З думкою про Україну...

Понеділок, 23 квітня 2007, 13:41
Взятись за написання цієї статті мене змусила ситуація, що склалася в Україні.

Розбита на різні ідеологічні табори нація, сепаратистські тенденції у різних регіонах країни, політики, які систематично зраджують своїх виборців і ненавидять Україну, стрімке розкрадання нашої країни нечесними можновладцями – це загальновідомий і далеко не повний перелік тих проблем, з якими зіштовхнулася наша прекрасна країна.

Бажання все це виправити, врятувати Україну, бути почутим українськими громадянами, докричатись до тих, кому не байдужа доля нашої країни і спонукає мене писати ці рядки.

Почнемо, мабуть, з однієї з найбільших трагедій, що склалася в Україні – ідеологічно розділена українська нація.

Я не перебільшую, коли кажу про трагічність цієї ситуації. Вона не лише є перепоною на шляху до національного прогресу, але й змушує українських громадян піддаватись різним деструктивним ідеям, які обов’язково призведуть до сумного результату у разі їх реалізації.

Та найгірше в цьому випадку є те, що Україна постає беззахисною перед її ворогами.

Я вже мовчу про неможливість нормального розвитку економіки в умовах ідеологічної роздробленості українського народу.

Нездатністю українців захистити свою країну і користуються підлі чиновники різних рівнів, які розглядають нашу Батьківщину лише як територію для задоволення їхніх особистих примітивних потреб.

В Україні зараз мало не за норму вважається зрада країни. Скільки серед українських громадян ви зустрічали тих, хто ненавидить нашу країну і відверто її принижує?

Скільки ви бачили людей, які марширують під іноземними прапорами? Я впевнений, що немало.

Прикриваючись демагогією про демократію, вони насправді займаються політичною диверсією проти України. Ми зобов’язані, щонайменше, це зупинити і справедливо покарати тих громадян, які зрадили таким чином Україну і своє громадянство.

Перш ніж шановні читачі звинуватять мене у націоналізмі, нацизмі чи ще у якійсь формі національної нетерпимості, скажу, що я повністю усвідомлюю недоліки націоналізму, і виступаю проти будь-яких форм етнічної дискримінації.

Правильніше вважати мене патріотом, а, отже, мені дуже боляче, коли окремі люди (незалежно від їх національності) кривдять нашу країну у найрізноманітніші способи.

Етнічне походження окремого громадянина прямо не впливає на його ставлення до України – вся справа у національній свідомості окремого індивіда, його схильності до тієї чи іншої ідеології.

Взагалі, класичний націоналізм як ідеологія етнічної нетерпимості виглядає безперспективною не тільки в Україні, а й у світі загалом. Фактично, вона і стала інструментом в руках ворожих сил для поділу українських громадян на різні ідеологічні табори.

Я розумію, що це може багатьом не сподобатись, але об’єктивно націоналізм як ідеологія панування однієї етнічної групи за рахунок пригнічення інших, ніяк не може послужити об’єднавчим фактором для багатоетнічного народу України.

До того ж, націоналізм вже дискредитований в історії Гітлером. Сумна доля тогочасної нацистської Німеччини – це історичний приклад, який дозволить нам не повторювати чужих помилок.

Хоча це не значить, що націоналізм не має позитивних рис і від усіх його цінностей потрібно відмовитись.

Ні, перед нами стоїть задача створити нову систему ідей, яка допоможе захистити Україну і об’єднати нашу націю. Нам потрібно відібрати корисні для України компоненти різних ідеологій і успішно синтезувати їх.

Та зауважте, що якщо, наприклад, від націоналізму відсікти негативні компоненти, то це вже буде не націоналізм у класичному розумінні цього слова.

На мою думку, за основу такої нової ідеології потрібно брати патріотизм, як абсолютно позитивне і корисне явище для країни та її нації. Культ любові до України здатен консолідувати українську націю, дати їй захист від шкідливих, деструктивних ідеологій і вести наш народ до успіху.

Якщо ірраціональна національна нетерпимість зустрічає на своєму шляху чимало моральних та раціональних перепон, то патріотизму це не стосується.

На жаль, багатьом українцям патріотизм видається непотрібним або взагалі міфічним абстрактним поняттям.

У цьому і криється більшість наших проблем. Насправді ж, культ любові до Батьківщини може стати фундаментом для решти національних цінностей. Фактично, без патріотизму в національних масштабах процвітання країни апріорі неможливе.

Непатріотичний, деморалізований народ і породжує підлих, зрадливих політиків, кризу в економіці, культурі, науці і т.д.

Що стосується націоналізму, то я вбачаю у ньому таку позитивну рису, як прагнення до збереження та розвитку національної культури. Потужна культура потрібна нашій нації, як ефективний інструмент поширення свого впливу та психологічна зброя проти антиукраїнських ідеологічних загарбників.

Звичайно, нам для побудування ідеологічно монолітної нації також об’єктивно необхідна унікальна для українського народу культура. Нею є українська культура.

Але ж ми повинні розглядати українську культуру як надетнічне явище, прийнятне для громадян України усіх національностей. Культурна самоідентифікація важливіша за етнічне походження в сучасних умовах.

Оскільки, перед нами стоїть задача побудувати монолітну українську націю, то, звичайно, українізація – це об’єктивно необхідний процес, завдання якого полягає не у тому, щоб змусити усіх українських громадян носити вишиванки чи когось образити, а у тому, щоб згуртувати українців різних національностей під спільними цінностями.

Інша справа, що українізація має бути ненасильницькою, але це вже тема для окремої статті.

Саме тому не можна йти на поступки громадянам, які бажають, наприклад, введення російської мови як другої державної, бо це буде перепоною до консолідації українського народу.

Зрозуміло, що поділена лінгвістично нація не є монолітною. І я хоч і не націоналіст, проте як патріот усвідомлюю, що для країни краще, щоб її нація була об’єднана спільними унікальними культурними цінностями, в т.ч. і спільною унікальною мовою.

Отже, ця стаття не претендує на те, щоб висвітити нову національну ідею (адже це тема, щонайменше, для цілої книги), але в ній я спробував показати хибність наявних національних ідеологій в Україні, які просто не здатні протистояти антиукраїнським силам.

Що стосується безпосередньо сучасної української політики, то вона неодмінно потребує нових людей, але не просто нових облич, а нових ідеологів з широким і правильним баченням.

Політики повинні, щонайменше, бути великими патріотами України, що здатні віддати своє життя заради нашої країни у разі необхідності.

Тільки такі люди мають право займати найвищі державні посади в Україні. Таких політиків на українській політичній арені я особисто поки що не бачу... Але ж у тому то і справа, що політики приходять з народу!

Тому патріотична нація обов’язково породить патріотичних політиків, рано чи пізно.

Автор

Олександр Нечипоренко



powered by lun.ua
Головне на Українській правді