Національна ідея

Україна не може існувати без національної ідеї. Країна без такої ідеї – як людина без принципів і цілей, без розуміння того, що добре, а що ні, що і як вона хоче досягти.

Ця ідея може на перший погляд видатися абстрактною.

Проте, цінності – надзвичайно практичні, вони – критерій до дії.

Дія без цінностей – сліпа, цінності без дії – мертві.

Національна ідея – це "те, що важливо" для нас, те, без чого не буде нас як панукраїнської нації.

Це – своєрідна "ідеальна Україна" – одночасно вектор і поки недосяжна ціль.

Це – те, на основі чого можна досягти консенсусу всередині українського панетносу, а потім і всієї панукраїнської спільноти – громадян України. Це – національні імперативи.

1.Любов

Основою української національної ідеї має бути любов.

У моральному вимірі любов – це "люби свого ближнього, як самого себе". Це – універсальні християнські цінності, без яких красти і вбивати – нормально. Така любов – практична інструкція до дії в кожну хвилину, система координат, у якій легко жити.

У практичному вимірі любов – це дія. Без дії любов – мертва. У практиці це – любов до свого дому, до свого під'їзду, до своєї вулиці, до свого міста/села, до свого краю, до України.

Нам тому живеться погано, що ми неякісно любимо. Любімо!

Україна – це любов.

2. Свобода

Ми, громадяни України, можемо самі вирішувати свою долю, самі оперувати своїми ресурсами. Наша недоля дала нам шанс звільнитися від обтяжуючої опіки монстра-держави, і відтепер ми розраховуємо тільки на себе.

Держава відтепер стає не нав'язливим вітчимом-опікуном, а корпорацією, яка обслуговує нас на взаємовигідній основі.

Самодостатність – це ресурс для свободи. Зараз ми повинні розширити сферу самодостатності – від господарчої до особистісної, до відчуття власної гідності, своєї власності, своєї відповідальності за сім'ю, за вулицю і місто, за край і за країну.

Ми повинні бути культурно самодостатніми. Це – наш шанс не бути секонд-хендом інших світів.

Наша мова і наша культура – те, що робить нас рівними поміж рівних світових націй. Наші веселі і барвисті традиції чудово суміщаються з сучасністю, вони збагачують світ і нас.

Ми повинні мати історичну самодостатність, а саме – самим писати свою історію.

Тяглість цивілізацій через усі часи – від трипільців і антів, почерез Русь і Велике князівство Литовське, через козацтво, Шевченка, УНР, УПА до відновленої 1991 року української незалежності – основа нашої національної гордості.

Польська, російсько-імперська, радянська і нацистська окупація – час нашої національної ганьби, також повинен бути в нашій історії для науки майбутнім поколінням.

Результатом цього має стати матеріально-етико-естетична цілісність особи, індивідуальна самодостатність – моральна, економічна і культурна водночас.

А далі ми повинні йти від самодостатності особи – до самодостатності громади (спільноти), панетносу, нації (інструмент якої – держава). Будьмо вільними!

Україна – це свобода.

3. Синтеза

Україна – нервовий вузол Євразії. Ми – між Заходом і Сходом, Півднем і Північчю.

Ми – в центрі перетину цивілізацій, тези Заходу – антитези Сходу. Ми – синтеза.

Ми маємо змогу взяти все, що є найкращим, у наших сусідів, наприклад – поєднати цінність і свободу індивіда з важливістю колективу-громади, збалансувати права особи і спільноти, поєднати демократію і ієрархію, збалансувати ставлення до матеріального і ідеального.

Ми маємо бути готовими до спілкування зі світом з збереженням своєї самості: мусимо бути самодостатніми, щоб бути партнерами, а не об'єктами впливу. Спілкуймося і синтезуймо!

Україна – це діалог.

Загрози

Головна загроза національній ідеї може настати на рівні самої думки: слова можуть стати дешевими. Так трапляється, коли політики присвоюють правильні думки собі і одноразово використовують їх, наче презерватив, у виборчій кампанії.

І разом із подешевшанням самих політиків, дешевшають і їхні слова разом з думками. Ми не завжди вміємо відокремити думку від того, хто її говорить – тому враховуймо це.

У зв'язку з цим відчувається дефіцит моральних авторитетів – тих, хто має право говорити про важливі речі, а також "каналів донесення повідомлення" від них до звичайних людей.

Простіше кажучи, філософ не має змоги виступити по телевізору, на радіо чи опублікувати в багатотиражній газеті свою концепцію.

Загальний шум маскульту повністю забиває інформаційні потоки, втомлює нас, не даючи нам сили і можливості сприймати складніші за повсякдення речі.

Ще одна загроза – "конфлікт ковбаси і мови": "досить говорити про Голодомор, давайте розбудовувати економіку", словом.

Така ідеологія шлунку за своєю суттю – рабське ремствування "євреїв в пустелі" – верніть нас, ми хочемо єгипетського хліба! Раб ніколи не буде прагнути свободи – йому потрібен мінімум відповідальності і задоволений шлунок.

І ця рабська свідомість (в тому числі і в нас самих всередині) буде чинити агресивний спротив тому, щоб дійти до своєї ідеї, а не просто жити одним днем.

Рівень історичної пам'яті – також зона потенційної "нестиковки". У нас часто перехоплюють символи національної пам’яті, таким чином оголюючи нашу історію, намагаючись звести її до убогого 1991 року. Зрадник (Росії) Мазепа, бунтар (Польщі) Хмельницький чи ворог народу (СРСР) Бандера – ці чужі штампи повинні зникнути.

Чи випадково втоплено Дніпрові пороги?

Чи випадково поруйновано старі цвинтарі і церкви? Чи випадково горіли бібліотеки?

Ризик існує і всередині самої України на рівні міста-села. Узагальнюючи, можна сказати, що усі великі міста по своїй суті – це недо-села, місця проживання тих, хто вже не селянин, але ще не міщанин, людей в етапі транзиту ідентичності.

Саме українокультурне модерне місто – ще дуже слабеньке: модерна українська естетико-етичність на розпутті, затиснута між американським культурспоживацтвом і його російськомовним секондхендним відповідником.

Українське село, знищене війнами і голодомором, урбанізацією і економічною кризою або викришується в міста, або вимирає.

Фраза Леоніда Кучми про те, що "національна ідея не спрацювала" з подальшою спробою означити її Табачником в ідею "вузького прошарку україномовної інтелігенції" показує: ці та іже з ними особи – ті, кому українська національна ідея не потрібна.

Їм потрібна територія, населення якої об'єднує футбол і бокс, пиво і марки мобільних операторів - і не більше.

Населення, для якого найважливішим є повний шлунок і найновіший мобільний телефон, з обмеженим колом духовних і культурних потреб, з гнучкою мораллю – убогі раби без власних цінностей, що живуть за подачки і чекають видовищ.

Підміна національної ідеї коротко- і середньостроковими цілями підвищення особистого добробуту громадян і конкурентоспроможності економіки – це як підміна фундаменту будинку вікнами і дверними клямками.

Це – наслідок стратегічної сліпоти сучасної "правлячої коаліції", ідейних спадкоємців комуністичного діалектичного матеріалізму – Партії Регіонів, комуністів і соціалістів.

Підсумки

Українська національна ідея, запропонована вище, належить до ідеологічного простору національного лібералізму, ідеології поєднання свободи особи із свободою пан-нації через свободу спільноти і пан-етносу.

Держава є засобом для такої організації суспільства.

Кожна пан-етнічна спільнота України вільно розвивається в спільному громадянському просторі. Українська мова виступатиме інтегратором міжетнічної спільноти.

Панукраїнська нація плекатиме почуття міри, самокритичність і діалог, мирно співіснуватиме з сусідами, цим ефективно забезпечуючи власну безпеку.

Автор

Остап Кривдик, політолог, активіст