Чому приречений уряд Януковича-Азарова?

Жодна проблема не може бути вирішена
на рівні, на якому вона виникає.
А.Ейнштейн

Наразі очевидно, що попри переможну риторику, уряд Януковича-Азарова переживає першу серйозну кризу з часу початку його роботи у вересні 2006 року.

Проблема не в можливих протиріччях всередині "антикризової" коаліції, конфлікті інтересів чи амбіцій між її очільниками, спонсорами та "рядовими бійцями".

Все це – наслідки основного чинника: економіка України потребує професійних, системних та енергійних реформ, результатом яких буде очевидне зростання економічних та соціальних показників не в неосяжному майбутньому, а в короткостроковій та середньостроковій перспективах.

Наразі очевидно, що діючий уряд "професіоналів" та особливо його економічний блок не готові до проведення таких реформ ні ідеологічно, ні професійно.

Те, чим хвалиться головний економічний ідеолог діючого уряду – пан Азаров, що він є автором 12 бюджетів країни, з огляду на необхідність системних змін в управлінні економікою країни є скоріше недоліком та проблемою діючого уряду, ніж перевагою.

Тому що такі зміни можуть провести фахівці із відповідною академічно освітою (бажано, західного зразка), свіжими мізками, сучасним економічним мисленням, політичною незаангажованістю та орієнтацією на євроатлантичні життєві та управлінські стандарти.

Разом з абсолютною відсутністю свіжих ідей щодо управління та реформування економіки країни, за півроку свого існування уряд Януковича-Азарова в своїй економічній політиці припустився двох стратегічних помилок, які можуть бути фатальними для його існування взагалі: запустив процес підвищення комунальних тарифів без системного реформування ЖКГ, що стало каталізатором розкручування інфляційного мультиплікатора в країні.

Друга помилка – уряд віддав перевагу програмам державного інвестування за рахунок соціальних програм бюджету, сподіваючись, що саме такі програми призведуть в середньостроковій перспективі до зростання економіки країни і, як наслідок, доходів населення і соціальних статей бюджету.

Відповідальність за першу помилку несе віце-прем'єр та соратник Януковича Володимир Рибак, за другу – Микола Азаров, теж далеко не остання фігура в оточенні прем’єра.

Якщо перша помилка вже зараз є основним чинником падіння рейтингів Партії Регіонів, уряду та коаліції, то друга – обіцяє стати каталізатором економічної кризи на рубежі 2007-2008 років, якщо цей уряд доживе до того часу.

Те, що і Янукович, і Азаров відхрещуються від того, що саме керований ними уряд відповідальний за тарифну вакханалію в країні (хоча одним із перших рішень антикризової коаліції у ВР було зняття мораторію на підвищення комунальних тарифів), говорить про усвідомлення ними цієї помилки.

Але, на жаль, усвідомлення помилки ще не є її визнанням, і наразі далеко не означає готовність її виправити.

Те, що житлово-комунальне господарство вже давно перебуває в глибокій кризі, очевидно кожному громадянину України.

Але той факт, що уряд та більшість місцевих органів влади обрали найпростіший, але, очевидно, найменш ефективний і однозначно шоковий для населення метод подолання кризи ЖКГ, говорить про глибоку кризу влади через брак професійних менеджерів на всіх рівнях державного управління в Україні.

Менеджерів, які здатні на щось більше, ніж на просту лінійно-арифметичну логіку типу "збільшення тарифів в три рази призведе до аналогічного збільшення доходів підприємств ЖКГ, таким чином криза буде автоматично подолана" – без врахування різноманітних нелінійних факторів, комплексу їх впливу та можливих наслідків.

Але навіть і проста лінійна логіка щодо наслідків підвищення комунальних тарифів не могла не передбачити загальне незадоволення населення, тому що для більшості нові тарифи – це суттєвий удар по сімейним бюджетам, а ті, доходи яких дозволяють не звертати увагу на такі "дрібниці", хотіли б мати відповідно кращу якість комунальних послуг за значно зрослі тарифи.

Друга помилка уряду поки що не така очевидна, як перша, але має спільну ваду із першою: бюджетні кошти спрямовуються в не реформовані та корумповані галузі економіки, такі як вугільна промисловість, сільське господарство тощо, які, попри риторику про їхню соціальну спрямованість, свою соціальну функцію не виконають.

Така політика призведе до значного зниження доходів населення та браку коштів в реальній економіці разом із розкручуванням інфляційних процесів.

Тому що наша держава ніколи не була і ще довго не буде ефективним інвестором та господарником. Тому, чим більше держава бере на себе функції прямого розподілу бюджетних коштів, тим більше коштів отримує зрештою тіньова економіка.

Натомість, зростатиме податковий тиск на реальну економіку, і трохи призабуте поняття "азаровщина" відчують на собі більшість підприємців.

Уряд та антикризова коаліція забули взагалі про податкову реформу, яка в тому числі дозволила б вивести значну частину реальної економіки з тіні, яка там знаходиться з початку 90-х років після того, як держава своєю недолугою економічною політикою загнала економіку в тінь – це були часи бездарного правління Кравчука та раннього Кучми.

В принципі, реальна економіка готова вийти з тіні і за існуючої податкової системи, і поступово виходила б, якби держава забезпечила дотримання наступних умов:

- відсутність будь-яких явних чи прихованих податкових преференцій для будь-яких господарюючих структур,

- подолання чорної та сірої контрабанди,

- подолання корупції в дозвільній та контрольній системах.

Звичайно, виведення економіки з тіні зумовило б певне зростання цін на товари та послуги, тому що економію від недоплати податків підприємці, як правило, направляють не на власні супердоходи (як вважають Азаров та податкова служба), а на отримання конкурентних переваг за рахунок зменшення цін та на хабарі.

Тоді державний бюджет паралельно із детінізацією економіки отримав би додаткові кошти на компенсацію зростання цін пенсіонерам, працівникам бюджетних установ тощо.

Очевидно, що з повторним приходом уряду Януковича до влади продовжився період олігархічного капіталізму, сучасними ідеологами та носіями якого є керівники ще радянської школи управління великими підприємствами за умов існування планової адміністративно-командної економіки – Кучма, Азаров, Янукович, Рибак, Слаута.

Очевидно також, що цей період повинен закінчитись, коли в країні "дозріє" нова генерація управлінців західного зразка, які займуть ключові місця в уряді країни.

Наразі, ми все частіше чуємо від керівників держави ключову фразу – "Найголовніше, що потрібно країні, це – стабільність".

В перекладі на прості слова, це означає: "Ми не знаємо, що робити з країною. Але в цьому ми не маємо сміливості та честі признатися. А владу ми втрачати не хочемо, тому що до неї ми звикли і навіть не уявляємо, чого варті без влади. Тому дайте нам спокій і краще не чіпайте нас, тому що ми будемо захищатися всіма можливими методами".

Стабільність в Україні означає стабільність болота поза процесами цивілізаційного розвитку. Стабільність наразі потрібна владі та непотрібна країні, якщо країна хоче мати перспективи вирватись із історичного узбіччя та хронічного економічного відставання від розвинених країн світу.

Отже, якщо уряд не зможе сам себе переформатувати за визначенням, це повинен зробити державний орган, якому уряд підзвітний і підконтрольний, тобто ВР. Що, з огляду на політичну структурованість теперішньої Верховної Ради, малоймовірно.

Таким чином, без переформатування Верховної Ради на чергових чи позачергових виборах Україна не зможе вирішити ключові економічні та, зрештою, за тією ж логікою, політичні проблеми.