Громадянська війна, або Метастази імперій

Присвята: Севастопольському другові

Спільнота, у якої немає власної держави, стає м’ясом для чужих воєн. І навіть у випадках, коли якась частина спільноти пробує нарешті стати самостійною, інша все одно залишається у шлейфі чужих імперій.

Майже всі війни, що проходили через Україну в новому і новітньому часі, були громадянськими. Козацькі повстання і війна Хмельницького 1648-54 років була соціально-релігійною (під етноекономічний ніж конфлікту попали, наприклад, євреї і поляки, під релігійний – уніати і католики). Серед уніатів було багато українців, серед тих, хто записав себе католиками – теж.

Перша світова війна – це війна козачих полків і українців, що воювали в царській армії, з січовими стрільцями. В протилежних окопах лунала та ж сама українська – і тільки накази віддавалися різними мовами. Повішені австріяками москвофіли і заслані царськими військами на Сибір греко-католицькі священники Галичини також були українцями.

Падіння Української Народної республіки – наслідок довготривалого розбрату спочатку між монархістами і республіканцями, потім – між повстанцями і червоними частинами. Знову – з обох боків українці, часто – сини однієї матері, воювали один проти одного.

Під час голодомору саме місцева влада, здебільшого такі ж українці, виконувала замовлення режиму, забираючи зерно в своїх одноплемінників.

У другій світовій червоноармійці (здебільшого місцеві жителі, погнані під кулі з одною гвинтівкою на трьох "искуплять вину перед Родиной") воювали проти вояків СС "Галичина", котрі, пам’ятаючи про радянські злочини 1939-41 років, вибрали менше зло. Знову з обидвох сторін фронту стояли українці.

Війна проти УПА часто чинилася руками тих самих "винищувальних частин" (ястребків), котрі складалися з місцевого населення. У військах НКВД і прикордонних частинах, котрі з польськими комуністами виселяли лемків у ході операції "Вісла", думаю, було немало українців. Пізніше на Галичині "викорінювали бандерівщину" немало східняків і людей з Великої України. Знову – фронт всередині нас, знову – ми один проти одного.

У другій світовій доля поставила наших дідів по різні боки барикад. Кожен із них воював за Батьківщину, проти злого ворога, який убивав наших рідних і знищував нашу Україну.

Оскільки України як незалежної держави не існувало, багато з них мусіли йти під прапорами двох протилежних не-українських сил – більшовиків і нацистів, по суті – вибирати менше зло. Саме ці імперії зіткнули нас у війні, яка триває досі: для наших дідів у різних таборах існують зрадники-колаборанти, прислужники ворожих (більшовицьких/нацистських) режимів – яких треба покарати. Цю риторику починаємо засвоювати і ми, їхні онуки.

У другій світовій існувала і третя сила – ті, хто воював в УПА. Вони не були ангелами – війна завжди є змаганням з найбільш ефективного порушення правил. Волинська трагедія чи цілеспрямоване знищення людей, дотичних до комуністичної влади без розбору – тому підтвердження.

Радянська пропаганда записала їх у поплічники "наці", відверто ігноруючи факти. Проте, УПА воювала в межах своїх сіл чи районів – одночасно і проти нацистів, і проти більшовиків, і проти польських шовіністів. Підтримка їх місцевим населенням – факт (достатньо лише поглянути на могили воякам УПА практично в кожному селі Галичини, і в багатьох селах Волині та Поділля).

Великою мірою це була боротьба і за свою церкву, а також, банально, за те, щоб не бути виселеним на Сибір чи відправленим у остарбайтери, щоб не втратити свою землю і худобку, зароблену кривавою працею кількох поколінь.

Героями були скоріше люди, ніж структури. Українець, вояк радянської армії, на передовій Курської дуги, упівець, що не дав відправити ешелон з людьми в Сибір чи працівник українських гуманітарних інституцій під німецькою окупацією в Кракові – всі вони були на своєму місці.

Пам’ятаймо: у цій війні брали участь і ті, хто не вважав себе українцями – як у етнічному, так і в громадянському розумінні цього слова. І вони як громадяни України зараз, також повинні пройти це закінчення громадянської війни, війни українського народу проти українського народу.

Цих людей або підставили імперії, представниками яких вони часто були, або саме вони були тими імперцями, що запалювали війни. І зараз вони повинні визначатися, що їм підходить більше – імперії чи Україна.

Людям із комуністичною тяглістю особливо тяжко зараз закінчити цю громадянську війну, оскільки тоталітарна пропаганда радянського режиму, на відміну від нацистської, не закінчилася.

Перемоги режиму пропаганда зробила персональними перемогами людей – і це і надалі живе у головах його прихильників.

Проте справжні ветерани війни (не НКВД-исти) чітко знають, хто на війні політрук, що таке заградзагон, хто такий Жуков та інше, себто – можуть відокремити комунізм і боротьбу з нацизмом, особистий вчинок і "героїчну роль радянського народу".

Більше того, ця війна, здебільшого, є суто віртуальною: як галичани бачили небагато справжніх ветеранів війни поза НКВД-истами, так і більшість радянських вояків в очі не бачили "справжніх" українських націоналістів. Воюють між собою пропагандистські кліше в наших головах.

Війна ніколи не закінчується перемогою – її наслідком завжди є біль. Невинно загиблі люди, знищені міста та села, руїна в людських душах від жорстокості, "чорно-білий" світогляд аж до смерті... Наших дідів змусили воювати (наприклад, під Бродами, чи потім, у Карпатських лісах): перед кожним стояла загроза смерті та руїни. Вони не хотіли цього.

Маємо визнати: ці режими – царський російський, австоро-угорський, нацистський, комуністичний – залишили нам у спадок "громадянську війну", поділивши нас на табори. Ми, онуки тих, хто воював, хочемо закінчити цю війну.

Що означає "закінчити війну"? Найперше – пробачити. Не забути, але пробачити. Друге: змінити тоталітарну мілітарну географію – переназвати усі площі, проспекти та бульвари Перемоги в площі, проспекти та бульвари Пам’яті. Третє: перестати сварити між собою покійних, створивши меморіали для загиблих усіх воєн.

Четверте і найважливіше: визнати шкоду від тих воєн нашою спільною шкодою, в першу чергу – травму на особистісному рівні, родинну рану, пам’ять про тих, хто не повернувся чи скалічився на чужих війнах. П’яте – засудити імперії за понищені долі та прокопані всередині наших душ окопи.

Так, прийшовши до спільного минулого, ми зможемо більш вільно дискутувати про наше майбутнє.

Щоб нас не роз’єднували архаїчні релігійні конфлікти 17-го століття і битви двох уже неіснуючих імперій 70-літньої давності.

Щоб війна більше ніколи не повторилася.