Не треба зайвих слів
Багато води утекло з тих пір, але слова політичних опонентів так і не стали підкріплені ділом. Тобто виконанням передвиборчих обіцянок, переведених у реалізовані законодавчі ініціативи та програми дій уряду.
У попередні роки політики посилались на відсутність політичної структуризації (мажоритарна система, відсутність імперативного мандату) та неможливість здійснювати вплив на уряд (залежність останнього від волі Президента).
Вступ у дію змін до Конституції та формування Антикризової коаліції після парламентських виборів 2006 року створили практично ідеальні умови для діяльності українського політикуму.
Вперше в країні природно сформовано стійку більшість, конституційно пов’язану з урядом. Їй опонує вперта та непоступлива опозиція, потенційно убезпечена дією імперативного мандату. Є Президент, гарант дотримання конституційного поля.
Ідеальні умови для політичної роботи. А її немає. Роботи. Стратегічної діяльності. Навіть плану дій. Є що завгодно – політичний піар, боротьба за повноваження, самоутвердження і пошуки союзників за кордоном.
Піар-атаки у спробах залякати противника та піар-бої з метою утримати увагу виборців.
Але політика – це не лише вибори і підготовка до них.
Це і практична реалізація взятих на себе зобов’язань, політичний менеджмент.
Це виконання суспільного договору, який заключили під час голосування – юридичне зобов’язання.
Це, зрештою, надання "унікальної торговельної пропозиції", сформованої під час виборів.
Здавалося б, уперше створена природна більшість, яка внутрішньо зацікавлена в своєму існуванні, а не є черговим плодом викручування рук Банковою чи Грушевського – є стійкою. Саме її ініціативи, а не забаганки якогось іншого органу влади, є імперативом для виконання виконавчим органом влади.
Таким чином, залишилося лише сформувати консенсусну програму дій уряду та, користуючись механізмом прийняття постанов ВРУ, Кабміну та законів, взятись до виконання узятих на себе обіцянок перед виборцями.
Причому, є можливість сформувати середньострокову стратегію та приступити до виконання плану дій, не боячись, що політ уряду буде обірвано немотивованим рішенням сторонніх гравців.
Сила уряду в тому, що він цілковито убезпечений від можливості зовнішнього усунення та володіє дисциплінованою та стійкою слухняною більшістю в парламенті.
Однак уряд уже сьомий місяць не демонструє здатності до стратегічної дії. Програма дій уряду відсутня! І це при тому, що уряд може гарантовано сподіватися на проходження цього документу в парламенті.
Припустімо, що уряду вигідно діяти без програми. У мутній воді рибу ловити завжди краще. Проте коаліції, а особливо її міноритарним акціонерам (КПУ та СПУ, політичні пріоритети яких серйозно різняться з позиціями парті регіонів) така програма стратегічно важлива.
Однак із парламентською коаліцією справи насправді виглядають ще гірше, ніж з урядом.
Парламентська коаліція виглядає абсолютно дезорієнтованою.
Замість планомірної законодавчої дії, вкладеної в систему та стратегію, спостерігається блокування парламентської трибуни, хаос законодавчих ініціатив, політична самодіяльність та аматорство, що виходять за межі здорового глузду, а найголовніше – правового поля.
Логічні дії опозиції отримують не адекватну політичну відповідь коаліції, а наштовхуються на політичний психоз та неадекватні дії у відповідь. Пригадаємо хоча б останні заяви Волги та Кисельова. Схоже, коаліція втратила керованість принаймні на рівні парламенту.
Єдина стратегія, яку можна прослідкувати на рівні дій коаліції у парламенті – це стратегія хаосу. Усе це можна було б припинити в один момент, адже в регламенті дій коаліції чітко вказане право вето будь-кого з її членів на ініціативу партнера, яка не співпадає з консолідованою позицією. Однак ми ще не чули про застосування права вето членом коаліції.
Так само, як і не бачимо внесення стратегічних концептуальних ініціатив. І це при тому, що ще напередодні виборів, наприклад, Партія регіонів, задекларувала наявність пакету економічних реформ – так само, як комуністи та соціалісти наполягали на тому, що мають комплексне бачення виведення країни з кризи.
Відсутність стратегії та порядку природно спричиняють безладдя. Наприклад, за даними Мін’юсту, для втілення у життя змін до Конституції у галузі місцевого самоврядування, законопроект 0900 (3207-1 у минулому скликанні) потребує прийняття та внесення змін приблизно у 300 законодавчих актів.
У Раді цього скликання вже зареєстровано понад 150 законопроектів, що стосуються місцевого самоврядування.
Статистика ніби обнадійлива. Проте, якщо вчитатися у зміст, то доходиш до протилежних висновків. Законопроекти суперечливі, концептуально протилежні, епізодичні. Всі чекають на рішення Конституційного Суду.
Але ж усі політичні сили і в денонсованій угоді про створення демократичної коаліції, і в угоді про створення Антикризової коаліції – чітко взяли зобов’язання ввести у життя зміни у конституції у розділі місцевого самоврядування із 1 січня 2007 року.
Час пройшов, а віз все глибше.
Інший приклад – тарифна війна. Соціалісти уже друге скликання поспіль пропонують законодавчо обмежити комунальні платежі 12-ма відсотками прибутку сім’ї.
Навіть відповідний закон зареєстрований у Раді і, головне, внесений у порядок денний ІІІ сесії. І цей закон міг стати законодавчою відповіддю на дії опозиції.
Схоже, на законопроект чекає доля інших локальних ініціатив коаліції по зменшенню комунальних платежів, які не отримали підтримки у сесійній залі (можна припускати, що це сталося через протидію з боку уряду). Натомість, опозиція атакує місцеві ради, а коаліція безвольно спостерігає і втрачає позиції в очах суспільства. Більшість нервує і розкладається без системної бездіяльності.
Проте, і опозиція аж ніяк не на коні. Неможливість її членів впливати на результативність власних законодавчих ініціатив у парламенті – аж ніяк не означає неможливість ефективної діяльності. Сьогодні опозиція має унікальний шанс для роботи. При чому, у європейському форматі. Роботи опозиції як "уряду в очікуванні". Однак для цього теж потрібні концепції, стратегія дій, зрештою – терпіння.
Вперше опозиція в Україні має надійного партнера в особі Президента. Тому результативність голосування коаліції в стінах парламенту ще не означає впровадження цих рішень у життя, якими б апокаліптичними вони не були.
Опозиція ж за відсутності реальної стратегії дій у коаліції – мала б запропонувати свою, законодавчо вироблену чітку та зрозумілу. До речі, як представники "Нашої України", так і БЮТу напередодні виборів теж заявляли про наявний чіткий план дій і розроблення пакету законодавчих пропозицій.
Сьогодні, при наявності консенсусу, Президент як суб’єкт першочергового внесення, міг стати провайдером цих ініціатив. Якщо вони, звичайно, є. Та у опозиції є інші методи, які вона може застосовувати у випадку неврахування її інтересів з боку коаліції.
Наприклад, механізм постанов про неприйнятність, альтернативних законопроектів і безлічі поправок, які могли б надзвичайно ускладнити процес проходження коаліційних ініціатив у парламенті. Та кого нам вчити? Однак маємо поки що не альтернативу, а черговий виток піар-кампанії апокаліпсису, що насувається.
Політичної дії немає і з боку опозиції. Є демонстрація небажання жити так як є, і немає плану дій – як саме має бути. Можливо – це просто нездатність до політичної дії в інтересах країни. Король існуючої політичної еліти голий і нездатен нічого запропонувати країні – в інтересах країни.
Крім руйнівних месіджів про мови, НАТО, крім апокаліптичних закликів, посткомуністична комсомольська компромадорська еліта втратила можливість до адекватної дії та продукування позитивних політичних сенсів. І тоді перевибори потрібні їм, щоб списати власну бездіяльність протягом минулого року. Чи розписатися у неспроможності до конструктивної дії.
У такому випадку потрібні не перевибори. Більш того, сьогодні немає жодних підстав для проведення дострокових парламентських виборів, тим більше – президентських.
Тим паче, немає суспільного запиту знизу на таку дію. Бо без зміни виборчої системи (відкритих "преференційних списків" та форм регіонального представництва в умовах пропорційної системи – регіональних списків), суспільство знову обиратиме кота в мішку і тасуватиме існуючі політичні фігури.
Партійні верхівки гнитимуть у порочній політичній корупції під час формування списків і відсікатимуть партійний актив за принципом: активіст мінус 5 мільйонів поза списком; спонсор + 5 мільйонів у прохідній частині. Яка нам різниця, куди у випадку дострокових виборів підуть мільйони Зубика?
Нездатність діяти конструктивно в Україні все активніше замінюється умінням "домовлятись".
Політичні змови стають способом комунікації еліт між собою. Ось тому і сьогодні суспільству активно вбивається месідж про життєву необхідність перевиборів, бо іншим варіантом є тільки пряма політична змова політичних лідерів, або серйозна кількісна втрата членства опозицією.
Насправді суспільству потрібно, щоб політикум почав нарешті діяти.
Більшість має відповідати за ситуацію в країні і реалізовувати свій план дій. Опозиція має опанувати та готуватися стати урядом. Суспільству потрібні результати. А вони, власне, і визначатимуть потребу дострокових виборів.
Хоча у програмі партії Регіонів і так чітко сказано, що її члени здадуть депутатські мандати, якщо за три роки не виконають узятих на себе передвиборчих обіцянок. Рік уже пройшов. Марно.
 |
Юрій Сиротюк, Директор Фундації "Відкрите суспільство"
