Надзавдання 2007 року: 4 кроки від авторитаризму до демократії

Середа, 10 січня 2007, 14:32

Головна стратегічна помилка демократичних сил України після Майдану і зокрема протягом минулого 2006 року – це спроба реалізувати політичну реформу у два етапи.

Тобто спочатку перерозподілити повноваження центральних органів влади, а вже потім, на другому етапі, реформувати місцеве самоврядування – ввести в дію закон 3207-1.

На практиці це означало, що велику прірву між авторитаризмом кучмівського зразка і демократичним владоустроєм українці, й, передусім, владна й політична еліта, вирішили перестрибнути у два прийоми – тобто якимось небаченим навіть у спорті подвійним стрибком.

Отож, цілком закономірно, що після першого напівстрибка через цей своєрідний політичний Босфор ми не опинилися на омріяному другому березі – на континенті європейської демократії, а шубовснули на дно стрімкої протоки, яка, наче вир, закручує нас назад, до азіатчини, до євразійщини, точніше – до українсько-візантійської автаркії.

Звідси головне завдання демократичних сил України у 2007 році – вирватися з цього дна, з полону цього виру, щоб урешті-решт дістатися того заповітного європейсько-демократичного берега.

Чи реально це зробити протягом нинішнього року – ось питання питань, від якого залежить майбутнє України. Тож спробуємо дати на нього відповідь.

Українське суспільство на шляху реформ: де ми перебуваємо нині?

Якщо зробити вимір політичних, економічних, соціальних і культурно-духовних координат тієї точки, до якої прийшло українське суспільство на 16-му році незалежності, то він об’єктивно показує, що держава ще перебуває в перехідному періоді від радянського соціалізму до капіталізму. Причому, десь у серединній точці його першої стадії, яку прийнято називати періодом первісного нагромадження капіталу.

Тобто процеси роздержавлення колись майже тотальної державної власності, особливо в промисловості, ще тільки добігають своєї середини.

На повну силу працюють різні т. зв. чорні й сірі схеми приватизації, названої в народі "прихватизацією". Національний великий капітал, як правило, має або компартійно-комсомольське походження, або розрісся на чиновницько-державних чи напівкримінальних і навіть кримінальних "дріжджах".

Переділ власності відбувається в тому числі у найдикіших формах – все ще доводиться чути про вбивства бізнесменів і підприємців, здійснюються рейдерські захоплення підприємств, ринків тощо.

Наприклад, за даними Донецької облпрокуратури, тільки в цьому регіоні залишаються нерозкритими понад 1200 вбивств бізнесменів, здійснених за роки незалежності України.

На півдорозі до ринку застрягли й ринкові перетворення на селі – земля й досі не узаконена як товар.

Нагромадивши певний капітал, майже всі українські олігархи започаткували свої бізнес-політичні проекти, щоб увійти у владу безпосередньо чи контролювати владу опосередковано – через підконтрольні їм партії та блоки.

На вершині процесів олігархізації тривалий час стояв колишній президент України Леонід Кучма та його родина. Під його тиском Верховна Рада, де також балом правлять мільйонери, понад 10 років тому прийняла антидемократичну Конституцію, яка закріпила авторитарну систему владоустрою.

Головні ознаки будь-якого авторитаризму, як відомо, – це призначення виконавчої влади зверху донизу, надмірна концентрація владних повноважень у центрі, як правило, в руках глави держави, зведення до мінімуму повноважень місцевої влади, опора на централізований бюрократичний апарат і силові структури.

Все це було в авторитаризмі кучмівського зразка: вся повнота виконавчої влади була віддана державним адміністраціям, керівники яких не обиралися народом, а призначалися зверху, главою держави, і т.д.

По всіх перерахованих вище пунктах в Україні сформувався класичний авторитарний режим. Причому він був освячений, тобто закріплений Основним Законом 1996 року, але, звичайно, в словесній упаковці "однієї з найдемократичніших у Європі" Конституцій.

Головна її вада – Україна була проголошена республікою, демократичною, соціальною і т.д. державою. А насправді це була суцільна еклектика з авторитарної системи влади та окремих елементів демократії, причому взятих з її різних моделей.

Так, повноваження глави держави були переважно взяті від президентських республік, Верховної Ради – від парламентських республік, Кабінету Міністрів – від президентсько-парламентських моделей, а місцевої влади – і від колишньої радянської системи, і, частково, від парламентсько-президентської республіки.

Місцеве самоврядування проголошувалось, але нічим не забезпечувалася – ні правами, ні податковою, ні бюджетною політикою тощо.

У соціальному плані українське суспільство залишається найбільш розшарованим з-поміж країн Європи.

На одному полюсі - маленька купка олігархів та багатіїв, а на другому - абсолютна більшість бідних. 90% населення фактично знаходиться на межі виживання, отримуючи доходи від 300 до 420 грн.

Середній клас залишається в зародковому стані, причому його розвиток штучно сповільнювався, душився зверху. Причина – саме цей клас є основним опонентом олігархії та автаркії й водночас - головною опорою (соціальною базою) демократії.

У культурно-духовному плані Україна відкинута назад навіть порівняно з радянським періодом.

По всіх показниках – розвитку науки, освіти, охорони здоров’я, культури – Україна значно відстає від радянського минулого.

Дещо тільки поліпшилися справи щодо свободи совісті та становища церкви як духовно-релігійного інституту, хоча й там, особливо у православ’ї, спровоковані розколи.

Загалом же нація почала деградувати й вимирати прискореними темпами – з 52 млн. нині залишилося вже лише 48 млн. українців. Ще 12 млн., за прогнозами демографів, ми втратимо в найближчому майбутньому.

Майдан – незавершена революція

Історичне значення українського Майдану кінця 2004 року полягає передусім у тому, що це була найбільша спроба демократичних сил і власне народу, його політично й суспільно активної частини, змінити вектор розвитку незалежної України від авторитаризму до демократії.

Причому йшлося про прагнення народних мас і частини еліти змінити всю систему державного устрою та суспільних відносин.

Що на сьогодні реалізовано від цих устремлінь?

Так, українська нація наче прокинулася від летаргічного сну й лещат авторитаризму: відбулося духовне пробудження народу, перемогла свобода слова, почало формуватися громадянське суспільство.

Однак за всіма іншими параметрами – політичними, економічними, соціальними – невдовзі після Майдану розпочався відступ. І зробив це не народ, а українська еліта, яка на плечах революційних мас прийшла тоді до влади.

Головна біда – помаранчеві переможці не втілили в життя конституційну реформу в повному обсязі задля демократизації влади в центрі й на місцях, не звільнили економіку від олігархічних і чиновницьких лещат, а економічно не забезпечені соціальні зрушення швидко зайшли у глухий кут.

В результаті зрадництва еліти мирній Українській революції демократичні сили розпорошились і вже за рік, у березні 2006-го, програли парламентські та місцеві вибори.

Не зумівши створити демократичну більшість у Верховній Раді та свій коаліційний уряд, вони відкрили шлях до реставрації авторитарного минулого, хоча вже в іншій зовнішній упаковці – антикризової коаліції.

Універсал національної єдності ці сили використали, вочевидь, для камуфляжу своїх цілей, так само, як Кучма та його олігархічно-чиновницьке оточення свого часу використали "найдемократичнішу" Конституцію 1996 року.

Отже, за основними параметрами суспільного розвитку Україна перебуває нині в стадії первісного (дикого) нагромадження капіталу, який ще й підсилений реставрацією антимайданних сил.

Що робити?

Чого сьогодні найбільше потребує Україна? Найперше - це координації дій, співпраці та єднання демократичних сил.

Якщо все йтиме за встановленим конституційним порядком, то наступні чергові вибори – президентські.

Отже, демократичним силам, передусім відповідним політичним партіям, потрібно сісти за стіл переговорів, а також шляхом неупереджених соціологічних досліджень і рейтингових голосувань визначитися з реальним лідером.

Провівши після цього міжпартійний з’їзд (форум чи асамблею демократичних сил), утворити передвиборний блок чи коаліцію й легалізувати в тій чи іншій формі свого кандидата в президенти. (Згадаймо, що Віктор Ющенко реєструвався як самовисуванець, але підтримувався як єдиний кандидат від Блоку "Наша Україна", а згодом і від коаліції "Сила народу").

Звичайно, утворення такого демократичного об’єднання під вибори потребує негайного створення підготовчих робочих груп, у тому числі щодо вироблення текстів угод, передвиборної програми, ідейного маніфесту тощо.

По-друге, паралельно потрібно розпочати підготовку до створення значно ширшого об’єднання громадян - Народного віче, руху, громадсько-політичної коаліції тощо - задля підтримки кандидата в президенти України від демократичних сил і (увага!) задля спротиву реставраційним силам.

Це можуть бути всі форми законного народного протесту – проти несправедливого збільшення прибуткового податку на громадян (зменшення їхніх доходів заборонено Конституцією!), проти необгрунтованого підвищення комунальних тарифів тощо.

Особливо важливо залучити до цього народного фронту профспілки,насамперед незалежні, об’єднання малого та середнього бізнесу, а також молодіжні, жіночі й ветеранські організації.

Тобто представників усіх соціально вразливих верств, які ледь животіють і яких не влаштовує нинішня олігархічно-авторитарна система. І, звичайно ж, підняти національно-патріотичні верстви населення, які незадоволені приходом до влади антимайданних сил.

Третє завдання українських демократів – це законодавчі ініціативи.

Долучивши всі найкращі наукові та експертні сили, необхідно негайно виробити текст нової Конституції, в якій передбачити ліквідацію всієї авторитарної системи влади, всіх її рудиментів.

Тобто ввести виборність усіх керівників органів виконавчої влади й реальне місцеве самоврядування відповідно до ратифікованої Україною Європейської хартії місцевого самоврядування.

Задля реалізації цієї демократичної Конституції потрібно також розробити низку надзвичайно важливих кодексів і законів.

Йдеться про Податковий, Земельний, Житлово-комунальний та інші кодекси, а також нові закони, які б відкрили шлях для реалізації істинно демократичних норм і положень Конституції.

Реалізація на практиці статей як нового Основного Закону, так і кодексів та інших законодавчих актів означатиме, що в Україні треба провести комплекс реформ – адміністративну, територіальну, податкову, бюджетну, житлово-комунальну, місцевого самоврядування тощо.

Ключ до вирішення цих проблем – саме в цілісному, комплексному підході до реформування всього суспільства.

Адже, наприклад, без зміни адміністративного устрою не можна організувати по-новому життєдіяльність територіальних громад, а без податкової та бюджетної реформи не може бути місцевого самоврядування.

Цей комплекс реформ потрібно чітко спланувати. Відповідний план – це і буде шлях до демократичного облаштування України.

Це і буде основа для передвиборної програми єдиного кандидата в президенти від демократичного блоку.

Це і буде проривом для вивільнення економіки від олігархічно-авторитарних пут, а відтак і для економічного прориву та суттєвого поліпшення рівня життя основних верств населення.

Це і буде побудова Європи в самій Україні, а отже, і шанс на входження не в далекому, а в середньостроковому майбутньому до євроспільноти.

Звичайно, в цьому плані можна зафіксувати й наші зовнішньополітичні орієнтири – мирна співпраця з усіма сусідами та геополітичними об’єднаннями Заходу і Сходу. Особливо на нинішній перехідний період – до вирішення наших проблем щодо євроінтеграції.

Автор далекий від думки, що згадані три надзавдання, якщо вони невдовзі почнуть реалізовуватися демократичними силами України, не викличуть спротиву з боку їхніх опонентів – представників олігархічно-авторитарної системи.

Тому четверте головне завдання на нинішній рік для українських демократів – всіма силами розвінчувати антинародну спрямованість політики й кожного такого конкретного кроку реакційно-реставраційних сил.

Це має бути відкрита опозиційність до кожної дії влади, що вона не йде на користь народові, суспільству.

Це має бути відкрита, публічна боротьба – в тому числі через ЗМІ і шляхом безпосередньої роботи в масах – за кожну крихту народних інтересів, проти обдирання громадян, як липок, олігархічно-ненаситним капіталом.

За великим рахунком, завдання першого етапу Української революції (1917 – 1921 рр.) не було реалізовано – не відстояли й не розбудували Українську Народну Республіку.

За великим рахунком, Майдан кінця 2004-го лише показав, що цієї мети вже у XXI столітті можна досягти не збройними, а мирними методами.

За великим рахунком, кінцева мета всього нинішнього українського демократичного руху полягає саме в тому, щоб мирними способами та засобами завершити революційні завдання минулих епох – таки збудувати Українську Народну Республіку як сучасну демократичну державу та розвинене громадянське суспільство. Народну державу – і за системою влади, і за типом економіки, і за принципами соціальної справедливості, і за духовно-культурним розвоєм.

Замість епілогу

Скептики скажуть, що Українська Народна Республіка – це недосяжний ідеал. Автор готовий їм заперечити, що це ідея, а відповідний план її побудови – це одночасно вже й ідеологія, які можна взяти на озброєння, тобто нести в маси.

Отже, якщо представники українських демократичних сил протягом 2007 року хоча б сформулють чітко ці ідеї, й під цим прапором започаткують наступну президентську виборчу кампанію, розпочнуть реалізацію перерахованих чотирьох завдань, то це і будуть перші чотири кроки на шляху від авторитаризму до демократії, на шляху до перемоги Української Народної Республіки.

Автор : Рубанець Микола Леонтійович – журналіст і соціолог, головний редактор всеукраїнського суспільно-політичного тижневика "Україна і світ сьогодні"



powered by lun.ua
Головне на Українській правді