Політика і Закон
Останнім часом в українському суспільстві поняття "політика" і "закон" стали дуже близьким. Яскравим прикладом такого "сусідства" є закон про Кабінет Міністрів (далі – закон).
Хотілося б трошки "обтрусити" цей документ від "політичної шолухи" та подивитися на нього як на юридичний нормативно-правовий документ.
Якщо зазирнути в Конституцію, а точніше у Розділ VI, то можна дійти висновку, що законодавець поскупився на норми, що регламентують діяльність уряду держави.
Отже? Немає нічого дивного в тому, що народився документ, який більш чітко визначає організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів. Це є логічним і необхідним державі та суспільству. Але…
Гарячі дебати та суперечки навколо цього закону щодо його конституційності, чи неконституційності, відповідності нормам Конституції чи невідповідності викликають багато запитань. Хто, що і як порушує.
Спробуємо проаналізувати норми Основного Закону та норми закону про КМУ.
Для початку порівняємо дві статті, а саме статтю 2 закону і статтю 116 Конституції, що присвячені повноваженням КМУ. У статті 2 закону наведено вісім функцій Кабміну, які майже аналогічні восьми повноваженням, передбаченим у статті 116 Конституції.
Проте, у статті 116 Основного закону закріплено дванадцять повноважень. Отже, не зрозумілим є критерій відбору повноважень КМУ. Чому саме ці вісім було вибрано з загального переліку?
Якщо автори закону виходили з того, що не має сенсу дублювати положення, які передбачені Конституцією, то не зрозуміло, чому продубльовані вісім з них.
Викликає питання і процедура призначення на посаду прем'єр-міністра та міністра закордонних справ і міністра оборони.
Пункт 9 частини 1 статті 106 Конституції чітко визначає, що президент "вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п'ятнадцятий день після одержання такої пропозиції".
Як бачимо, про міністра закордонних справ та про міністра оборони України в цьому пункту мова не йде.
Натомість, стаття 9 закону зобов'язує президента вкластися у 15-денний строк для подання пропозиції до Верховної Ради щодо призначення на посаду зазначених вище міністрів.
Немає в Конституції і згадки про право коаліції депутатських фракцій у ВРУ здійснювати замість президента подання до парламенту про призначення прем'єра, міністра закордонних справ та міністра оборони, у разі якщо президент не вклався у 15-денний строк.
До того ж в Конституції чітко визначено "Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам" (ч.2. ст. 106 КУ).
У законі передбачено можливість дострокового припинення повноважень уряду у разі припинення повноважень прем'єр-міністра, у зв'язку із неможливістю виконання ним повноважень за станом здоров'я (п.3 ч.1 статті 13).
Для впровадження цієї новації відсутня конституційна підстава, оскільки в Основному Законі не передбачено можливості дострокового припинення повноважень прем'єр-міністра у зв'язку із неможливістю виконання ним повноважень за станом здоров'я.
Крім того, припинення повноважень прем'єр-міністра України у зв'язку із неможливістю виконання ним повноважень за станом здоров'я не міститься і у переліку визначених в Основному Законі підстав припинення (у тому числі, дострокового) повноважень Кабінету Міністрів (стаття 115 Конституції України).
Досить цікавою є також стаття 10 закону, яка пов'язує набуття повноважень як всього Кабінету Міністрів, так і його членів із складанням присяги не менш як двома третинами членів уряду. Конституція не пов'язує набуття повноважень Кабміном із складенням його членами присяги.
Викликає подив зміст частини 3 статті 18 закону "у разі обрання члена Кабінету Міністрів України народним депутатом України він набуває повноважень народного депутата України у порядку, визначеному законом, без подання документа про його звільнення з посади і продовжує здійснювати повноваження члена Кабінету Міністрів України до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України".
Чомусь законодавець знехтував нормами статті 120 та статті 78 Конституції, які забороняють, як членам Кабінету Міністрів, так і народному депутату здійснювати суміщення посад.
Отже, наявність протиріч між нормами Конституції та закону про Кабінет Міністрів не викликає сумніву.
Згідно частини першої статті 53 закону: "Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції та законів України видає постанови і розпорядження, обов'язкові для виконання".
Згідно ж частини 3 статті 113 Конституції: "Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України".
Протиріччя цих норм цілком очевидне: в законі уряд керується Конституцією та законами України, а Основний Закон додає до цього переліку ще й укази президента України та постанови Верховної Ради.
Привертає увагу і процедура реєстрації нормативно-правових актів уряду. Частина третя статті 56 закону передбачає "включення" актів КМУ до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів України, що не цілком узгоджується з положенням частини 3 статті 117 Конституції, у якій вимагається "реєстрація" таких актів у порядку визначеному законом.
КМУ та інші органи влади
Надмірний інтерес викликають розділи закону, присвячені компетенції Кабміну у сфері взаємовідносин між урядом та іншими органами виконавчої влади. А саме стаття 25 закону, яка надає право КМУ погоджувати кандидатури заступників голів місцевих державних адміністрацій, які здійснюють свої повноваження у сферах, що належать до відання Кабінету Міністрів.
Але, згідно Конституції "склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій" (ч. 2 ст. 118 КУ).
Окрім того, в частині 4 статті 118 Основного Закону вказано, що "голови місцевих державних адміністрацій під час здійснення своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня".
Автори редакції частини 3. статті 25 закону про президента чомусь забули.
Автори закону також позбавили президента права скасовувати рішення голів місцевих адміністрацій, яким наділено його згідно з нормами Конституції (ч.7.ст.118 КУ), натомість, надавши це право уряду – "Кабінет Міністрів України може скасовувати акти місцевих державних адміністрацій повністю чи в окремих частинах" (ч. 9 ст. 25 закону).
Вирішивши помститися Конституції, норми якої "обділили" своєю увагою уряд, як вищий орган виконавчої влади, закон присвятив взаємовідносинам з президентом аж цілу статтю 27.
Її зміст, фактично, зведений до одного – впорядкування процедури здійснення контрасигнації актів президента у чотирьох випадках, передбачених Основним законом. Можливо, цю привілею залишили для майбутнього закону про президента...
Конфліктуючими є і норми, які регулюють відносини між урядом та Радою національної безпеки і оборони.
Так, відповідно до частини 2 статті 107 Конституції "Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони".
Норми закону говорять лише про "взаємодію" з РНБОУ та забороняють втручатися останньому в діяльність як уряду, так і його членів.
Але ж Кабінет Міністрів є вищим органом виконавчої влади (принаймні, був ним, та, можливо, з прийняттям закону вже щось змінилось…..), а отже, він виступає об'єктом координації та контролю з боку Ради національної безпеки і оборони України.
Не можна погодитись також і зі змістом статті 24 закону, яка регулює повноваження Кабінету Міністрів у відносинах з Радою Міністрів Криму.
Частина 2 цієї статті зазначає, що "Рада міністрів Автономної Республіки Крим підзвітна та підконтрольна Кабінетові Міністрів України з питань виконання нею державних функцій і повноважень".
А частина 5 надає право Кабінету Міністрів, у разі неналежного виконання головою Ради міністрів АРК покладених на нього повноважень, звернутися до президента та до Верховної Ради Криму з поданням про звільнення його з посади.
В Конституції України Криму присвячено Розділ Х, в якому і близько немає згадки про підпорядкованість Ради міністрів АРК уряду та про можливість КМУ звертатися з поданням про звільнення з посади голови Ради міністрів АРК.
Що маємо....
Отже, враховуючи вищевикладене, можна зробити ряд очевидних висновків.
Сучасна законодавча діяльність надміру заполітизована. Багато нормативно-правових актів, які ухвалюються під тиском діючої коаліції, суперечать не тільки Конституції України, а й іншим діючим законодавчим актам.
Головний орган законодавчої влади – Верховна Рада Україна, основною функцією якої є прийняття законів, постанов та інших актів, на жаль, більше уваги приділяє політиці та питанням поділу влади і повноважень ніж відстоюванням інтересів та служінню народу.
Важливу роль у всій цій справі виконує третя гілка влади – Конституційний Суд. Бажання та спроби діючої коаліції, політиків та інших органів державної влади мати можливість впливати на рішення цього органу не викликають сумніву.
Але сподіваємось, що ця гілка влади залишилася поза політичних баталій та є незаангажованою і керується в своїй діяльності лише вимогами Конституції та законів України
Отже, рішення за Конституційним Судом.
Альона Калашникова, юрист, для УП
