віце-прем'єра Азарова. Поряд із територіальними претензіями, Жириновський висловив побажання, щоб "українські хлопці поверталися з Іраку в трунах".

Той факт, що Жириновський наразі не може похвалитися українським орденом у петлиці, пояснюється невеликим конфузом, який допустив Володимиром Вольфович у розпал антитарасюківських пристрастей. Нещодавно у властивій йому тупувато-солдафонській манері російський віце-спікер заявив, що не тільки Тарасюк, а й "усі інші українські міністри – круглі ідіоти".

Образливі такі слова. Причому, сказані, у тому числі, про людину (Миколу Азарова), котрий так принципово відстоює свободу слова: "Ганьба демократичній системі нашої країни, якщо ми забороняємо в'їзд у нашу країну членам парламенту іншої країни, нашої сусідки тільки за те, що він думає не так, як думає Борис Тарасюк".

P.S. Співробітничати держчиновникам України з представниками влади інших держав необхідно. Часом навіть з одіозними іноземцями. Якщо це робиться в ім'я національних інтересів. От тільки нагородження найодіозніших з них орденами з гучними титулами, скоріше за все говорить про глибоке захворювання на постколоніальний комплекс меншовартості, якого досі не змогла позбутися частина українського істеблішменту.

Андрій Іванець, для УП