Закон для "шарикових і швондєров" української політики
Статтю Ігоря Свачія в УП, "Імперативний мандат – запорука політичної вірності", не можу залишити без відповіді, тому що цей закон поставив під велике питання демократичні перспективи України.
Наведемо докази:
Перше. Рішення про відклик депутатів, згідно із Законом про імперативний мандат, приймає керівництво політичної партії/блоку на власний розсуд. При цьому, це керівництво не несе ніякої відповідальності за свої дії ні перед ким.
Є програма партії/блоку, є зобов'язання діяти на користь реалізації програми. Але немає механізму відклику партії, імперативний мандат не працює на рівні Верховної Ради, що дозволяє сьогодні депутатам парламенту діяти безкарно навіть тоді, коли їх дії носять явно протиправний характер.
Як це було, наприклад, в ході відомих подій в Київраді, коли заступник прокурора міста в прямому ефірі зафіксував факт здійснення організованою групою осіб (депутатів ВРУ) кримінального злочину.
Парламентарії порушили права територіальної громади Києва на здійснення місцевого самоврядування. Вони б опинилися за гратами в цивілізованій країні, але у нас – ні. У нас вони недавно захопили електрощитову Верховної Ради.
Безкарність тих, хто отримав право карати – аморальна, але в нашій темі головне – це відсутність критеріїв, за якими можна визначити і ствердно встановити, що дії окремого депутата направлені ПРОТИ програмних положень партії.
Сьогодні програми практично всіх партій і блоків схожі між собою. Неістотні відмінності в них стосуються питань великої політики, а не проблем рівня місцевих рад. Проілюструю це реальною ситуацією в Києві і Вінниці.
У Києві і у Вінниці БЮТ обіцяв підтримувати того мера, якого виберуть городяни. Але ці передвиборні обіцянки фракції БЮТ в міськрадах зобов'язані були порушити за рішенням свого керівництва.
Чим це мотивувалося? Адже в програмі БЮТ немає жодного слова про тарифи.
У Києві переговори про тарифи вела з Черновецким сама Тимошенко, і угода між ними була досягнута, результатом чого і стало позитивне голосування БЮТ по відповідній ухвалі мера.
Але потім почалася війна. І в чому ж винні депутати, які покинули фракцію БЮТ? Тільки у тому, що вони не побажали кулаками встановлювати право БЮТ по декілька разів міняти свою позицію з різних питань.
Причому, міняти вже після того, як домовленості досягалися між керівництвом БЮТ і мерії, і рішення, які їх фіксували, приймалися.
Хто взагалі слухав бютівців Київради? На їх думку хтось зважав? Ні. Керівництво фракції помінялося за три місяці чотири рази.
І вся та маса можливостей бути почутим і відстояти свою думку у власній партії і у фракції, про яку говорять прихильники закону, на ділі виявилася рівною нулю.
У Вінниці мер – нашоукраїнець. Дії мера відповідають його передвиборній програмі, але не відповідають позиції керівництва фракції БЮТ, в якій з 27 чоловік залишилося 7.
Як встояти вінницькому мерові під натиском візиту Тимошенко, якщо продаж землі з аукціонів, які вона збирається ввести повсюдно, зробить землю доступною тільки для багатих і дуже багатих людей, і недоступною для регіонального середнього і малого бізнесу, в розвитку якого кровно зацікавлені регіональні територіальні громади?
Як захистити мерові регіон від фінансової експансії східних регіонів країни, а потім російського і західного бізнесу? Виконувати власну програму або чиюсь? Чи можна вінницький конфлікт укласти в рамки фракційної прописки? Безумовно, ні.
Ніякий закон про імперативний мандат не вирішить цей конфлікт, тому що він вимагає не політичної вірності, а вироблення консолідованої стратегії розвитку регіону.
Обидва конфлікти проявили беспорадність керівництва БЮТ і НУ, які навіть не спробували встановити рамки для утворення коаліцій і міжфракційних об'єднань на рівні місцевого самоврядування.
Вони зробили депутатів місцевих рад заручниками своїх політичних розбирань замість того, щоб сформувати єдину, або хоч би партнерську програму конкретних дій на регіональному рівні в опозиції або при владі.
А кому за це пропонується відповідати? Депутатам, які самостійно шукали відповіді на виниклі запитання і структурували ради так, щоб ті могли працювати і ухвалювати рішення, а не битися з ранку до ночі.
Супротивникам імперативного мандату не може подобатися закон, який дозволяє застосовувати до людини репресивну міру, спираючись НЕ на конкретну статтю ЗАКОНУ або пункту ДОГОВОРУ, яку він ПОРУШИВ, а виходячи з суб'єктивної позиції, думки, чи ситуативної обставини.
Не може, тому що це – СВАВІЛЛЯ, яке зводить бездарність і безвідповідальність влади в розряд допустимої і виправданої доцільності.
Друге. Прихильники законопроекту виправдовують свавілля необхідністю відстояти права виборця на представництво своїх інтересів.
Мовляв, виборці проголосували за одні партії і блоки, а сьогодні структура рад стала абсолютно іншою – змінилося кількісне представництво.
З цим доказом можна було б погодитися, якби не... вкрай високий прохідний бар'єр, матеріальна застава і непідйомна вартість донесення інформації, які позбавили мільйонів наших виборців свого представництва як такого.
У даних ЦВК це виглядає наступним чином:
37.191.928 виборців були внесені до списків для голосування. 25.957.555 – виборців прийняли участь в голосуванні. 19.714.576 виборців віддали свої голоси за партії і блоки, які подолали бар'єр.
При будь-яких помилках і погрішностях, більше шести мільйонів виборців, так або інакше, були позбавлені права представництва.
Тому виправдовувати введення закону про імперативний мандат необхідністю відновлення права виборців на представництво не можна.
Це помилкова установка не відповідна дійсному стану речей.
До того ж, не виключено, що післявиборні міграції депутатів мають іншу природу, і викликані прагненням це представництво відновити або збалансувати через інституцію мерів.
Третє. Що таке керівні органи партій/блоків сьогодні? Залишимо поки Партію регіонів - вона від міграцій практично не постраждала.
Почнемо з "Нашої України". Союз був сформований шістьма партіями. Представництво у політраді Союзу ніяк не відображало реальну структуру цієї політичної сили. Чисельність партій, які входять в Союз, різна.
Документів, які б описували процедуру формування політради Союзу не існує в природі. Після розколу в керівництві "НУ" і виходу з нього частини політиків, склад політради змінився.
Щоб рішення про відклик депутатів придбали хоч би видимість законності, необхідно зафіксувати структуру блоку, описати процедури формування політради, а вже потім, за рішенням партій, які входять в блок, його сформувати і наділити правом відклику.
Але навіть при такому сценарії, рішення політради не можуть розповсюджуватися на тих депутатів, які вийшли з партій і блоків до ухвалення закону і приведення нормативних внутріпартійних документів у відповідність йому.
Тому що це є прямим порушенням Конституції. І якщо "Наша Україна" хоч би ремствує і збирається звернутися в КС за роз'ясненнями, то БЮТ влаштовує така ситуація. Хоча, в питанні про керівництво БЮТ не все так "гладко", як здається.
Блок сформований двома партіями – "Батьківщиною" і Українською соціал-демократичною партією. З "Батьківщиною" все ясно, лідер – Тимошенко. А як бути з УСДП?
Передвиборну програму БЮТ з боку українських соціал-демократів підписав Онопенко. Мін'юст стверджує, що керівником УСДП є Євгеній Корнейчук, який, втім, як і Онопенко навіть не мав статусу уповноваженної особи партії/блоку під час виборчої кампанії.
Сьогодні ні Онопенко, ні Корнейчук ніде не фігурують як члени політради БЮТ. Проте, до керівництва блоку відразу ж увійшов Йосип Вінській, який покинув фракцію і партію, з якою прийшов до парламенту.
Більш того, більшість членів політради БЮТ навіть не є членами партій, що сформували цей блок.
А всі спроби знайти хоч де-небудь нинішній список складу політради БЮТ не увінчалися успіхом – його немає ні в партійних ЗМІ, ні в інших джерелах інформації.
До політради входив, свого часу, Микола Томенко, який так само не є членом будь якої з партій – фундаторів БЮТ.
У дні масового виходу депутатів з фракції БЮТ в Київраді, в ЗМІ з'явилася інформація про те, що Томенко вийшов зі складу політради БЮТ, мотивуючи це відсутністю колегіальності (!) в ухваленні рішень. Він вважав, що політика Тимошенко приведе до втрати БЮТом впливу в Київраді, і був правий.
Хто прислухався до його попереджень, що авантюри з бійками закінчаться виходом депутатів з фракції? Ніхто.
Так кому закон про імперативний мандат вручає право позбавляти депутатського мандата громадянина України? Кому персонально? Невідомо.
Тому закон, який дозволяє застосовувати репресивну міру до людини в ситуації, коли статусне право карати, не підтверджено прозорими і легітимними процедурами отримання такого статусу – це не закон.
Це – суд Лінча, а не затвердження принципів народовладдя і справедливості.
Четверте. Закон стимулює аморальність і цинізм в політиці.
Він стає інструментом, за допомогою якого, вітчизняна політична еліта все далі уводить країну від геополітичних стратегічних виборів і сенсів, актуалізованих помаранчевою революцією, до мукачівського містечкового формату персональних розбирань.
Ювелірне маніпулювання правовою системою породило Мукачівській прецедент. Що ж роблять сьогодні лідери Майдану, переконуючи себе і нас в тому, що законами, які зневажають Конституцію, можна вирішити якісь задачі і досягти якихось цілей?
Ради чого прийнятий закон, що зневажає норми Конституції? Ради того, щоб заступником якого-небудь мера або секретарем якоїсь ради став хтось, хто яскраво продемонстрував персонам політичного Олімпу свою відданість і вірність?
Заради цього будується ціла стратегія переформатування політикуму поза правовим полем?
Якщо мета інша, то треба було б обгрунтувати, як цей закон наближає нас до досягнення іншої мети. Але такої аргументації немає ні у авторів, ні у прихильників закону. Є щось інше – актуалізація теми про розруху не в туалетах, а в головах, не в місцевих радах, а в кулуарах парламенту і політрадах партій і блоків.
Тобто теми про "шарикових і швондєрах" української політики, головною метою яких є "відібрати і поділити" повноваження і посади, які не вдається завоювати і утримати особистим авторитетом і соціально значущими цілями.
А ще є свята упевненість політиків в тому, що без їх персонального батога країна і нація, включаючи і 156 тисяч депутатів, буде або паралізована і деморалізована, або діятиме всім на шкоду.
Точніше, це не впевненість, а аморальна і цинічна інформаційна кампанія, покликана нав'язати суспільству цю помилкову установку, яка дозволяє виправдовувати безперервну "гонку озброєнь повноваженнями і посадами" для ведення наступної виборчої "військової" кампанії.
Чи потрібен був закон про імперативний мандат депутатам місцевих рад, якби наведення ладу депутати Верховної Ради почали з себе? Ні, не потрібен.
Тому що всі – від селищної ради до парламенту вишикувалися б самі під ту планку значущих цілей, перспективних сенсів, високих моральних принципів і жорсткої персональної відповідальності, яку Верховна Рада встановила б для самої себе.
Але Рада не встановила і, схоже, не збирається.
І саме тому, що демократія несумісна з правом карати "по розсуду", а не "згідно з" законом, а вільна людина не здатна питати з когось більше, ніж з себе самого, Закон про імперативний мандат поставив питання про те, який вектор розвитку обрала Україна.
Куди веде нас, нова влада, якщо конституційною її більшістю приймається такий Закон і без зауважень підписується новим президентом?
 |
Автор
Олена Маркосян, для УП
