Конституційна бомба під державність

П'ятниця, 26 січня 2007, 17:54

Конституційна реформа, проведена в 2004 році Кучмою, Медведчуком і Морозом, найбільше вплинула на правоохоронну функцію держави. Адже конституційною реформою, по суті, скасовано рівноправність громадян перед законом.

Право урядової коаліції призначати та звільняти міністра внутрішніх справ, а також право Верховної Ради звільняти Генерального прокурора зробило фактично неможливим притягнення до відповідальності будь-кого з правлячої коаліції за які б то не було злочини.

Депутати коаліції, отримавши такі повноваження для контролю за правоохоронною сферою, здатні "нагинати" Генерального прокурора в будь-який бік – хоч до відкриття замовних справ, хоч до припинення слідства в "небажаному напрямку".

Контроль за діями міністерства внутрішніх справ навіть більш тотальний – якщо прийняти позицію антикризової коаліції про те, що вона має право нехтувати указом президента і призначати заступників і керівників МВС на місцях без узгодження з головнокомандуючим-президентом.

Саме така позиція нині утверджується на практиці, в результаті зміни заступників міністра МВС та низки обласних керівників міліції.

Слід додати, що коаліційність уряду, яка забезпечує колективний контроль партій-членів коаліції за цими правоохоронними органами, від того має ще більш згубний ефект для принципу рівності громадян та правосуддя.

Принцип колективного керівництва силовими чи правоохоронними відомствами не прижився ніде в світі, бо є цілковито неефективним.

Адже депутатські колективи обплетені ще більшою кількістю корупційних зв'язків, ніж це могло б бути в однієї людини. Ці зв'язки можуть ще більше впливати на рішення правоохоронних органів, паралізуючи їх.

Було б вкрай наївно вважати, що вітчизняні політики здатні через принциповість у переслідуванні злочинців піти на загрозу втрати влади в результаті розпаду коаліції.

Таким чином, головний наслідок конституційної реформи – депутати з владної коаліції та сили, що за ними стоять, можуть робити все, що схочуть, і їм за це нічого не буде.

Кадровими нововведеннями конституційної реформи створено "касту недоторканих" – депутатів Верховної Ради з правлячої коаліції.

До речі, явна несправедливість такого стану речей мала б турбувати не лише громадян, а й далекоглядних політиків.

Адже не важко передбачити, що окремі громадяни можуть почати "виправляти" цю нерівність самі, вдаючись до самовільного насильства проти недосяжних для правосуддя представників влади.

Утім, не можна сказати, що схожих проблем не було раніше. Проте, раніше була хоча б теоретична можливість зламати цей стан беззаконня. А зараз і цієї теоретичної можливості не існує.

Ще один наслідок конституційної реформи – доведення цілковитої абсурдності слів адептів реформи про "відповідальність політиків за свої дії", яка нібито мала з'явитися в результаті конституційних змін. На практиці все вийшло з точністю до навпаки.

Невелика фракція, ускочивши в коаліційний потяг, за нових умов цілком може забути про своїх виборців і свою "відповідальність". Так, зокрема, зробили одразу дві фракції – СПУ і КПУ.

Ні Мороз, ні Симоненко за свої дії ні перед ким не відповіли, і до наступних виборів, досить імовірно, не відповідатимуть.

А ціною цих маневрів є національні інтереси та курс держави, масштабний розподіл державного майна, отримання бізнес-преференцій тощо.

Усе це можна продати за стільки, що вартість цього затьмарює політикам очі і дозволяє забути про наступні вибори, які будуть колись, якщо взагалі будуть.

По суті ж влада сьогодні критично безвідповідальна. Пару сотень депутатів нібито керують країною – насправді це роблять кілька керівників фракцій та їхніх спонсорів.

Якщо в депутатів нічого не вийде, тобто вони прокрадуться чи завдадуть непоправної шкоди інтересам держави – це все дрібниця. Цих депутатів усе одно візьмуть до списків на наступних виборах – якщо вони, звичайно, спромоглися накрасти достатньо грошей.

Таку систему в 2004 році отримала Україна від Кучми, Медведчука і Мороза.

Ця система запроваджувалася цілковито свідомо. Про мотиви ініціаторів реформи здогадатися нескладно. З одного боку – це явна реалізація зовнішнього замовлення з ослаблення країни.

Як би там не було, а Конституція 1996 року і закріплений у ній контроль центру за регіонами дозволив втримати цілісність країни у надзвичайно складних умовах.

У результаті конституційної реформи Україну відкинуто назад. Встановлення конкурентноздатної влади, яка забезпечила б конкурентноздатність всієї країни, сьогодні практично нереальне.

Завдяки конституційній реформі Росія, по суті, нейтралізувала конкурента в особі України.

Україна, абсолютна влада в якій залежна, як нині, від крихітної фракції, на яку Москва завжди знайде можливість впливати, вже не здатна провадити самостійну і достатньо наступальну політику.

Сьогодні продовження конституційної реформи на місцевому рівні означає спробу перетворити країну на конгломерат феодальних володінь. Такі володіння легко буде взяти під зовнішній вплив консолідованому державному центру, яким на сьогодні є Москва.

З іншого боку, конституційна реформа цілком явно передала владу в країні олігархічним угрупованням, які "своїм очі не виклюють".

Тому заява президента Ющенка про необхідність ухвали нової редакції Конституції, безумовно, правильна. Річ у тім, що в президента лишається мало реальних повноважень, щоб такі заяви були чимось іншим, крім мрій.

У разі, якщо Конституційний суд скасує конституційну реформу, ці мрії можуть набрати більш реальних обрисів.

Що насамперед потрібно в новій редакції Конституції, так це незалежність правоохоронних органів – прокуратури та МВС. Оптимальним є закріплення необхідності подвійної згоди президента і прем'єр-міністра на кадрові призначення і звільнення в цих органах.

Хоча, і це не гарантує відсутності корупції та підкупу в цих органах. Водночас, конче необхідно закріпити можливість зовнішнього очищення цих органів, через створення спеціальних незалежних кадрових комісій в правоохоронних та судових органах.

В Китаї, до речі, вважається, що органи, відповідальні за кадрові рішення, становлять окрему, п'яту гілку влади.

Крім того, в новій редакції Конституції слід чітко розмежувати компетенцію президента й уряду. Саме ця проблема створює найбільше непорозумінь.

Якщо президент за Конституцією є гарантом незалежності та дотримання прав людини, керує зовнішньополітичною діяльністю, то він повинен мати відповідні повноваження.

Повноваження щодо кадрового наповнення та керівництва органами, відповідальними за гарантування незалежності, прав людини, здійснення зовнішньої політики, починаючи від збройних сил і закінчуючи МВС і прокуратурою.

Крім того, і це вкрай важливо, Україні нарешті слід поставити крапку в спробах використання Конституції в якості політичної зброї.

У конституціях низки європейських країн є прекрасна норма, відповідно до якої парламент, після попереднього ухвалення конституційних змін, саморозпускається. Ці зміни повинен затвердити або відхилити вже наступний парламент.

У такому випадку проходять лише ті зміни до конституції, які справді назріли.

Якби в українській конституції була така норма, ніколи б не було того хаосу, дестабілізації основ державності та ослаблення країни, яке спостерігаємо зараз.

Автор

Олександр Палій, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді