Сергій Льовочкін: Тепер в Кабміні неможливе повторення ситуації, яка сталася з Борисом Тарасюком
За п'ятнадцять років незалежності в Україні не було уряду, який не мріяв би про закон, що регламентував би його діяльність.
Усі українські уряди, а нинішній – вже п'ятнадцятий, залежали, м'яко кажучи, від позиції президента. І це було серйозною перешкодою для формування ефективної виконавчої влади.
Подолання вето президента на закон про Кабінет міністрів і те, що через десять днів цей закон фактично вступить у силу, означає, насамперед, що ми починаємо працювати в нових реаліях.
Конституційна реформа перестала бути предметом дискусій.
Від теоретичних дебатів – визнавати, чи не визнавати, потрібна чи не потрібна конституційна реформа в Україні, ми зробили потужний крок у практичну площину.
Положення Конституції щодо розподілу повноважень між гілками влади нині реалізовуються на практиці.
Ми зробили важливий крок вперед на шляху демократизації системи влади в Україні.
Адже демократія – це, в першу чергу, чіткі та прозорі процедури, які унеможливлюють будь-які політичні спекуляції, інтриги та перетягування "ковдри повноважень".
Повинен сказати, що досі ми мали з цим немалі проблеми. Робилися спроби з боку секретаріату президента дублювати і навіть підмінювати кабмінівські структури. Я міг би навести численні приклади таких спроб.
Власне відсутність нормативно визначених і чітко регламентованих законом процедур провокувала адміністративні конфлікти в системі влади. Виникало зручне підґрунтя для діяльності різних доморощених тлумачів від політики, які на власний розсуд намагалися тлумачити Конституцію.
Затвердивши закон про Кабінет міністрів, український парламент наче змів сміття з української політичної сцени, зробив адміністративні процедури прозорими, а відносини між інститутами влади – чіткими та зрозумілими.
В парламентсько-президентській системі влади повинна бути сильна опозиція. Це аксіома.
Опозиція має бути наділена правом контролю за діями влади з відповідними механізмами впливу на підготовку рішень як законодавчої, так і виконавчої гілок, мати можливість інформувати про свою діяльність громадян України.
Закон про опозицію має стати невід'ємною складовою законодавства нової політичної системи. Кабінет міністрів, зі свого боку, гарантує відкритість та доступність інформації, що стосується діяльності урядових структур.
Адже активна опозиція – це запорука демократичності влади і запобіжник від помилок і непрорахованих рішень.
І основне – продовжено утвердження парламентської демократії. Принципи коаліційності, спільної політичної відповідальності парламенту та уряду знайшли своє відображення у цьому законі.
Ще одним позитивом, який є результатом ухвалення закону про Кабінет міністрів, вважаю можливість побудови чіткої та стрункої вертикалі виконавчої влади.
Тепер кожна ланка виконавчої влади має регламентовані повноваження і належний їй рівень відповідальності. Закон чітко визначає поточну діяльність уряду, його структурну організацію.
Таким чином, у системі прийняття та виконання управлінських рішень долається те двовладдя, яке завжди перешкоджало реалізації ефективної та збалансованої економічної політики.
Я хотів би наголосити на ще одному питанні, з яким ми зіткнулися, і яке отримало навіть резонанс у світі. Маю на увазі історію з екс-міністром закордонних справ Борисом Тарасюком.
Сьогодні повторення чогось подібного просто неможливе, оскільки закон про Кабінет міністрів закладає механізми, які блокують появу будь-яких конфліктів з приводу кадрових призначень та звільнень. У тому числі й стосовно прем'єр-міністра та інших членів уряду.
Відтак, вже на старті 2007 року ми отримали хороші умови для ефективної роботи. Ми врешті-решт поклали край невизначеності, яка останні роки переслідувала українську політику та українську владу.
Скажу більше, уряд Віктора Януковича має достатньо досвіду та політичної волі для того, щоб позитивно використати нову законодавчу базу та побудувати справді ефективну владу в Україні.
Автор: Сергій Льовочкін, керівник апарату прем’єр-міністра України Віктора Януковича
