Яку косу насправді розплела Тимошенко

Понеділок, 15 січня 2007, 17:31

Залпи новорічного салюту співпали з першими залпами нової політичної війни в Україні.

Новий рік не буде нудним "роком тихих сценаріїв" – це підтвердили останні голосування в Верховній Раді та чергові законодавчі ініціативи антикризової коаліції.

Своїми голосуваннями БЮТ завершив 2006 і дав старт новому політичному року. За один сесійний день Юлія Тимошенко сформувала нову політичну реальність і повернулася на ключові ролі у великій політиці - після піврічного ігнорування інтересів другої за розмірами фракції і з боку коаліції, і певною мірою з боку президента.

Юля Тимошенко поміняла не тільки свою, але і президентську гру. В цьому сенсі така екстремальна гра Тимошенко - це також і прорахунок президентської команди.

Позиціонуючись в якості надпартійного гравця і голови держави, президент як мінімум мав працювати рівноцінно "на дві руки" - і з коаліцією, і з опозицією. Другий напрямок аж ніяк не можна назвати домінуючим в його діяльності.

Півроку у лідера опозиції пішло на формалізацію такого свого статусу.

Це – стратегічна і цілком зрозуміла мета. І той факт, що відбулося це за допомогою Партії Регіонів не може свідчити про довгостроковий характер і теплоту подібних відносин.

Мова йде про взаємовигідне і скоріше за все "одноразове" використання один одного. ПР та БЮТ не є союзниками і ніколи не будуть ними.

Вірніше б було говорити про двох ворогів, що домовилися стосовно правил подальшого ведення війни.

Співвідношення тактики і стратегії за результатами перших "операцій" цієї війни можуть бути спірними.

По-перше, Тимошенко не може не усвідомлювати можливої політико-електоральної ціни, яку їй доведеться заплатити за подібні кроки.

По-друге, закон про опозицію ухвалено лише в першому читанні. І гарантій того, що буде схвалений в другому, або в такому ж самому вигляді небагато.

По-третє, викликає сумніви реальність застосування схваленого закону про імперативний мандат в місцевих радах "заднім числом". Тобто, якщо покласти на терези вигоди та втрати, то їх співвідношення поки що не на користь бонусів. Але це тільки початок.

Закон про КМ руйнує систему "подвійного виконавства", що склалася у результаті політичної реформи.

Можна це назвати також дуалізмом виконавчої влади, але конституційним фактом є те, що не тільки прем'єр та Кабмін, а й президент, згідно з Конституцією, вмонтований в систему виконавчої влади (подання кандидатури прем'єра, двох міністрів, керівництво зовнішньою політикою і т. ін., і не обмежується статусом тільки голови держави).

Закон про Кабмін у редакції конституційної більшості демонтує виконавчі повноваження президента і нуліфікує частину конституційних повноважень президента.

При цьому парадокс полягає в тому, що ці повноваження в Конституції зберігаються, але закон про КМ відбирає інструменти для їх повноцінної реалізації. Всі виконавські функції президента по факту перетікають до прем'єра і Кабміну.

Очевидний наслідок прийняття закону про КМУ – це "президенціалізація" прем'єра, фактичне вторгнення повноважень Кабміну в "домени" президентської влади - наприклад координація силових структур та інститутів, що відповідають за національну безпеку, набуття Кабміном рис "президентського уряду".

Уряд стає єдиним центром виконавчої влади, принцип "подвійного виконавства" тепер не працює. Кабмін же навпаки концентрує в своїх руках весь спектр повноважень і сфер відповідальності – від економічних, безпекових до зовнішньополітичних.

Принцип розділення влади працює, але президент практично не приймає в ньому участі.

Уряд символічно "ділить владу" з коаліцією – і то, більшою мірою в момент призначення прем'єра і обрання персонального складу КМУ.

Можливо, не до кінця БЮТом були прораховані саме такі інституційні та політичні наслідки подолання президентського вето на закон про Кабмін.

Але важливішим вбачається інший момент – свідомо чи ні, але Тимошенко стимулювала саме жорсткі сценарії, не залишивши Ющенку вибору.

І президент, і "Наша Україна" будуть вимушені радикалізуватися і боротися. Тепер дострокові вибори або ж ревізія політреформи стають кращим з гірших сценаріїв для президента.

Тобто, Тимошенко розплела не тільки косу, але і неприродній вузол напівкулуарних напівдомовленостей між спікером, прем'єром та президентом. Майже очевидно, що подібна тактика могла б закінчитись "удушенням" президента у чергових "універсалістських" обіймах.

У подальшому їй необхідно застрахуватися від можливого "кидка" з боку регіоналів на стадії наступних читань закону про опозицію, за допомогою вже реальних і принципових союзників.

Зараз м'яч вже не на майданчику Тимошенко, в гру активніше включаються структури, від рішення яких залежить набагато більше, – КС і президент. Це може вирішити питання: чи залишається президент гравцем, що здає карти, або тим, що здає гру.

Одним словом, в той момент, коли Юлія Володимирівна розплела косу, вона сплела стратегічну інтригу 2007 року.

Вадим Карасьов, Директор Інституту глобальних стратегій (ІГЛС) для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді