Реформа, про яку забули

Четвер, 25 січня 2007, 13:13

25 січня студентство святкує "Тетянин день", свято, що в історичному плані прийшло з Росії та встигло стати неформальним днем майбутніх бакалаврів та магістрів.

Воно припадає на фініш заліково-екзаменаційної сесії та початок зимових канікул. Своєрідний час у студентському розкладі.

Будь-яке свято – це не тільки привід для радощів, а й можливість підбити підсумки, оцінити сучасний стан справ, подивитися у майбутнє. Тим більше у такій важливій для нормального суспільного розвитку галузі, як вища освіта.

...Плюс освітянізація усієї країни

Чим далі, тим більше українських громадян стають учасниками цих студентських свят.

Кількість вищих навчальних закладів невпинно зростає, багато з них встигли стати національними, ще більше – отримали статус університетів та академій.

Але питання про якість української освіти продовжує залишатися на неосяжному для нормальних людей рівні.

З одного боку, студентів скоро буде більше, ніж у всіх країнах ЄС разом узятих.

З іншого боку, навіть у Києві можна нарахувати лише кілька навчальних закладів, де студенти отримують справді ВИЩУ освіту.

Виникає питання – чому?

Реформування галузі вищої освіти було нагальною потребою молодої української держави. Цей процес штучно стримувався бюрократичними колами, що залишилися у спадок від радянських часів.

Також він був дискредитований такими невдалими експериментами, як форсоване впровадження тестових технологій у процес оцінювання якості знань.

Тому вища освіта в Україні зараз розвивається у напрямку, який умовно можна назвати "спекулятивно-девальвуючий".

Вища атестаційна комісія штампує кандидатів та докторів наук, чинячи перешкоди лише тим, хто справді має бажання займатися фундаментальною наукою, а не кулуарними відносинами з цим розподільчим органом.

Вищі навчальні заклади так само штампують багаточисельних молодших та "звичайних" спеціалістів, бакалаврів та магістрів. Навіть, для того, щоб отримати диплом перукаря, неодмінно треба навчатися п’ять років.

Перераховувати усі "винаходи" вітчизняної освіти – паперу не вистачить.

Магістри проти спеціалістів

Досить лише згадати такі явища, як отримання диплому магістра за п’ятирічною програмою навчання (в усьому світі зазвичай діє схема "4+2"), широке розповсюдження філій столичних ВНЗ у регіонах – хоча якість освіти у цих філіях в багатьох випадках трохи вища за рівень середньої школи.

А ще чудернацьке збільшення спеціальностей, деякі з яких викликають лише подив: "економічна журналістика", "сомельє", "менеджер інформаційних систем", "мистецтвознавець-експерт", "європейська інтеграція" (!), тощо.

На території України масово діють філії іноземних ВНЗ (до речі, мова не тільки про росіян у Криму). Ці філії надають певну освіту та видають документи про отримання ступенів бакалавра чи спеціаліста.

В умовах законодавчої неузгодженості ці дипломи не мають нормального статусу як в Україні, так і в "метрополіях". Однак у таких навчальних закладах вчаться студенти, і про їхню долю ніхто не турбується.

В цьому випадку підходимо до ще однієї важливої проблеми, а саме – невизначених відносин між сферою освіти та ринком праці.

Справа навіть не в тому, що існує проблема першого робочого місця. Адже роботодавці одразу вимагають у претендентів досвід, а звідки його взяти студентам?

Мова йде про серйозну невідповідність програм і характеру навчання та переліку спеціальностей вимогам ринку праці.

Зараз у вищих навчальних закладах залишається велика кількість спеціальностей, що мали непогане бюджетне фінансування у радянські часи.

Сьогодні та в найближчому майбутньому ці спеціальності не матимуть такої підтримки. Навіщо їх зберігати? Чи це робиться лише для того, щоб забезпечити роботою численних ректорів, деканів, викладачів та адміністративних працівників?

В той же час, консервативна за своєю природою сфера освіти не здатна вчасно реагувати на вимоги ринку праці.

Останні кілька десятків років цей ринок змінюється так швидко, що розрахована на повільний технічний розвиток програма багаторічного університетського навчання перетворюється на знущання над студентами.

В результаті навчання в університеті чи інституті стає для декого можливістю просто "отримати вищу освіту", для декого – можливістю "відкосу від армії", ще для когось – способом витрачання часу.

ПТУ вже не потрібні?

Між тим, можливості для більш раціонального використання навчальних закладів є. Поступове скорочення професійно-технічних училищ призвело до дефіциту кваліфікованих робітників.

Наразі зарплата деяких робітників вища, ніж у багаточисельних юристів чи економістів. І це зрозуміло, оскільки коли замість ліквідованих ПТУ відкриваються приватні ВНЗ, це має свої наслідки.

Втім, про перевиробництво юристів та економістів багато казали ще десять років тому. Час пройшов, а ситуація не змінилась.

Отже, бачимо, що реформа вищої освіти необхідна, але чи вистачить у політиків бажання та наполегливості про неї подумати? І "відомий" Болонський процес тут ні до чого.

Україна до нього готова, так само як до самостійного виходу у світовий космос. Писати навчальні програми, формально розраховані на стандарти європейської освіти – річ непогана, але зайва.

Такі методичні здобутки не матимуть практичного використання.

Можливо, що точка зору, запропонована у цій статті, надто сувора і критична. Можливо, що все не так складно, і НаУКМА та КПІ, КІГА та ХАІ можуть скласти конкуренцію провідним вузам Заходу?

Можливо, що серед студентів, що зараз здобувають вищу освіту, знайдеться не один десяток майбутніх нобелівських лауреатів та видатних громадських діячів?

Однак загальна картина все одно виглядає не настільки оптимістичною, як це могло бути, враховуючи потужні освітянські традиції України.

Для "суспільства знань" важлива не кількість, а якість, гнучке та мотивоване поєднання практичних навичок і вмінь та теоретичних знань. А Україна все ліцензує та ліцензує...

Юрій Корогодський, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді