Згадати все
"Але там, на Лемківщині, наші місця святі,
Але там, на Лемківщині, ще стоять наші хати
Як Ти, Лемківщино, живеш без нас на самоті -
Чи не зогнили, не зоржавіли хрести
На могилах дідів? " (Андрій Гусак, "Лемківщина")
Надоел этот Голодомор! Если бы меня на ukraine_russia не забанили, то бы я открыл тему о геноциде вятичей черниговским княжеством :)).
Коментар до блогу
Ющенко звернувся до Верховної Ради з проханням провести слухання про операцію "Вісла". Що ж воно таке, та "Вісла", стосовно якої президент турбує зайнятий економічним зростанням і стабілізацією стабільності український парламент?
Як?
В період з 1944 по 1947 рік близько 600 тисяч осіб було примусово переселено з етнічних українських територій, котрі зараз є територією Польщі. Виконавцем цього злочину були війська комуністичної Польщі і Чехословаччини, режисером - Сталін і Комуністична партія.
Операція "Вісла" була фіналом насильницького виселення лемків. 70 років тому, 24 квітня 1947 року, о 4-й годині ночі, 17 тисяч вояків комуністичної Армії Людової, підтримані на кордонах чехословацькими військами та підрозділами НКВД оточили місця, де компактно проживали українці.
У квітні "зачищено" повіти Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Коросно, Любачів, Горлиці, Ярослав, ще через два місяці - Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів, у жовтні - решту українських земель на Закерзонні.
Людям на збір речей давали кілька годин. Серед тих, кого було переселено - і моя бабуся Дарія Галай, народжена в селі Заслав'я Сяноцького повіту в 1932 році.
Більшість лемків було розсіяно далеко від їхніх земель - чи на Херсонщині або Луганщині, чи на "Zemiach Odzyskanych" - на територіях, приєднаних до Польщі після другої світової.
Вдумайтеся: 600 тисяч українців примусово виселили з їхніх хат і розсіяли світами! Для України це – людська катастрофа рівня Чорнобиля.
Ці дії в поєднанні з масовими вбивствами селян у Павлокомі чи Завадці Морохівській цілком підпадають під статус етнічних чисток, аналогічних етнічним чисткам Сараєво.
Операція "Вісла" - одна з наймасштабніших, поряд з депортацією кримських татар і чеченців, акцій комуністичної влади. Це - злочин проти людства, який необхідно засудити - щоб більше таке не повторилося.
Навіщо?
Масовому переселенню людей передувала спроба комуністичного режиму придушити повстанську активність. Проте підтримка населення Лемківщини була дуже сильною, його рівень національної свідомості - дуже високим. Єдиним виходом знищити УПА було виселення її "тилу" - усього населення краю.
Радянська імперія тосувала народи, наче карти. Їй необхідно було відірвати людей від коріння - щоб прищепити їм свої цінності.
Лемківський субетнос став жертвою цього перетасування. Національна свідомість і бажання власної держави були ворожа не-національному радянському режиму.
Жертвами переміщень післявоєнних років стали і сотні тисяч людей з інших народів, в тому числі - поляків Галичини, котрих так само насильницько було відправлено на територію комуністичної Польської Народної Республіки.
Їх не було насильницько асимільовано, вони залишилися в рідному культурному масиві – проте можемо говорити, що ці злочини торкнулися обидвох народів.
Чи був хтось із вас, шановні читачі, на Гуцульщині?
Чи бачив, які барвисті там люди, які розкішні там народні строї - кептарі, вишиванки, кожухи, сардаки, постоли?
Чи чув, який там мелодійний діалект, які пісні і яка музика?
Чи тримав у руках чудові різьблені скриньки, мальовані на склі ікони, кахлі та іншу кераміку?
У нас був ще один такий край, рівний Гуцульщині за красою і глибиною культури. Зараз там від українців залишилися лишень старі церкви, зарослі старі цвинтарі, і, подекуди, ще стоять старі лемківські хати.
Зараз повноцінним лемківським субетнічним масивом збереглися хіба що декілька сіл в Закарпатській області та містечко Монастирисько на Тернопільщині, навколо якого компактно оселилися десятки тисяч переселенців.
Розпорошені територією Західної Польщі та Східної України під жорстоким пресингом режиму, з забороною на громадське, освітнє і культурне життя, знекорінені лемки здебільшого асимілювалися.
Кому треба?
Чому так важливо для нас зараз розглядати ці питання? Приклад Лемківщини розбиває брехню про "бандерівські банди": люди воювали на своїй землі за право жити на ній і бути собою, бути господарями у своєму домі.
Не існує "радянських лемків" - самі по собі, лемки є звинуваченням комуністичної влади у злочині проти людства. Лемки - це ще раз запитання "Хто ми, українці?"
Можна бути більш ніж впевненими - антикризова половина Ради проігнорує ці слухання. Їм страждання українців Лемківщини - як щось середньоарифметичне між зниженням популяції морських левів на тихоокеанських островах в середині 1940-х і захворюванням на легкі респіраторні інфекції в Гондурасі в той же час.
Себто, до лампочки. Просто дивуюся - як можна бути настільки чужим до народу і країни, у якій живеш?
Убогим гуманітарна політика не потрібна - вони думають тільки про те, як набити пузо і порозважатися. За них вирішать, хто вони - "слов'яни", "моголи", "недороси" чи хто-небудь інший. Якщо нами правитимуть такі "патріоти", то гуманітарну політику України будуватиме Росія.
У неї є досить часу і ресурсів - і на святкування річниці Полтавської битви, і на хрещення Русі, і на завоювання Криму тощо. І в цьому фарватері убогі символи української держави, якщо вона не визначиться, просто потонуть.
Що ж в результаті?
Сукупність "комісій", "круглих столів", "оргкомітетів", "координаційних рад", інших незрозумілих бюрократичних дій. Часто результатом цього стає пшик.
У будь-якому випадку, претензії можуть бути лише стосовно форми - держава давно повинна була зайнятися такими критичними для українців питаннями.
І цьому повинні бути конкретні наслідки - чи є, наприклад, у Донецьку чи Сімферополі вулиця Лемківська?
Чи знають українці, що Енді Ворхол - лемко?
Де пам'ятники операції Вісла в Черкасах чи Дніпропетровську?
Такі речі можуть бути досягнуті лише на державному рівні.
"Запам'ятай: без своєї держави - то як без своєї сорочки", каже мені бабуся. Вона на власному прикладі знає, яку ціну за бездержавність довелося заплатити українцям у вогні другої світової.
Автор
Остап Кривдик, політолог, активіст