Вічні інтереси українських політиків
Історики майбутніх поколінь не зможуть назвати Україну країною перемог революцій. Очевидно, менталітет пересічного українця не сприймає кардинальних змін правил життєдіяльності в суспільстві.
Він втомлюється від потрясінь і боїться будь-яких серйозних змін у його поміркованому існуванні.
Ця особливість наших громадян накладає серйозний відбиток і на українську політику в цілому.
Звідси – багатовекторність у зовнішній політиці, відсутність ідеологічних принципів у мотивації політичної еліти, патологічне прагнення до пошуку компромісу, взаємне зрадництво, порушення будь-яких, навіть найбільш принципових домовленостей і багато чого іншого — те, що в побуті прийнято називати безпринципністю.
Відомому британському політикові XIX століття, багаторічному міністру закордонних справ і прем'єр-міністру Великобританії Генрі Джону Темпл Пальмерстону належить фраза, що повною мірою характеризує нинішній стан українського політикуму: "У політиці немає вічних друзів і немає вічних ворогів. Є тільки вічні інтереси".
В Україні цей принцип часто інтерпретують по-своєму: "Тільки дурні не змінюють своїх поглядів".
Цією особливістю української політичної еліти і пояснюються половинчатість і непослідовність українських політичних реформ: як у 1990 році після студентської революції на граніті, так і в 2006 після помаранчевої революції.
На початку 90-х, незважаючи на крах радянської системи, на численні виступи представників різних прошарків суспільства, реальна ротація політичної еліти не відбулася.
Першим президентом був обраний колишній 1-й секретар, а до того – секретар з ідеології ЦК КПУ.
Керівниками міністерств і відомств залишилися представники т.зв. "червоного директорату", в областях секретарів обкомів переселили в губернаторські крісла.
Прихід у середині 90-х в активну політику і бізнес молодого покоління комсомольців у суспільстві сприйняли як зміну поколінь.
Але політичні традиції не були зруйновані — ідеологічні пошуки так само були штучними та безрезультатними.
А всі проблемні питання вирішувалися шляхом пошуку компромісів, що, як правило, знаходилися поза межами принципів. У такий спосіб еволюціонувала Україна: без кадрової люстрації, справжньої зміни політичних еліт, шокової терапії в економіці, реальних і послідовних політичних, адміністративних і економічних реформ.
Сучасні історіографи датують новітню історію не зміною суспільних формацій, а зміною керівників – президент Кравчук, перше президентство Кучми, друге президентство Кучми, президентство Ющенка, друге прем'єрство Януковича...
Як це не дивно, але ніхто не говорить про парламентську республіку часів Кравчука-Плюща, про прийняття Конституції і зміну форми правління часів Кучми-Мороза, епоху ротації регіональних еліт періоду завоювання влади "донецькими" першої та другої хвилі.
Таким чином, в українську історію входять особистості, але не суспільні процеси.
Зокрема, Леонід Кравчук став частиною новітньої української історії як перший президент, що не допустив розколу та соціальних потрясінь в Україні після розвалу СРСР.
Леонід Кучма, як це не дивно, якщо поглянути з боку економіки, увійде в історію як реформатор. Саме при ньому були затверджені основні ринкові цінності, проведені прототипи локальних економічних реформ, введена в використання власна грошова одиниця, проведена основна приватизація.
І вже ніхто не буде казати, що все це було досягнуте зависокою ціною, що ті реформи, що Кучма достатньо непослідовно впроваджував впродовж 8 років, необхідно було провести динамічно впродовж 1-2 років.
Багато хто забуде, що українська приватизація стала зразком непрозорості, яскравим прикладом прояву первинного дикого нагромадження капіталу.
Безумовно, Віктор Ющенко увійшов в історію, як політик, який досяг вершин влади завдяки колосальній майже революційній підтримці українського народу, як гарант демократичних цінностей. Однак також очевидно, що Ющенко став заручником такої перемоги.
Після всього цього, після багатомільйонного Майдану, не зумівши реалізувати сподівання свого виборця, президент Ющенко ввійде в історію, можливо, і як найбільше розчарування.
Ніхто не буде робити поправку на обставини, на особливості особистості третього президента, на неможливість бути гарним і сильним президентом в умові політичного суперництва союзників і розгортання політичної реформи, суть якої – обмеження його повноважень.
В історію він увійде також і як політик, який не виправдав надій, який став жертвою компромісів.
Така ситуація неминуче буде повторюватися, доки головною характеристикою новітньої української історії буде не наявність ідеології як основної мотивації в діяльності влади й опозиції, а панування компромісу в якості основного визначального закону.
Підсвідомо українські політики, мабуть, розуміють важливість ідеологічних моментів у демократичних цінностях сучасної цивілізації. Однак на практиці ідеологія лише періодично використовується як красива ширма, що прикриває справжні інтереси українського політичного бомонду.
Наприклад, сьогодні навряд чи варто пояснювати соціал-демократичною ідеологією участь фракції "Батьківщини" в подоланні вето президента на закон про мораторій на продаж землі.
Ліві за ідеологією фракції КПУ і СПУ цілком синхронно підтримали законопроект про розширення списку об'єктів для приватизації у 2007 році.
У цей самий час, достатньо ліберальна фракція "Нашої України" з піною біля рота відстоювала посилення соціального преса бюджету-2007 на шкоду економічним реформам.
Такі факти вже не дивують не тільки політиків, а і, як це не дивно, рядових виборців.
Після того, як помаранчева революція завершилася створенням антикризової коаліції, такими ідеологічними протиріччями вже складно когось здивувати.
Навіть такого легковірного виборця, яким є маленький українець.
Зараз в арсеналі українських політиків, мабуть, закінчуються аргументи, котрі мали б переконувати у їхній безгрішності.
Тому новим способом одурманення виборців знову можуть стати ідеологічні пошуки, маскування реальних прагнень віртуальними ідеологемами, привабливими для рядових виборців і абсолютно необов'язковими для виконання самими носіями ідеології.
Однак рано чи пізно ця ситуація зміниться.
Неминучість політичної реформи, посилення ролі партій у житті суспільства, введення суспільного контролю за діяльністю політичних інститутів — усе це має привести до того, що політики більше не зможуть манкірувати ідеологією як необов'язковою мішурою.
Партії повинні стати серйозним фактором української політики, який не нагадуватиме закриті акціонерні товариства, приватні підприємства або клуби по інтересу.
Тільки в цьому випадку виборець більше не буде дивуватися нічним коаліціям, кардинальній зміні політичних поглядів і принципів, ідеологічній безглуздості різного роду союзів і коаліцій.
Посилення ролі ідеологій не тільки призведе до того, що влада стане підконтрольною і прогнозованою для виборця. Це унеможливить зрадництво або відступництво від принципів, задекларованих під час виборів.
Олег Шевчук, голова політичної ради Зеленої партії України
